Наївність пацифізму та принципи ведення справедливої війни

Хочу зазначити, що уважніше я читав Новий Завіт, то більше звільнявся від наївності пацифізму. Мене також заторкнула дуже поширена теза про те, що Ґанді та Мартін-Лютер Кінґ визначені пацифістами як приклади тих людей, котрі привели до масштабних змін ненасильницьким спротивом. Справді, ми можемо захоплюватися сміливістю та внутрішньою силою обох названих великих діячів. Однак тут, напевно, варто зазначити, що ненасильницький спротив Ґанді та Кінґа досягнув успіху лише тому, що уряди, до яких вони зверталися, були досить гуманістичними та краще поінформованими про біблійні цінності, аніж величезна кількість інших безжальних режимів упродовж всієї історії на всій земній кулі. Для тих же мільйонів людей, яким довелося жити в умовах жорстоких і безпринципних тоталітарних режимів, як-от радянський чи китайський комунізм, це можуть бути оманливі моделі для наслідування. У цих системах такі світочі, як Ґанді, Кінґ та їхні послідовники, просто «зникли» б серед ночі, і більше ніхто ніколи про них би не чув. Тому я не можу сьогодні уявити більш ніж один виступ Ґанді або Кінґа десь у Північній Кореї чи сучасній росії.

Мир потрібно захищати

Прагнення миру вкрай важливе, бо в цьому полягає наше християнське покликання, але ми повинні також усвідомлювати, що мир потрібно захищати. Всі на захист КиєваСаме тому ні автори Нового Завіту, ні християни впродовж історії не були антимілітаристами. Християни часто ставали мужніми та відповідальними воїнами: наприклад, історик Церкви Євсевій згадує, що «під час війни Марка Аврелія (161 – 180 рр.) із германцями християнські солдати вимолювали воду»; зі свідчень на надгробках довідуємося, що в часи Діоклетіана (284 – 305 рр.) християнські солдати брали участь у війнах в Сирії та Вірменії. Послідовники Христа ніколи не сприймали війну чи насильство як щось цілком нормальне, тому докладали усіх зусиль, щоби застосування сили було лиш інструментом для збереження життя людини та захисту її гідності. Саме тому імператор Костянтин Великий подбав про припинення гладіаторських боїв, заборонив залишати напризволяще дітей, провів сегрегацію чоловіків та жінок у вʼязницях, започаткував харитативні місії, але попри це християни також були воїнами-захисниками. Щойно пізніше з’являються голоси деяких науковців та мислителів, які, живучи в захищеному та комфортному західному суспільстві, досить лицемірно, в кращому разі наївно, починають проголошувати пацифістські ідеї. Наприклад, Джон-Говард Йодер (John Howard Yoder) скористався анабаптистською середньовічною перспективою, згідно з якою християнське домінування в культурі Римської імперії представлялося негативно і з доволі гострою критикою Костянтина Великого.

Проте, вже починаючи від доби Костянтина, святий Авросій Медіолянський (340 – 397 рр.) та його учень святий Августин (354 – 430 рр.) говорили про принципи справедливої війни. Пацифізм як світоглядне мислення почав домінувати в Європі після Першої світової війни, однак тоді ніхто з мислителів чи політиків, зокрема британський прем’єр-міністр Невілл Чемберлен, які були переконаними пацифістами, у 1930-их та 1940-их роках не змогли запобігти безчинствам Сталіна і Гітлера. Німці тоді дуже швидко захопили Чехословаччину та Польщу. Що більше, через пацифістські настрої, які виникли у Франції з огляду на те, що в Першій світовій війні вона втратила 1,3 мільйона осіб, німці, які мали значно меншу армію, завоювали Францію за два тижні й думали зробити те саме з Великою Британією. Тож для того, щоби вижити, потрібно протистояти збройній агресії. А щоб оборона не переростала в насильство, були випрацювані так звані принципи справедливої війни, серед яких три перші найважливіші, а чотири наступні дещо поміркованіші, але ніяк не можуть усунути три перші.

 Принципи справедливої війни

1. Передусім для війни повинна бути справедлива причина − самооборона та захист; засуджується будь-яка неспровокована агресія. Отже, війна рашистів з Україною − безпідставна, несправедлива та аморальна. Право держав здійснювати самооборону гарантоване статтею 51 Статуту ООН. Агресія має таке визначення: «Застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави» (резолюція 3314 Генеральної Асамблеї ООН 1974 року).

2. Також для війни завжди повинен бути справедливий намір/мета − забезпечити справедливий мир для всіх сторін (помста, завоювання, економічна вигода, підпорядкування неприпустимі). Однак рашисти хочуть знищити Україну як державу, бо не визнають існування українців як нації. Крім того, всі їхні зусилля спрямовані на те, щоби змінити в Україні політичний устрій та, зруйнувавши інфраструктуру, повністю підпорядкувати собі країну.

3. Тільки законна влада, тобто тільки держава або законний уряд, має право ініціювати війну (ніколи особи, партії). Проте рашистами керує тоталітарна влада, яка не змінюється роками і називає війну «спеціальною операцією», отже, не можна визнавати законними та цивілізованими рішення цього «уряду».

4. Четвертий принцип полягає в тому, що війна – це завжди крайній/останній засіб. Війна можлива тільки тоді, коли переговори, арбітраж, компроміси та інші шляхи зазнали поразки; як раціональне створіння людина зобов’язана, якщо це можливо, приймати рішення на основі здорового глузду та законів, а не сили. Рашисти розуміють переговори тільки як нагоду для капітуляції України, бо взагалі не визнають за нами права вибору свого шляху в історії. У переговорах з рашистами не працює ані нормальна людська логіка, ані прийняті світовою спільнотою етичні принципи.

5. П’ятий принцип наголошує на захисті цивільних: позаяк війна є офіційним актом уряду, воювати можуть тільки ті особи, які є офіційними представниками уряду, цивільне населення не повинне піддаватися атакам. Проте Буча, Ірпінь, Чернігів, Маріуполь та інші українські міста, по яких рашисти стріляють ракетами, є місцями геноциду українського народу, який супроводжується тортурами, мародерством і ґвалтуваннями у таких масштабах, що зловісно відлунюють до звірств нацистів у Другій світовій війні.

6. Шостий принцип − обмежена мета/завдання: метою справедливої війни є мир, а не цілковите руйнування ворожого народу, економіки чи політичних інституцій. Рашисти, натомість, хочуть знищити наш народ, повністю зруйнувати економічну інфраструктуру та усунути уряд, щоб на його місце посадити свій, маріонетковий. Так вони зробили на окупованих територіях Луганської та Донецької областей України: незгідні вбиті, економіка знищена. Так вони чинили й поза Україною, як-от у Придністров’ї та Абхазії. Проте їхнє бажання знищити українців настільки навʼязливе, що інакше, як сатанинським опануванням цілого російського народу, це назвати не можна.

7. Сьомий принцип наголошує на обмежених/пропорційних засобах: озброєння та сила повинні бути зведені до визначеної необхідності, щоби відбити агресію та зупинити майбутні атаки, тобто забезпечити справедливий мир. Проте рашисти не воюють з нашими військовими – вони знищують цивільних, використовуючи кожну нагоду і будь-які засоби, зокрема заборонену міжнародними угодами зброю. Мета війни – геноцид українців.

 «Не можна зупинити агресора, умиротворюючи його»

Отже, в контексті принципів справедливої війни варто розрізняти «силу» (force) і «насильство» (violence). Всяке насильство є силою, але не всяка сила є насильством. Для того, щоби вижити, українці повинні застосовувати силу, керуючись при цьому справедливістю та любов’ю до ближнього (Лев 19, 18) і навіть ворога (Мт 5, 44); мета застосування сили – відновлення миру. Змагаючи до миру, ми повинні усвідомлювати, що існують цілі народи, опановані сатаною, як-от сучасні росіяни, які прагнуть знищити або як мінімум підпорядкувати все навколо. Селище Бородянка. Фото: Макс ЛевінЗло реальне, тому ми не можемо реагувати на нього наївно. Ніколас-Томас Райт, роздумуючи над наявністю в Біблії текстів, які гостро реагують на прояви зла у світі, каже: «Частиною нашої реакції на так звані «Псалми прокляття» є те, що ми думаємо, що сучасний світ здебільшого вирішив проблему зла. Псалми несподівано порушують це питання і говорять: «Ні, зло є реальним, і деякі люди настільки зіпсовані, що ми просто повинні бажати суду над ними».

Зіткнувшись із брутальною силою зла, дуже багато мислителів усвідомили наївність пацифізму. До них належить і хорватський протестантський богослов Мирослав Вольф, який пише: «Вважаю, що військова відповідь може бути доречною в разі неприпустимої агресії. Я перейшов від пацифізму мого дитинства й ранньої зрілості до позиції, яку зараз приймаю, поширюючи обов’язок любити свого ближнього, коли його життю загрожує третя сторона… Вважаю, що я не настільки далекий від теорії справедливої війни, як думав».

Президент УКУ, Філадельфійський митрополит УГКЦ у США Борис Ґудзяк в одному зі своїх інтерв’ю ще після Революції Гідності сказав, що Церква не може мовчати в часі війни: «Коли є брехливе свідчення, Церква має вказувати на це». Блаженніший Святослав також в одній зі своїх промов після Революції Гідності стверджував: «Не можна зупинити агресора, умиротворюючи його, ідучи на поступки. Не можна домовитися з агресором. Його можна тільки зупинити. Зі злочинцем не розмовляють, а хапають його за руку!» Усі вісім років українці говорили про це «занепокоєному» та «стурбованому» західному світові.

Коли ж росія знову віроломно вторглася на нашу землю 24 лютого, українці повстали, і це вказує на те, що ми хочемо жити і будемо жити! Тепер настав найвищий час для того, щоби світова спільнота ще більше активізувала свою діяльність, а ми могли зберегти життя невинних людей та врятувати світ від сатанинського знищення.

о. д-р Юрій Щурко, декан філософсько-богословського факультету УКУ, бібліст, засновник сайту “Жити словом”, автор щоденних біблійних роздумів, розміщених на цьому ресурсі.

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту