Сьогодні вже всім відомо, що найдавніша єпископська єпархія мала свій осідок на русько-українських землях саме в Перемишлі. Ще далеко до охрещення Руси-України св. Володимиром на наших західніх землях, а також на південно-східніх землях теперішньої Польщі, християнство було принесене свв. Кирилом і Методієм.
На Моравії був осідок митрополії, а в Перемишлі — осідок єпископства. Точних даних про розвиток того єпископства, ані про самих правлячих єпископів немає, як теж немає точних даних про заснування самого міста Перемишля. Лише на основі розпорошених згадок у різних хроніках можна робити певні здогади, які можна доповнити лише на основі археологічних дослідів, переведених на згаданих територіях.
Розкопки в Перемишлі, в Кракові, у Вісліци та в Сандомирі (Судомир) виразно вказують, що коли гнєзненські князі приймали з Німеччини католицизм, то в той час в південних районах країни християнство східнього обряду вже процвітало, а організація Церкви була завершена.
Перша історична згадка про Перемишль зустрічається в «Повісті временних літ» (Київський літопис Нестора) під датою 981 року. Нестор пише: «.. Пішов Володимир на ляхів і зайняв городи їхні Перемишль, Червень та інші, які до цього дня є під Руссю…».
Друга важлива згадка є в польського літописця Яна Длугоша. Під датою 1071 р. він описує облогу Перемишля військом Болеслава Сміливого, при чому згадує сильні укріплення, високі оборонні вали з численними баштами та глибокі рови. Саме місто складалося із замку і міста-підзамча, торговельно-ремісничої дільниці. Як замок, так і підзамче були окремо ще укріплені. Проте, хто саме заселяв у ті часи Перемишль, немає певних відомостей.
Дискусії велися довгі часи й врешті більшість науковців погодилася, що це були білі хорвати, які заселяли землі обабіч Карпат. Характерне при тому, що вже в ті часи мусіла існувати якась державна влада на тих теренах. Бо розкопки вказують на ряд укріплених городів, звернених на захід від Перемишля вздовж лінії Вислока, а також вздовж лінії Дунайця, ряд укріплень, звернених проти Сходу, тобто значить проти Перемишля. Натомість розкопки вказують, що білі хорвати проти своїх північних сусідів — надбужанських дулібів ніяких подібних укріплень не мали, а розвиток культури з ними був спільний.
Наведені факти вказують, що Нестор зробив фатальну помилку, називаючи Червень і Перемишль городами ляхів. Бо історичні дані вказують, що в той час ті городи не були приналежні ані до мазовецького князя Мєшка, ані до краківського. Отже, тим самим або ляхами в той час звали найдалі на захід висунене плем’я східніх слов’ян, і тим самим назва ляхи в той час не покривалася із сучасним синонімом лях поляк. Отже, Нестор зробив фактичну географічну помилку. А тому, що Длугош ототожнив ляхів з поляками, то на цій основі сучасна польська історіографія, покликаючись на слова літописця Нестора, вважає Червень і Перемишль містами, приналежними до їх держави, які Володимир лише завоював у свій час.
Вже Грушевський вказав на помилку, зроблену Длугошем. Він довів, що плем’я ляхів, поруч з дулібами, уличами, тиверцями та білими хорватами було одним із східньо-слов’янських племен, які з часом об’єднались у могутню Київську державу. На підтвердження він наводить випадок, що трапився ще за князя Олега Віщого. Дуліби та білі хорвати брали участь в його поході на Візантію 907 року. Значить, вже в ті часи вони почували свою єдність з іншими східньо-слов’янськими племенами та свою залежність від Києва. Грушевський твердить, що плем’я ляхів замешкувало на правому боці Вісли між Вепром і Сяном.
Сама назва «Перемишль» не має свого історичного кореня. Існують різні теорії.
Одною з них є те, що коли в половині 9 сторіччя чехи, які унаслідили велико-моравське князівство, поширили шляхом завоювання свої володіння на теперішню Галичину та Волинь аж по Буг та Стир, то в той час саме город над Сяном, що лежав на їх шляху до підбитих земель, вони назвали в честь династії завойовників Перемислідів, тобто Перемишлем.
Стільки про первопочатки города Перемишль та про єпископство. Пізніша його доля вже відома з різних історичних джерел. Була вона трагічна, хоча мала чимало світлих сторінок. Перемишль дуже часто переходив з-під одної окупації під іншу, але завжди по певному часі зумів обтрястися від ворожих зазіхань і створив свої власні державні зав’язки.
Сам Длугош, описуючи облогу міста Болєславом Сміливим у 1060 році, пише: «… було то місто численних русичів. Опанувати перемишельський замок було важко, бо русини завзято його боронили. Ціле літо Болєслав облягав його й щойно восени опанував його в наслідок голоду й браку води…».
Отже, Длугош, який намагався представити історичні факти на користь Польщі, признає, що в той час у Перемишлі жили «русичі» та що там майже не було поляків.
Проте, найбільшого розквіту дочекався Перемишль за князювання Ростиславичів. Тому, що Київ був далеко, а зазіхання сусідів — чехів, угорців чи поляків були постійними, то Перемишль виявив тенденцію, щоб мати власного князя. І по смерті Ярополка прийшло до поділу західніх руських земель на три князівства. Рюрик осів в Перемишлі, Володар — у Звенигороді, а Василько — в Теребовлі.
Рюрик помер без нащадків, і тоді до Перемишля прийшов Володар. Він виявився дуже розумним і хоробрим князем. Він кількаразово допомагав у клопотах братові Василькові та ще й розгромив військо Святополка другого, який старався знищити Теребовельського князя Василька.
Коли ж Святополк удався за поміччю до угорського короля Коломана (свого зятя), то Володар розтрощив їх війська під Перемишлем, де згинуло коло 40,000 угорців.
Вмираючи, він залишив синові Ростиславу квітуче князівство. Столиця Перемишль, сильно укріплена, з білокам’яними церквами та пишними палатами бояр, робила на проїжджих дуже сильне враження. На замку, на майдані він здвигнув чудовий храм св. Івана Хрестителя, прикрашений в романському стилі, подібно, як в Крилосі. Як один, так і другий, були творивом західньоукраїнської школи, що поєднувала українсько-візантійський і романський стилі у гармонійну цілість.
Володар втішався пошаною в інших державах. Перемишль, як столиця знатного князівства з власною династією, викликав подив та захоплення купців та подорожніх. Старша дочка Володаря вийшла заміж за візантійського цісаря Олексія Комена, а молодша — за переяславського князя Романа, сина Володимира Мономаха. Володар помер у 1024 р.
Коли ж вмерли його син та сини його братів, то Володимирко переніс столицю об’єднаного галицького князівства до Галича.
Князь Володар був похований у катедральному храмі св. Івана Хрестителя в замку. Коли у 1412 році Владислав Ягайло зайняв Перемишль, то віддав цю катедру латинникам, що їх тоді вже наїхало багато. Перемишльський єпископ (Ілля), стративши катердру, переніс осідок єпископства до Самбора і до свого титулу «єпископ перемишльський» додав ще й «самбірський».
Зразу поляки викинули з катедри все внутрішнє устаткування з мощами похованих в ній знатних людей, в тому і князя Володаря. Але зовнішня архітектурна форма в українсько-візантійському стилі все ще муляла їм очі. Тому у 1470 році розібрали «руський собор» цілковито, а з каменя збудували першу на українських землях латинську катедру, яка до нині ще стоїть там, де її збудували.
На терені Перемишля та в його околицях знайдено багато старих пам’яток, які вказували на близьке споріднення з Києвом і Галичем, а пам’ятки релігійного культу на зв’язок з Візантією тієї частини нашої батьківщини. Але пануюча в тому часі польська наукова думка промовчувала оті невигідні для неї знахідки, бо їх метою було не лише спольонізувати дорешти ці землі, але навіть затерти всякі сліди пов’язання з Галичем, Києвом чи Візантією. Тільки новіші розкопки на Замковій Горі Я. Пастернака та поляка Жакі виявили підвалини, підлогу та поховання з часів перших князів, їхнього замку та романської ротунди, зовсім подібної до знайденої у Галичі.
Стільки про старовинний Перемишль та про єпископський осідок. Польське панування принесло занепад як самого міста, так і нашого культурного та релігійного життя на тих землях. Аж за австрійського панування починається повільне, але стале відродження як самого міста, так і нашого життя в ньому. В тих часах рушієм та оборонцем наших прав стає в першу чергу наша Церква та її єпископи. Та це вже до теми не належить.
