Під кінець Синоду Українських Католицьких Єпископів що відбувся у вересні й жовтні минулого року Митрополит Вінніпеґський Кир Максим Германюк зреферував становище ватиканського Секретаря Стану, Кардинала Вільйо, /подане в ч. 1 (12) нашого журналу на стор. 5·/, так: «…тепер не є можливо піднести нашу Церкву до гідности Патріярхату з трьох причин:
- Причини церковного порядку: це викликало б більше переслідування нашої Церкви в Україні, – і, ми не маємо території…·
- Причини екуменічного порядку: це перешкодило б екуменічним контактам з московським і константинопільським патріярхами.
- Причини порядку політичного: спротив зі сторони Радянського Союзу».
Префект Священної Конґреґації для Східніх Церков Кардинал Максиміліян де Фюрстенберґ, даючи інтерв’ю журналістам в ЗСА й відповідаючи на запитання делегації УККА, справами патріярхату не займався /згідно з його заявою – це справа Святішого Отця/, зате здецидовано зайняв становище до Синоду Українських Єпископів: відмовив Синодові права на icнування та старався звести його значення до звичайної Єпископської Конференції.
Логічним продовженням становища згаданих вгорі двох інституцій Римської Курії було ще одно письмо Східньої Конґреґації до наших владик від 4-го квітня цього року, в якому було повідомлено про відсунення Святішим Отцем справи Українського Патріярхату на майбутнє, ще раз заперечено Синод Українських Католицьких Єпископів та пропоновано скликати нову єпископську конференцію. /Поручалось не поширювати змісту цього письма, щоби не викликати гострої реакції мирян/. В місяці квітні проголошено також становище Східньої Конґреґації до справ Східніх Церков, в якому було сказано, що над дотичними постановами II Ватиканського Собору працює правнича комісія від вислідів праці якої залежатиме спосіб примінення їх в практичному житті. Тим можна частинно пояснити «відложення» справи Українського Патріярхату, про що мова у письмі Східньої Конґреґації до наших владик. Стільки про зовнішні справи нашої церковної політики.
На внутрішньо-українському відтинку слід відмітити дві конкретні події, що мають пряме відношення до розвитку церковних справ: долучення підпису Філядельфійського Митрополита Кир Амврозія Сенишина до прохання про підвищення Верховного Архиєпископства до гідности Патріярхату, і створення координації громадської акції за Патріярхат. Хоч обі справи мають свій політичний зв’язок, то для кращої чіткости обговоримо їх окремо. /Стаття про координацію: «Координація акції мирян за Патріярхат» стор. 11 цього журналу/. У своїх акціях Товариство за Патріярхат Української Католицької Церкви завжди підкреслювало найвищу ціль – що нею є патріярхат. Коли в результаті наших акцій та екуменічної політики Римської Курії ми осягнули «відложення» справи патріярхату, то дальші акції організованого мирянства і ієрархії повинні зосередитись над помісністю, єдністю й автономією Церкви, як посереднім етапом до патріярхату. Хоч підпис Митрополита Сенишина від 10 квітня відноситься лише до патріярхату, який письмом Східньої Конґреґації від 4-го квітня цього року перерішено на певний час /мабуть Митрополит Сенишин про це знав/, то всетаки не можна знецінювати цього кроку Митрополита й в других аспектах церковної політики – а саме в змаганні за помісність. Хоч досі в церковному житті Американської Митрополії ще не багато змінилось, і ваги підпису Митрополита Сенишина в діях єпископату також ще не відчувається, то його слід оцінювати позитивно й треба шукати може за дальшими, сильнішими виявами позитивної й активної єдности єпископату в змаганні за осягнення помісности. Солідарність Митрополита Сенишина із «Днем Помісности Української Католицької Церкви» у Торонті, Канада, дня 21 червня 1970 р. і його письмове благословення створюють прецеденс, і при добрій волі усіх заінтересованих у першу річницю Синоду Українських Католицьких Єпископів можна буде зорганізувати такий «День Помісности» у Філядельфії, і спільно з ієрархією, священством та організованим мирянством, почати здійснювання помісности нашої Церкви з вірою, що усі небезпеки належать до минулого. Цій безпосередній цілі нічого не повинно перешкодити. Треба лише бути обережним, щоби дрібні справи чи особисті амбіції не звели усіх замірів нанівець.
Офіційна дорога зложення підпису Митрополита Сенишина насторожила декого з мирянських діячів оправдано. Однак нам видається, що до позитивного полагодження церковних справ треба виявити ще так багато доброї волі, вирозуміння, терпеливости й коректности, що на капіталізування цієї події ще дуже завчасно. Тому не на часі є спроби капіталізування що їх вже знаходимо у пресовому звідомленні про нараду представників Президії СКВУ з Митрополитами Української Католицької Церкви в Канаді і ЗСА, в «Комунікаті» СКВУ від 10 квітня, у «Виясненні Президії Секретаряту СКВУ» від 9 травня ц. р., чи також нерідко у виступах поодиноких діячів Секретаряту СКВУ. При збереженні скромности і маючи нашу найвищу ціль на увазі, слід було б пригадати, що зорганізований у нашому Товаристві мирянський рух, який не мав вступу на Перший СКВУ, був добре зорганізований ще перед 10-тим квітнем, коли теперішня Президія СКВУ його до такої організованости «покликала». Можна також відважно ствердити, що ніде в культурному світі політичні чинники до церковних справ не вмішуються, а залишають їх церковній ієрархії і мирянам. Хочемо бачити, щоб в майбутньому так було і в нашому політичному світі.
Добра воля – це передумова всякого успіху й треба жаліти, що її так мало було досі в нашій церковній політиці. Наше Товариство ніколи не приписувало собі інших цілей або «заслуг», як лише вироблення опінії і психологічний натиск на свої і зовнішні церковні чинники в обороні Церкви перед її роздрібленням і облатинщенням. В стосунку до наших владик наше Товариство стосувало вправді натиск публичної опінії, але завжди підкреслювало льояльність під умовою, що в церковній політиці заіснує пошана до прийнятих в Статуті цілей Товариства. Тому коли йдеться тепер про помісність, яку так з успіхом продемонстровано в Канаді, то наше Товариство не приписує собі завеликих прероґатив а стверджує, що це є виключно роля наших владик, і це є їхня компетенція. Наше Товариство, в координації з другими церковними й громадськими товариствами буде широкою і твердою базою для акції наших владик, коли вони будуть об’єднані для одної цілі, або інстументом сильного зорганізованого натиску, коли вони будуть роз’єднані. Широко розгалужений і зорганізований мирянський рух є запорукою, що такий натиск в будучому не послабне. Бо коли по сьогодні Конґреґація для Східніх Церков іґнорує духові й релігійні потреби спеціяльно національний їх аспект українського мирянства, то чи можемо собі дозволити, щоби те саме робили наші, українські владики?
Коли владики поклали свої підписи під Постановами Синоду Українських Єпископів, а не мають відваги їх здійснювати то мусять рахуватися з реакцією їхніх вірних. Голословні твердження, що усі владики є за патріярхатом саме тоді коли він «відложений» не вистарчає і нас не задоволить. Треба послідовно здійснювати кожну постанову Синоду на дорозі до патріярхату – до помісности. Не можна деклярувати перед народом того, чого він бажає, а рівночасно промовчувати ганебні письма Східньої Конґреґації й чекати на те, щоби час якось те все наладнав.
До практичної помісности нічого не стоїть на перешкоді. Треба тільки єдности думки і доброї волі у кожного із наших владик, чого весь нарід від них очікує. Наш інструмент, це сильний, організований натиск на тих наших владик, що в змаганні за найвищу ціль, нездицидовані, кволі, та хромі. Миряни подбають про те, щоби серед владик не було зайвих зволікань.
