Якою буде дальша національна орієнтація Греко-католицької Церкви Чехо-Словаччини?
29 лютого 1992 р. у м. Пряшеві (Чехо-Словаччина) відбулася незвичайна подія — посвячення в єпископи Греко-католицької Церкви о. Милана Хаутура.
На Пряшівщині (як і на Закарпатській Україні та в Галичині) споконвіку жили русини східнього обряду. Згідно з деякими історичними даними, частину закарпатців похрестили святі Кирило і Методій, їдучи з Візантії у Велику Моравію у 863-864-х роках. Первісна релігія населення Пряшівщини — православна, від 1646 р. (Ужгородська унія) — Греко-католицька (уніятська). Юридично населення Пряшівщини належало до Мукачівської єпархії на Закарпатті. В 1816 р. було створено окрему Пряшівську єпархію, яка існувала до 1950 р.
Греко-католицька Церква на Пряшівщині завжди була вогнищем плекання не лише релігійної, але й національної (руської) свідомости. Релігія східнього обряду (який повністю зберігся і після запровадження унії з Римом) тут автоматично ототожнювалася з національністю. Русини ісповідували «руську віру», Тобто ту саму, яка домінувала «на Русі» — в У країні і Росії. В 1950 р. комуністичний уряд Чехо-Словаччини (який прийшов до влади 1948 року) за вказівкою з Москви зліквідував Греко-католицьку Церкву, а всіх віруючих проголосив православними. Останній греко-католицький єп. Павло Ґойдич загинув у в’язниці, а його помічник — єп. Василь Гопко в середині 60-их років повернувся із в’язниці з підірваним здоров’ям і незабаром помер.
Весна 1968 р. принесла волю і греко-католикам. Влада Дубчека відновила Греко-католицьку Церкву, однак радянські танки її знов придушили. До листопадової революції 1989 р. греко-католики були легально визнані, однак не сміли мати ні свого єпископа, ні богословських семінарій,навіть колишні греко-католицькі храми юридично належали не їм, а Православній Церкві, яка формально була автокефальною, однак в дійсності підпорядкованою Москві. Московський патріярх був для неї найвищим авторитетом.
1989 р. викликав революцію і в цій області. Вже через кілька тижнів після 17 листопада Пряшівська греко-католицька єпархія одержала свого єпископа. Став ним Ян Гірка — перший випускник Пряшівської руської гімназії, заснованої єп. Ґойдичем 1936 р. Населення чекало, що він піде слідами своїх попередників і в національній області, тобто буде прищеплювати русинам любов до їх мови, національної культури, традицій тощо. Ці сподівання не виправдалися. Нововисвячений єпископ (якого, до речі, за дорученням Римського Папи Івана-Павла ІІ висвятив не український кардинал Греко-католицької Церкви Мирослав-Іван Любачівський, а словацький римо-католицький кардинал Томко) пішов по шляху явної словакізації Греко-католицької Церкви.
Він кілька разів заявив, що йому, як словакові, близькі й русини, часто свої проповіді виголошував і виголошує «по-руськи» (тобто місцевою говіркою української мови), однак досі з його уст ніхто не чув заяви: «Русини, плекайте свою рідну культуру, будьте горді за свою рідну мову і не піддавайтеся словакізації!». А така заява з уст найвищого сановника Церкви конче потрібна!
Треба по правді сказати, що більшість із понад 300,000 греко-католиків Словаччини, а саме південні області Земпліна та Шариша (райони Михалівці, Вранов, Гуменне, Пряшів), — пословачилися ще в минулих століттях. Сьогодні вони і в домашньому побуті користаються словацькою мовою (шарисько-земплігською говіркою). Первісна руська мова досі збереглася у понад двісті населених пунктах північно-східньої Словаччини (округи Снина, Меджилабірці, Свидник, Бардіїв та Стара Любовня).
Виходячи з того факту (як і з великого кількісного складу єпархії), назріла реальна потреба розділити Пряшівську єпархію на дві частини: словацьку та русько-українську або надати пряшівському єпископові помічного єпископа, який би дбав про потреби русинів-українців північно-східньої Словаччини. Були і реальні пропозиції на кандидата на такого єпископа. Найбільше шансів мав настоятель чина Василіянів у Чехо-Словаччині о. Маріян Поташ (1918 р. народження), колишній близький співробітник єпископа Гойдича і його співв’язень.
Папа Іван-Павло ІІ вирішив інакше. За допоміжного єпископа монсеньйора Івана Гірки він іменував досі мало відомого 34-річного священика Милана Хаутура.
Хто такий Милан Xaутyp? Походить він із с. Велика Поляна Гуменського округу (недалеко кордону з Україною). І його батько, і мати — русини-українці. Виростав він у рідному селі, одному з небагатьох, яке у 50-их роках не перейшло на православ’я і в часі переслідування Греко-католицької Церкви залишилося без священика.
Вже під час навчання в Гуменській гімназії він таємно вступив у монаший чин Редемптористів. В 1976 р. його було прийнято на навчання до Римо-католицького богословського факультету свв. Кирила і Методія у Братиславі. Після п’ятирічного навчання М. Хаутура було висвячено на священика-монаха. Душпастирські обов’язки він виконував в основному в українських селах: Калинові, Меджилабірцях, Красному Броді, Шмиговці, Шариському Ястраб’ю та інших. В кожному з них він нав’язав тісні контакти з молоддю, що було не до смаку представникам тоталітарного режиму. Його часто переводили з місця на місце, але це лише зміцнювало популярність молодого священика, який захоплювався модерною музикою, залюбки грав у футбол, волейбол, займався туристикою і брав участь у різних змаганнях. В 1990 р. о. М. Хаутура було іменовано віцепровінціялом конгрегації Отців Редемптористів східнього обряду в ЧСФР. Сам він немалою мірою спричинився до активізації цього монашого чина. Йому вдалося «відвоювати» у православних колишній манастир редемптористів у Михалівцях, заснований у 1931 році і ліквідований у 1950 році. До речі, величавий храм цього манастиря на початку 30-х років побудовано в давньоукраїнському стилі за проектом українського архітектора Володимира Січинського (1894-1962).
Посада віцепровінціяла була пов’язана з частими подорожами за кордон, зокрема у Ватикан, і, без сумніву, вплинула на його призначення у сан єпископа. Та головну заслугу на іменуванні о. Хаутура єпископом мала рекомендація єп. Гірки, який сам обрав собі помічника, а папа римський лише затвердив його вибір. Згідно з кодексом Римо-католицької Церкви єпископом може бути нежонатий священик, старший ніж 35 років. Милана Хаутура було призначено до цієї функції ще перед досягненням цього віку. Отаким чином він став наймолодшим католицьким єпископом у Европі, а мабуть і у світі.
Висвячення о. Милана Хаутура на єпископа відбулося справді величаво. Проходило воно у найбільшій спортивній залі м. Пряшева, розрахованій на десять тисяч місць. Заповнена вона була до останнього місця, а багато людей усередину так не потрапило. Значну частину учасників святкування становили віруючі тих сіл, в яких діяв о. Хаутур. Лише священиків, монахів та богословів було майже півтисячі. В передній частині спортивної залі було споруджено підвищену площадку з імпровізованим вівтарем та іконами, на яку засіло кілька десятків високих церковних достойників з різних країн світу. Були тут представники Ватикану, тридцять єпископів із Чехо-Словаччини, України, Угорщини, Югославії, Польщі, Німеччини, Франції, США та Канади. Кожен з них урочисто поклав руки на голову нового владики.
Акт посвячення, супроводжуваний Літургією Івана Золотоустого церковно-слов’янською і словацькою мовами, виконав пряшівський єпископ Ян Гірка разом з апостольським нунцієм Джіованні Коппою із Ватикану та єпископом Михайлом Руснаком із Канади. Співав поповнений хор пряшівського катедрального храму св. Івана Хрестителя під керівництвом диригента Мірошая. Україну на святкуванні представляв єп. Іван Семеді з Ужгороду, Українську Католицьку Церкву в діяспорі — єп. М. Гринчишин з Парижу. Дуже тепло пряшівська публіка привітала єп. Руської Греко-католицької Церкви в Югославії С. Микловша, який їздив у Пряшів ще в часі, коли тут Греко-католицька Церква знаходилася поза законом. У святкуванні брали участь і високі представники словацького уряду на чолі з міністром парляменту В. Обергавзером, представники інших християнських Церков, включно з євангелицькою. (Лише представника Пряшівського православного епархіяльного уряду, який знаходиться лише кілька кроків від греко-католицького епархіяльного уряду, на посвяченні не було).
Понад трьохгодинний церемоніял інтронізації єп. Хаутура у прямій трансляції передавала словацька телевізія, так що цю урочисту подію оглядали мільйони людей в усій країні.
Прийнявши єпископський жезл, мітру, ризи та інші інсиґнії (золотий хрест та золотий перстень), новопосвячений єпископ виголосив словацькою мовою урочисту промову, в якій закликав віруючих до послушности своєму єпископові. Щирими словами (виголошеними рідною мовою) він подякував віруючим тих сіл, в яких він виконував душпастирську діяльність, а теж рідній матері і батькові: «Ви сьте ня виховували так, — сказав він, — жеби Христове слово було в моїм серці певно. Я хочу Вас попросити: зістаньте зі своїм сином-єпископом і надалі».
Отже русини-українці Чехо-Словаччини мають свого єпископа, єпископа із власних рядів, наймолодшого єпископа у світі. Від нього у значній мірі буде залежати, якою буде дальша національна орієнтація підпорядкованих йому віруючих. Досі він не висловився, чи піде шляхом своїх попередників на єпископському престолі — від Бачинського по Гойдича і Гопка, або шляхом дальшої словакізації Греко-католицької Церкви та її обряду. Русини-українці покладають на нього великі надії. Хотілось би вірити, що він їх виправдає.
Микола Мушинка
