Найбільш шановані відпустові місця Волині й Полісся

«Я — хліб життя!»
(Евангелія від св. Івана, 6, 48)

 З приходом на нашу землю перших християнських місіонерів, хрещення України рівноапостольним князем Володимиром Великим поклали початок українського християнства, воно стало світлом для наших північних сусідів і саме з Києва прийшла до них віра Христова, православна Церква, яку пізніше Москва підмінила своєю, так званою «канонічністю», знівелювавши тим самим нашу духовність і нашу віру.

Більше як тисячу років тому на Волині й Поліссі йшло вже бурхливе будівництво Божих храмів, манастирів, які ставали .головними духовними осередками українського православ’я, важливими фортецями Духу і Віри для нашого народу.

Храми Божі прикрашали волинські будівничі неповторними, по своїх мистецьких цінностях, образами, а так як, здавен Божа Мати була покровителькою України, то в кожній церкві її ікона стала незамінною і по особливому прикрашена.

Малювались і прикрашались образи і інших святих, зокрема святителя і чудотворця Миколая, преподобного Онуфрія, мучениці Параскеви.

З часом вірні, в окремих храмах, відчули благодать Божу від святих образів, біля яких відбувались завдяки чудотворній їх силі зцілення немічних і калік, прозріння сліпих, оздоровлення недужих.

Такі ікони почали називати благодатними і чудотворними, а церкви, в яких вони знаходились, стали місцями широковідомих відпустів, коли то в дні прощ до святих чудотворних образів прибували з найвіддаленіших місць землі нашої тисячі прочан.

Найважливішим відпустовим місцем, завжди вважався Почаїв — найбільша святиня землі нашої з чудотворною іконою Божої Матері, Стопою, Богородиці, мощами Преподобного Ійова (Залізо).

Про Божу благодать Почаївські святині сказали вже багато. Інші відпустові місця волинської землі залишаються й по наш час недослідженими, але їх роль в утвердженні віри Христової — святого українського православ’я є дуже значною, тому наші читачі повинні знати й інші важливі відпустові місця рідної землі з чудотворними образами, що збереглись завдяки глибокій вірі й любові наших предків.

Першою широковідомою чудотворною іконою Божої Матері на історичній Волині й Поліссі був образ Богородиці Біловіжської. Село Біловіж отримало свою назву від слів «біла вежа», яка була тут побудована ще в 12 ст. київськими князями для спостереження і оборони. Село розташоване на межі Волинського й Київського князівства, біля так званого Чортового лісу. Через Біловіж проходив давній важливий торговий шлях з Овруча на Давид-Городок.

З незапам’ятних часів тут був храм Воскресіння Господнього з чудотворним образом Богородиці. За переказами, що й дотепер живуть в селі, цей образ належав комусь з дружинників княгині Ольги, який подарував його місцевій святині.

В усі часи до святого образу приходили тисячі прочан з вірою і надією, і Господь давав їм за євангельським: «Вам — по вірі Вашій!».

Образ Божої Матері Біловіжської має неперевершену мистецьку і духовну цінність та належить до великих святинь нашого народу. І в наш час кожного року, 15 липня, в свято Положення Чесної ризи Божої Матері є відпустовим днем для вірних всього північно-східного Волинського Полісся, які поспішають тоді до Біловіжа, щоб доторкнутись душею і оздоровитись тілом від святого чудотворного образу, який впродовж віків зцілював і оздоровляв тих, хто з вірою і любов’ю прикладався до нього.

Давньою святинею Волині й Луччини, зокрема, був образ святителя і чудотворця Миколая в манастирському храмі його імени, в с. Жидичин, 7 км. північно-західніше Луцька. Жидичинський манастир і сам чудотворний образ виводять свою історію з 12 ст.

В «Літописі Руському» під датою 1227 рік знаходимо такий запис літописця: «Коли ж сидів Ярослав Інгверевич у Луцьку, поїхав Данило в Жидичин поклонитись і помолитись Святому Миколаю. І здав його Ярослав до Луцька, сказали йому бояри його: «Візьми Луцьк, схопи тут князя їх!». Але він, Данило, відповів: «Я приходив сюди молитву вчинити святому Миколаю і не можу сього вдіяти».

З літопису дізнаємось про високу моральну й духовну чистоту князя Данила Романовича, який 19 грудня (на зимового Миколая) прибув до відпустового місця в Жидичинський манастир і молився перед чудотворним образом за любов і злагоду в Україні-Русі. Князь біля чудотворного образу в час молитов отримав багато Божої благодаті, ще глибше перейнявся вірою і любов’ю, відкинув будь-яку гріховність, що на неї підбивали його бояри. Ця чудотворна ікона святителя Миколая, безперечно, є дарунком волинських князів, які з великої любови до обителі передали манастиреві.

Тисячі людей кожного року, 22 травня і 19 грудня, приходили поклонитись чудотворному образу, залишали біля нього свої духовні й фізичні недуги, набирались вірою й любов’ю до Вседержителя, вчились любити ближнього як самого себе.

Важливим відпустовим місцем ще з княжих часів був Цегів, що поруч міста Горохова. Притягала сюди прочан чудотворна ікона Божої Матері по назві Цегівська, Базарська, Погановська.

Цегівською називають ікону тому, що знаходиться в сільському храмі Введення Божої Матері, Базарська, із слів старожилів, — перенесена з Базарського манастиря, що знаходився в урочищі під такою ж назвою поруч села. Руїни цієї обителі, справді, було видно ще 1865 року, а по тому вони були розібрані горохівськими міщанами під будівництво.

Свою третю назву — Погановська, отримала через те, що в середньовіччя вірні шукали і знаходили в Богородиці Цегівської захист від турків-поган.

Образ дуже, дуже давній, намальований на дереві. Поруч Богоматері з Божественним дитятком на лівій руці, зображені тут різні зцілення хворих, сліпих, подароване життя вбитому. Образ прикрашає срібна визолочена шата мистецького карбування.

До чудотворного образу Цегівської Божої Матері щороку приходили вірні, несли свою любов і нашу, набирались віри і терпіння. Нині чудотворний образ в парафіяльному храмі Введення Богородиці, що належить до московської церкви і лише незначна частина волинян приходять у відпустові дні до святині. Автор цих рядків, який побував в усіх тут описаних відпустових місцях, мав можливість спостерігати за участю прочан та перебігом урочистостей в дні прощ.

Найбільшою святинею північного Волинського Полісся з незапам’ятних часів вважаються чудотворна ікона Божої Матері Куп’ятицької. Свою назву отримала від села Куп’ятичі, що за 7 км. на схід від міста Пинська. Розташоване село на березі річки Ясельди, лівої притоки Прип’яті і на протязі сім століть своєю чудотворною іконою притягає до себе тисячі прочан.

Образ Богородиці Куп’ятицької з’явився 1180 року, в яскравому світлі, в лісі на дереві, молодій пастушці Ганні. Дівчина робила кількаразові спроби віднести святиню додому, але Хрест з Образом повертався на місце з’явлення. На тому місці було побудовано дерев’яну церкву в ім’я Пресвятої Богородиці. Храм знищили татари, а хрест з іконою загубились. Вдруге з’явився образ подорожньому Якиму. Він побачив яскраве світло, що виходило з землі й там знайшов втрачену святиню.

На місці спаленого храму, 1629 року, було побудовано новий храм, а при ньому засновано Введенський чоловічий і манастир, фундатором якого був Каштелян Новогрудський Василь Копець. При манастирському храмі був престіл св. Миколая, в пам’ять про спасення жителів села від морової язви, і кожного року, 22 травня, на свято святителя Миколая відбувається хресний хід, під час якого згадують цю важливу подію.

Український шляхтич Василь Копець із роду Войнів відписав манастиреві дві волоки землі з селянами в Куп’ятичах та дві за річкою Ясельдою, в селі Волька.

1659 року княгиня Марія Радзивіл, дочка молдавського господаря заповіла тисячу злотих на негаснучу лямпаду перед чудотворною іконою Богоматері.

1722 року бенедиктини з Городищенського римо-католицького манастиря захопили Куп’ятицьку обитель і деякий час володіли православною святинею. Незабаром їх було вигнано з обителі, але 1743 року вони оволоділи Куп’ятицьким манастирем, який перебував в їх руках до 1795 року.

По захопленню обителі римо-католиками православні ченці з чудотворним образом відійшли до Києва, помістили ікону в соборі Св. Софії. Нині парафіяльному храмі св. Миколая зберігається копія чудотворного образу Куп’ятицької Божої Матері.

Впродовж віків тисячі прочан ішли до Куп’ятицької святині, щоб поклонитись і помолитись чудотворному образу, відчути на собі його благодатну силу, оздоровитись духовно й фізично.

Всі чудеса від образу описані у віршах, що їх писали прочани на стіні біля святині, зібрав і записав 1644 року ієромонах Іларіон Денисович (Кальнофойський).

Під час своєї чергової наукової подорожі до Пинська в серпні цього року, відвідав я Куп’ятичі, щоб оглянути все те, що лишилось від колишньої святині.

Парафіяльний храм св. Миколая в Куп’ятичах (фото з 60-их років).

На місці, де пастушці Ганні з’явилась чудотворна ікона, вибилось і джерело з цілющою водою. «Кожного року, — розповідала мені 73-річна жителька села, Віра Гук, — в день Введення Богородиці приходили тисячі людей до цього святого місця. Безбожна влада на місці джерела виконала широку яму, для смітника, зрізали хреста, понищили всі ознаки святощів Куп’ятицької святині. Здавалось джерело перестало витікати на віки, проте попри всі старання атеїстів-комуністів щороку, в ніч перед 28 листопада, вся яма заповнюється кришталево-чистою водою…».

Цю воду беруть з собою прочани, які в той день масово прибувають з усіх сторін Пинщини. Про ще одну велику святиню нашої землі чудотворний образ «Воремельський хрест».

Відомий дослідник Волині другої половини минулого століття отець Аполоній Сендульський у «Волинських епархіяльних відомостях» (1878, ч. 13, стор. 531-533) писав так: «На тому місці в Боремлі дотепер стоїть палац Чацького, колись було житло попередніх православних власників містечка, а біля нього знаходилась православна церква і в цій церкві з давніх часів славилась благодатними діями ікона Спасителя, на якій Він зображений несучим хреста і знеможений під його вагою у високому значенні того. Поруч головного хреста, якого несе Спаситель на плечах, на всій цій іконі безліч ще хрестів (33), зображені якби його тіні…».

Образ цей був в числі намісних ікон тої церкви. Нові власники Боремля Чацькі на початку 18 ст. наказали розломити храм, а все майно перенести в другий, який знаходився на передмісті містечка. Туди ж перенесено й ікону Спасителя.

Володимир Рожко
м. Луцьк

Далі буде