Народ і Церква в поліфонічному світі – для чого існує і чого прагне часопис «Патріярхат»

Світ наших днів – це світ поліфонічний, багатоголосий. Як особистості, так і спільноти в ньому мають шанс бути почутими, не зазнавши утисків уже через те, що вирішили не мовчати. Якою ж бо свіжою і виразною є ще в (під)свідомості нашого суспільства – українців на рідних землях та в діаспорі – пам’ять репресій і утисків! Ментально всі ми залишаємося дітьми або принаймні спадкоємцями червоного ХХ століття на кривавих землях Східної Європи. Досвід вимушеного мовчання українського народу та його Церкви про своє буття ще живий і часто так тисне на нас, формує на свій лад, що ми забуваємо суттєву річ – світ змінився!

Справді, як вдало зауважив французький історик П’єр Розанвалон, ми тепер живемо у світі, де всі спільноти є меншостями. Проте це також світ, де меншості можуть промовляти вільно! Світ змінився, але чи змінилися ми? Бо ж змінився він і тоді, коли юдеї вже фізично вийшли із землі рабства – землі Єгипетської, але повинні були ще 40 років блукати пустелею в пошуках себе, свого усвідомлення як народу Божого. Аналогія між біблійним Ізраїлем і Україною не випадкова. Вона природна для українців-християн, як природним є те, що Святе Письмо слугує для нас орієнтиром. Цю аналогію ще на початку 1990-их озвучив дисидент, теперішній проректор УКУ Мирослав Маринович, видавши збірник «Україна, дорога через пустелю».

У ХХ столітті Боже провидіння дало українцям шанс бути почутими, хоча й не бракувало тих, котрі за вияв прагнення українського народу і його Церкви говорити бажали покарання, навіть присвоювали собі право бути його виконавцями. Тепер умови інші… З другого боку, маємо розуміти, що в поліфонічному світі чують лише того, хто говорить виразно і чітко: каже, звідки він прийшов, ким є, чого хоче і куди та з чим – з якими цінностями – прямує.

Щоби дати співрозмовнику відповіді на вказані питання, їх спершу слід знайти для себе. Та й цього недостатньо – знайденими відповідями треба жити! Адже, як пригадує нам послання апостола Якова: «Яка користь, мої брати, коли хтось каже, що має віру, але діл не має? Чи може його спасти віра?» (Як., 2, 14).

Патріархальний рух 1960 – 1970-их років розгортався саме як плід усвідомлення вірними Церкви права бути собою і жити за цим правом: «Прийшла нагода для українських католиків змагати до своєї підметности, тобто зрілости в колі інших народів, членів Католицької Церкви», писав доктор Богдан Цимбалістий. Усі ці моменти присутні в «Нарисі історії Українського патріярхального руху» доктора Андрія Сороковського.

Журнал «Патріярхат» – дітище Патріархального руху – існує з 1967 року. Він був створений як майданчик, що в складних реаліях розсіяння діаспори, в умовах підпілля УГКЦ на рідних землях повинен був щонайширше інформувати українців усього світу про складні перемовини між ватиканськими чиновниками і Патріархом Йосифом Сліпим про визнання права УГКЦ на самоуправність – патріархат. І якщо Патріарх Йосиф змушений був постійно доводити органічність патріархального устрою для УГКЦ, то в наші дні ситуація кардинально інша. Вже не стоїть питання того, чи прагнення Церкви до патріархату є виправданим. Ніхто цього права не заперечує. Питання тепер полягає у тому – «коли?».

Значною мірою відповідь на це питання залежатиме від стану життя самої УГКЦ. Як зазначено в пастирському посланні Блаженнішого Любомира Гузара «Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви» (2004 р.): «…патріарший статус Церкви – це не тільки декрет Синоду єпископів, підтверджений визнанням Святішого Отця. Це передусім преображене життя Божого народу, який усвідомлює свої нові обов’язки та відповідальності».

Тут на думку спадають слова Патріарха Йосифа з його «Заповіту»: «Але наш Патріярхат ми вже маємо!». Ця цитата містить не просто констатацію бачення певного стану Церкви. Тут є заклик жити зрілим життям еклезіальної спільноти, яка усвідомлює свою цінність у Божих помислах, розуміє свою місію бути передусім Церквою, місцем порятунку людських душ у їхній рідній батьківській культурі, кораблем, який веде до спасіння. Це декларація гідності найбільшої Східної Католицької Церкви, а не лише «містка між…між», не ялового експерименту «уніятизму» абощо.

УГКЦ вистояла в катакомбах, її вірні пройшли крізь терни – per aspera, проте Церква ще не дійшла ad astra.

«Патріярхат, так як і демократія, – це не стан, а процес – по-стійний процес розвитку української християнської (не тільки церковної) культури»*.

Недарма у згаданому вже пастирському посланні «Про утвердження патріаршого устрою…» лунає заохочення, що «новий струм динамізму повинен пробігти по всіх структурах Церкви». Церква, яка будує патріархат, має жити повноцінно, розуміти знаки часу, своєчасно відповідати на виклики, плекати гідність людини, створеної на образ і подобу Божу. Тож, як і раніше, але в новому світлі і в новій формі, перед рухом за патріархат УГКЦ постає виклик його інклюзивності – стосунку до ширшої громади. Бо ж тепер на порядку денному стоїть осмислене планування розвитку життя Церкви, турботи про різні його якості.

Якщо поглянути на питання з цього кута зору, то Патріархальний рух перебуває не перед потребою свого згортання, а навпаки – розширення програми. Із цілого ряду характеристик Патріархального руху 1960 –1970-их років, себто його вимірів як руху церковного, мирянського за участі духовенства, національного, традиціоналістського, діаспорного і масового, жоден у наші дні виелімінувати не доводиться. Усі ці виміри є чинними. Але всі вони підпорядковуються більше питанню того, як це – бути патріаршою Церквою з поправкою на те, що осердям цього життя є те, про що в середині ХХ століття наші попередники могли тільки мріяти, – ним є Україна. А осідок Патріарха – таки вже у Києві.

Очевидним і зрозумілим є те, що в умовах теперішнього, такого зменшеного, навіть стиснутого комунікаціями світу Церква не має права діяти за моделлю «центр vs провінція». УГКЦ як ніколи раніше, будучи частиною Вселенської Церкви, набула ознак цієї вселенськості. Вірні вже давно не виключно галичани і вже давно не тільки україномовні. УГКЦ живе і розвивається в англо-, романомовному світі… Скарбом Церкви є те, що ці вірні, які нерідко навіть не є нащадками українців-емігрантів, шукають Христа саме в ній.

Мирянський рух, розуміння гідності та святості мирян, духовенства і ядра традиції Церкви – чернецтва – все це сфери життя УГКЦ, які потребують (пере)осмислення, поглибленого розуміння, рефлексії. Зрозуміло, що культура, у тому числі культура Церкви, живе доти, доки вона відтворюється, передається. Оте передання і є наша традиція (від лат. tradere – передавати). Але традиція – не багаж, а передусім рушій, принципи і мотиви, які спонукають і спільноту, і людину до розвитку в певному напрямку. Приміром, пошана до Володимирового Хрещення Руси-України, прийнятого з Нового Риму (Константинополя), та одночасна єдність зі Святим Престолом у Римі Старому як невід’ємні складники ідентичності сформували і формують сучасну УГКЦ. Саме в них, в успадкованому прагненні митрополитів Йосифа-Велямина Рутського та Петра Могили до відновлення цілісності Київської Церкви в спільному патріархаті – в єдності зі Святим Престолом – лежить надія УГКЦ на єднання зі своїми православними братами. В слові Блаженнішого Любомира з нагоди повернення осідку митрополита до Києва «Один Божий народ у краї на Київських горах» лунає: «На нашу думку, шлях до відродження цієї віри лежить, зокрема, через відродження єдиної Київської Церкви у єдиному Патріярхаті».

Як промовляє Блаженніший Святослав Шевчук уже в 2018 році, завданням УГКЦ «є свідчити про життєдайну єдність Церкви довкола спадкоємця апостола Петра»**.

Як бачимо, український вимір питання того, «як бути Церквою?»*** в теперішності, ставить нас перед завданням обдумати чимало речей. Він спонукає до щирого і вдумливого обговорення як у самій УГКЦ, так і з тими братами по вірі, котрі, як і ми, моляться за «Єдину, Святу, Апостольську Церкву». Маємо перед собою імретатив апостола: «Будьте виконавцями слова, а не лише слухачами, самі себе обманюючи. Бо хто лише слухає слово, але його не чинить, той подібний до чоловіка, що розглядає у дзеркалі обличчя, яке має від природи: ледве поглянув на самого себе, відійшов і зараз же забув, який він» (Як. 1, 22–24).

Часопис «Патріярхат» ввійшов у 51-ий рік виконання своєї місії бути «виконавцем слова», майданчиком для обговорення актуальних питань життя Церкви, платформою для пошуку відповідей. Час ставить перед нами виклики, на які маємо відповісти гідно, з думкою про тих, котрі були перед нами, і тих, котрі прийдуть потім. Бог дав людині таланти, але й вільну волю використовувати їх чи закопати. Для тих, що готові ділитися своїми талантами з ближніми і примножувати їх, сторінки «Патріярхату» відкриті. Нехай усе буде на славу Божу!

* Андрій Сороковський. Нарис історії Українського патріярхального руху // Патріярхат (www.patriyarkhat.org. ua/andrij-sorokovskyj-narys-istorijiukrajinskohopatriyarhalnoho-ruhu/).

** https://risu.org.ua/ua/index/all_news/ catholics/ugcc/70979/

*** Анатолій Бабинський. Бути Церквою сьогодні // Патріярхат, ч. 2, с. 14-15.