Найбільше діло Патріярха Йосифа

(Промова виголошена у Детройті)

День 7 вересня залишиться на довгі роки днем жалоби для Української Католицької Церкви. Того дня в 1984 р. у Римі відійшов у вічність її Глава і Батько архиєрей Йосиф Сліпий, перший патріярх Української Церкви. Керував він нашою Церквою майже 40 років, з того тільки 5 місяців та 11 днів перебував на своїй рідній землі, 18 років у совєтській неволі, а майже 22 роки на примусовому вигнанні, в Римі.

Патріярх Йосиф залишив нам, своїм духовним дітям, величезне число світлих думок та поучень у своїх численних посланнях, промовах, зверненнях та листах, залишив теж тривалі історичні діла, що прославляють Бога й нашу Церкву-Мученицю. Манастир Студитів, собор Св. Софії, Український Католицький Університет із своїми філіями та виданнями, Товариство «Свята Софія», Патріярший двір — свідчать наглядно про його невсипущу працю для блага й слави нашої Церкви. Те, що він створив за не цілих 22 роки свого перебування в Римі, наповнює всіх нас подивом та вдячністю.

Одначе, його найбільше, історичного значення діло — це український Києво-Галицький Патріярхат. За завершення структури нашої Церкви патріярхальною формою правління змагалися наші предки сотні років, і завжди хтось нам перешкоджав в досягненні тієї цілі. Причини наших невдач були завжди ті самі: або незгода серед нас самих, або насильна й егоїстична політика чужих. Гляньмо коротко на змагання Української Церкви за Патріярхат.

  1. Створення патріярхату в Києві в злуці з Апостольським Престолом висунено вперше в 1583 p., в Кракові. Зродилася тоді думка, що цей Патріярхат стане посередником між Католицькою Церквою та Візантією. Польські політики знали вже тоді про пляни Бориса Ґодунова створити Патріярхат у Москві й були певні того, що цей Патріярхат (а воно так і сталося пізніше) підпорядкує собі українську та білоруську Церкви. Тому польські політики хотіли цьому перешкодити. Тоді пороблено навіть старання, щоб перенести патріяршу столицю з Константинополя до Києва чи Острога. Патріярх царгородський Єремія II погодився на це в принципі, але опозиція польського латинського духовенства та нерішучість кн. Константина Острозького перекреслили ці пляни.
  2. Після Берестейської Унії (1595-96) розгорілася боротьба між українськими католиками та православними, і її жертвою впав архиєпископ Йосафат Кунцевич у 1623 р. Все таки «в обох противних собі таборах знайшлися провідні люди, котрі мусіли станути вище і простягнути собі руки» (о. д-р І. Хома, «Ідея спільного Синоду», 1629 p., Рим, 1976, стор. 7). Почалися переговори між двома сторонами в справі спільного синоду в 1629 p., але до нього не дійшло з причини занадто великої обережности, а то й негативної постави Риму з одного боку, та неприхильного становища української православної шляхти й козаків — з другого.

Щойно в 1635 р. митрополити Веньямин Рутський та Петро Могила опрацювали плян Київського патріярхату. Його представлено Конгрегації для Поширення Віри в Римі, яка апробувала його 24 вересня 1635 р. Одначе проти цього проекту розпочав акцію московський патріярх, що його обов’язки заступав колишній київський митрополит Ісая Копинський, прихильник орієнтації на Москву. Він повів агітацію проти П. Могили, збунтував духовенство, звернувся до московського царя за опікою, почав релігійну революцію в Україні. У такій ситуації «треба було тимчасово завісити Патріярхальний рух». (V. J. Pospishil, H. M. Luznycky. THE QUEST FOR A UKRAINІAN CATHOLIC PATRIARCHATE, Philadelphia 1971, page 34).

  1. Чергова спроба створити Київський Патріярхат і примирити католиків з православними мала місце за гетьмана Івана Виговського. Тоді Папа Олександер VII мав намір це здійснити і тому погодився прийняти українську делегацію на чолі з канцлером Юрієм Немиричем. Спільний синод мав відбутися в 1659 p., одначе воєнні події, резигнація Виговського та смерть його канцлера Немирича перешкодили цьому. Все таки митрополит Гавриїл Коленда вислав до Риму меморіял, в якому підкреслив, що «патріярхальна структура — це одинокий спосіб скріпити Руську Церкву та погодити уніятів з католиками» (там само, стор. 36).
  2. У 1667 р. за стараннями митрополита Коленди Папа Климент IX написав листа до 11 православних єпископів, прохаючи їх замиритися з католиками. Одначе того самого року Україну поділено на правобережну під Польщею та лівобережну з Києвом під Москвою. Це перервало старання митрополита Коленди про Патріярхат. Були ще намагання створити український Патріярхат у Києві в 1670 р. за Папи Климента X, але й вони не увінчались успіхом.
  3. Політичні умовини в наступних століттях не дозволили на відновлення змагань за український Патріярхат. Щойно знищення унії на території російської імперії в 18 та 19 століттях дало новий поштовх для цієї справи. Користуючись джерелами, приготованими львівським крилошанином о. Михайлом Малиновським, префектом Ватиканських Архівів Авґустином Тайнером та словінським ученим Й. Копітарем, Папа Григорій ХVІ запропонував створити український патріярхат у Львові, до якого входили б Галицька митрополія та єпархії у Перемишлі, Крижевцях, Пряшеві та Мукачеві. Австрійський уряд Меттерніха поставився прихильно до цього пляну, але мадярський уряд та мадярські латинські єпископи не погодилися на нього, і таким чином ця нова спроба закінчилася неуспіхом.

Наслідник Григорія ХVІ, Папа Пій IX старався здійснити плян свого попередника, але знов без успіху з огляду на опозицію мадярів. Все таки, щоб піднести престиж нашої Церкви в Австрії, цісар іменував Галицького митрополита Михайла Левицького примасом, себто головним єпископом над усіма візантійськими, латинськими та вірменськими католицькими єпископами в королівстві Галичини та Володимири (1848), а папа іменував його кардиналом (1856).

Папа Лев XIII доручив в 1886 р. знову розглянути можливість створення греко-католицького патріярхату з осідком у Львові. Це був дещо поширений проєкт Григорія ХVІ, але й тим разом він не став дійсністю з огляду на шалену опозицію мадярського уряду та мадярської католицької ієрархії.

  1. У XX ст. прийшла нова нагода заговорити про український патріярхат. Це сталося під час II Ватиканського Собору, 8 місяців після приїзду Львівського Архиєпископа та Галицького Митрополита Йосифа Сліпого до Риму із радянської неволі. У своїй промові на Соборі дня 11 жовтня 1963 р. Митрополит сказав ось такі знаменні слова:

«Я в імені всієї нашої Церкви гаряче прошу, щоб цей Священний Синод зволив піднести наш головний Києво-Галицький Митрополичий Престол до патріярхальної гідности і нарешті завершив великі намагання Вселенських Архиєреїв Урбана VІІІ, Григорія ХУІ, Пія IX та Лева XIII за створення цього патріярхату. Це причиниться у великій мірі до зміцнення Католицької Церкви на Сході, не тільки серед католиків, але також серед православних».

Ця знаменна пропозиція розпочала нову сторінку в історії Української Церкви, новий етап у її 400-літньому змаганні за свої права, за завершення її будови власним патріярхатом. Оце вперше така пропозиція була висунена на форумі Вселенського Собору, перед усіма католицькими єпископами світу. Блаженніший Йосиф «був переконаний, що таке піднесення нашої Церкви скріпить її силу і направить заподіяну їй сусідами велику історичну кривду минулого, чого папи за останні чотири сторіччя були і є живими, наочними і найбільш достовірними свідками. Блаженніший наш Отець був переконаний, що його домагання вповні оправдовує екуменічна справедливість» (о. І. Нагаєвський, ПАТРІЯРХАТИ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ПАТРІЯРХАТ, Лондон 1976, стор. 93).

Основна різниця сучасного змагання за український патріярхат у порівнянні з минулими століттями така: колись за патріярхат змагалася в першу чергу українська ієрархія, щоб погодити дві частини Української Церкви — католицьку та православну; отже ці змагання мали на меті єдність Української Церкви. Тепер за патріярхат змагається тільки католицька сторона, що хоче завершити Українську Католицьку Церкву патріярхальною структурою, а в цьому змаганні бере участь не тільки ієрархія, але й духовенство та мирянство. Отже, під сучасну пору цей змаг можна сміло назвати всенароднім з католицького боку. Це дає йому далеко ширшу базу та сильнішу надію на кінцевий успіх. Знаємо, що в цілій українській діяспорі постали патріярхальні товариства мирян, об’єднані в світову надбудову — УПСО із завданням брати активну участь у житті Церкви і допомогти нашій ієрархії здобути всі помісні права для нашої Церкви.

Акція Блаженнішого Йосифа не скінчилася на його промові під час Вселенського Собору, і за словами пішли діла: конкретні старання перед папами за створення патріярхату, при чому правною основою для тієї дії стали права київських митрополитів з часів унії та соборовий «Декрет про Східні Католицькі Церкви» (21 листопада 1964 p.), який в 11-ій статті каже:

«Тому що патріярхальна установа с в Східніх Церквах традиційним видом управління, цей Священний і Вселенський Собор бажає, щоб там, де потрібно, були встановлені нові патріярхати».

Блаженніший Йосиф почав теж скликати наради наших єпископів під назвою архиєпископських синодів (не конференцій, які до нічого не зобов’язують їх учасників) і на ІV синоді в 1969 р. вирішено звернутися з проханням до Святішого Отця, щоб він створив український патріярхат. Рішення наших владик було одноголосне.

Реакція наших ворогів, головно Москви, на акцію створення українського патріярхату була негайна й сильна. Під її впливом Папа Павло VІ листом з 7 липня 1971 р. відмовив проханню нашого єпископату, пишучи до Блаженнішого Йосифа:

«Після зрілого розважання перед Богом думок Отців Кардиналів, хоч які схильні Ми були узгляднити Твоє прохання, Ми з правдивим жалем прийшли до заключення, що принаймні під цю пору с неможливим створення Українського Патріярхату» (о. І. Нагаєвський, цит. твір, стор. 145).

У такій несприятливій для Української Церкви ситуації не було іншого виходу українській стороні та Голові Української Католицької Церкви, як прийняти титул патріярха. беручи до уваги спосіб створення патріярхатів на Сході та принцип справедливости. І на Великодньому Пастирському Посланні в 1975 р. ми знаходимо вперше підпис: «Смиренний Йосиф. Патріярх і Кардинал». Ще перед 1975 р. в багатьох церквах українського поселення духовні поминали Блаженнішого Йосифа як патріярха. Тепер цей звичай почав поширюватися на цілу українську діяспору, хоч не в 100 відсотках.

Акт прийняття патріяршого титулу Блаженнішим Йосифом – це подія величезної історичної ваги, це створення українського патріярхату нашими власними силами. У зв’язку з тим треба пам’ятати, що ні один папа не створив жодного патріярхату. Патріярхати поставали з волі ієрархії та народу, а папи чи собори приймали це до відома. В такій саме ситуації ми є сьогодні: маємо патріярхат, але діло ще не закінчене, бо треба подбати про його визнання Апостольською Столицею та іншими Церквами. Патріярх Йосиф з’ясував нашу ситуацію ось так у своєму посланні з нагоди 90-ліття в 1982 p.:

«Наш патріярхат існує! За ним уже чотириста років змагань, за ним сім років дійсності, перед ним тільки визнання Апостольського Римського Престолу» (Послання. Рим. 1982. стор. 7).

Консеквентно на тому самому становищі став Львівський Крилос у своїй заяві під час похорону Патріярха Йосифа, український Патріярхальний рух у своїй заяві в Римі, в дні 14 вересня 1984 р. деякі єпископи та священики.

Львівський Крилос ствердив, що це становище треба послідовно переводити в життя. І це повинна робити наша ієрархія під проводом Патріярха Мирослава Івана, а в цьому зорганізовані українські миряни будуть їй допомагати. Патріярхат маємо, тепер треба старатися про його визнання Римом та іншими східніми Церквами. Ми не сміємо зневірюватися в нашу справедливу справу, але постійно пригадувати її нашій духовній владі, нашому духовенству та всім мирянам. Мусимо теж молитися за цю святу справу й вірити в її успіх, пам’ятаючи про слова Христа: «Кожен, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиниться» (Мт. 7,8).

Патріярх Йосиф помер, але залишив нам велику і святу ідею українського патріярхату. Патріярхат нашій Церкві належиться, і це наше бажання найкраще потверджує 11-та стаття Східнього Декрету, цитована вище, як також історичні патріярхорівні права Київських митрополитів. Інші аргументи на право Української Церкви на патріярхат та на визнання цього патріярхату Апостольською Столицею такі:

1) Українська Католицька Церква — це найбільша числом вірних східня католицька Церква, отже сама справедливість та логіка вимагають, щоб вона мала свій патріярхат.

2) Вона терпіла й далі терпить переслідування за свою вірність Вселенській Церкві, даючи їй багато мучеників та ісповідників, отже вона вповні гідна патріяршої достойности.

3) Тепер більше, ніж колинебудь, потребує вона об’єднуючого чинника, яким є патріярхат, для всіх наших митрополій, єпархій та екзархатів.

4) Екуменічні змагання Католицької Церкви не можуть увінчатися успіхом, якщо найбільшу східню Церкву трактує Рим, як другорядну Церкву.

Велич Патріярха Йосифа полягає у тому, що він мав ясну думку про завдання, потреби й цілі нашої Церкви й що мав християнську мужність говорити про це перед своїми та чужими й робити все для здійснення нашого церковного ідеалу, без огляду на те, чи це комусь подобалося, чи ні. Своєю ясною й мужньою поставою в обороні нашої Церкви він придбав собі багато ворогів, але здобув собі теж величезне число приятелів та послідовників, і то не тільки серед своїх рідних братів, але й серед чесних чужинців. Ясна думка та християнська мужність наказували йому робити те, що він робив, бо він любив свою Церкву, а одночасно був вірний Вселенській Католицькій Церкві аж до ісповідництва. Чесні люди це бачили, політиканти цього не помічали. Недарма Папа Іван Павло II сказав про нього: «Це була велика людина. Він боровся за слушну справу» (8 вересня 1984 p.).

(Опущено довгу цитату, більше як одну сторінку густого друку з «Завіщання» Патріярха)

Патріярх Йосиф мужньо говорить до нас з-поза гробу. Ми будемо гідними дітьми того світлого церковного Мужа XX століття, якщо виконуватимемо його заповіт, який він нам залишив у своєму «Завіщанні» та у наступному зверненні до наших Владик: «Будьте моїми послідовниками! Бережіть спадщину, яку я одержав від моїх світлих попередників. Бережіть її! Не віддайте її в руки лукавих людей! Не сплямте її чужиною! Принесіть її ненарушеною у вільну нашу Церкву, у вільну нашу Україну!»

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>