Наша зброя — це правда, ми за правду

У нас багато мовиться про церковну дисципліну. Але всі оці заклики та поучення багато в чому розбігаються з дійсністю, з реальним життям. Бо коли церковна дисципліна має бути чимось реальним, чимось обов’язуючим, — то вона мусить в однаковій мірі відноситись до осіб у мітрах, у колпаках, як і до звичайних вірних. Може саме до тих останніх у дуже лагідній формі, як до людей неедукованих у богословських справах та не зобов’язаних із всякими обітами чи присягами.

Чому дисципліна конечна у війську, пояснювати не треба. Бо саме військо від цивільного населення відрізняється не лише ношенням мундуру та зброї, але, в першу чергу, своєю здисциплінованістю. У війську панує так звана «сліпа дисципліна».

В обличчі ворожої загрози та конечности швидких рішень та докладного виконання тих рішень немає часу на дискусії, пояснення тощо. Наказ мусить бути виконаний — це самозрозуміле, як теж те, що накази дають старшини, а не вояки. У війську теж зобов’язує,затримання таємниці, щоб ворог не дізнався про намічені пляни.

Але чому у нас, декому із наших церковних діячів видається, що в нашій Церкві повинні обов’язувати такі самі закони, як у війську? Вони бажали б зберегти з одної сторони сліпий послух, а з другої — зберегти свої рішення у таємниці. Таж людину Господь обдарував свобідною волею. Отож людина, пересічний вірний, повинен сам вирішувати, як служити Богові та в якій мірі зберігати його закони. Бо за свої гріхи він особисто буде відповідати перед своїм Творцем! Принайменше так нас вчить церковний катехизм. Тому й послух в Церкві мусить бути опертий не на сліпій дисципліні, але на докладному поясненні, чому в Церкві робиться те чи інше. І саме священики повинні сповняти ролю не капраля, але справжнього виховника. А з практики знаємо всі, що самим словом не навчиш. За словом повинно йти діло, добрий приклад самого виховника. Я маю на увазі не богословське розуміння ролі священнослужителя, але звичайне, людське.

З другої сторони, як деякі священики, так і єпископи часто вимагають від вірних послуху, а самі грішать очевидним непослухом супроти своїх зверхників, своєї Церкви та свого народу. Бо як назвати невиконування заряджень голови своєї Церкви деякими єпископами? Як назвати факт, що нині на терені однієї єпархії, а то й парафії поминається в Богослужбі Патріярха, а в інших демонстративно не згадується того титулу? Голова ж нашої Церкви той титул прийняв і вживав. У Завіщанні наказував берегти, — а для частини нашого кліру це не обов’язує. У деяких єпархіях, а то й парафіях поминається у св. Літургії «і всіх Вас православних християн», як був доручив покійний голова, Патріярх Йосиф, а у інших пропускають це слово і вживають «і всіх вас християн», а були навіть спроби поминати і «всіх вас правовірних католиків»? Або без всякого виправдання відмова взяти участь у Синоді нашого єпископату деякими владиками? Або призначення єпископа-помічника без згоди та відома голови своєї Церкви?

Та ж нині, при всесторонній обслузі масової медії, люди все це бачать, все це чують! То де ж тут добрий приклад «доброго пастиря»?

Західні Церкви, хоча керуються таким же перестарілим церковним кодексом, якось зуміли наладнати ділові зв’язки з репрезентантами вірних. Чи у сфері адміністраційній, чи у сфері виховній, апостолят мирян, чи у сфері плянування, розбудови релігійного життя. А у нас? Були колись Марійські Дружини, були всякі братства, були організації молоді загальні, а академічної окремо. Де це все нині? А причина у якомусь хворобливому засекреченні духовних на всіх щаблях. Страх, щоб миряни не заглянули у кишеню, страх, щоб не брались командувати, страх перед впливом політичного світу. Може цей страх оправданий, але з чисто персональних мотивів, та не принесе він добра нашій Церкві. Бо як вірні мають зрозуміти та послухати заклики своїх душпастирів, коли немає взаємного довір’я, коли немає з’ясування, для чого це, чи те треба робити, коли говориться одне, а робиться щось іншого?

А ціла та нездорова атмосфера наросла у нас через підказане гасло таємничости в Церкві. Чому? І перед ким треба зберігати таємницю? Ось кілька прикладів. Зрозуміло, що Ватикан, чи Східня Конгрегація, чи сам папа мають перед собою колосальне поле праці. Наша Церква, це лише одне маленьке звено у тій структурі. Тому годі вимагати, щоб усі наші потреби, наші пляни були одобрювані та виконувані. Але для того й маємо голову нашої Церкви й синод, щоб вони дбали не про Вселенську Церкву, бо про це дбає папа та його декастерії, але щоб всю увагу присвятили потребам нашої Церкви. А нам далі говориться, що ми чекаємо, щоб папа зробив, щоб папа призначив, щоб папа нам дав. А що ми самі в напрямі розбудови нашої Церкви зробили? Не в широчінь, у єпархіях, але вглиб, у розбудову нашого Патріярхального устрою, забезпечення нашій Церкві належних їй прав, гарантованих Берестейською Унією? Та ж саме розбудова в широчінь зараз б’є по нас. Бо створені на еміграції митрополії вже нині унезалежнюється від влади голови нашої Церкви. Закарпаття, Пряшівщина, а останньо й Польща — відділяється від свого материка — твориться якісь нові творива.

Не виключене, що існують якісь інші причини такого поступовання, не виключене, що наші церковні чинники щось у тій справі роблять, але загал про це нічого не знає — таємничість в дії та таємничість в інформації, тому серед людей ширяться вісті, здогади та наростає недовір’я як до своїх церковних провідників, так і до Ватикану.

Ми знаємо з минулих років, що Ватикан робив, що хотів, і диктував нам свої вимоги. Ми знаємо, що деякі потягнення, які йшли на шкоду нашій Церкві, покійний голова, Блаженніший Йосиф часом дуже різко опротестовував, стоячи на становищі, що в нашій Церкві та в наших справах він повинен рішати. Ми не чули, однак, голосу протесту проти висвяти в єпископи кандидата, не призначеного Синодом і без відома голови нашої Церкви. Ми не чули опротестування прилучення греко-католицької єпархії Перемишля під юрисдикцію римо-католицького примаса Польщі. Ми не чули опротестування намагання польських біскупів, щоб наші богослови у Любліні могли висвячуватись у жонатому стані, а це ж було загарантоване Берестейською Унією. Ми не знаємо навіть, яку відповідь отримав голова нашої Церкви на останнє «прохання» про затвердження нашого патріярхату.

У нас прийнялась звичка про зле не згадувати, а лише саме добре підкреслювати, щоб в той спосіб помагати будувати краще завтра. Але ж, як можна мовчати, коли ані того кращого не видко, а противно щораз більше негативного помічається на нашій церковній ниві.

І тут насувається одне питання. Поляки здавна приготовлялися і до розбудови свого Костелу на землях України й приготовляли зокрема кадри місіонерів, й нині повною парою їх кинули саме в Україну. Підготованих матеріяльно та забезпечених літературою. Вони перед Ватиканом стали в позицію місіонерів на Сході. Нині Римо-католицька Церква в Україні має повні забезпечені права й навіть допомогу у розбудові. В Одесі чи в Києві має вже по два гарні костели. А наша Церква? Замість бути тим активізуючим елементом, щоб опанувати не місійні, але таки наші центри на Сході, — все ще борсається у «просьбах», у дозволах. А у Києві маємо священиків, підлеглих голові нашої Церкви, маємо теж таких, які не признають голови нашої Церкви. Що це таке? В малому селі Гнилички під Рудками греко-католики мають свою церкву. А тепер будується в тому селі друга, за дозволом голови, для тих, що хочуть, щоб у церкві не поминали «і всіх вас православних»!

І саме тут насувається питання, яке було поставлене на самому початку. Як можна вимагати послуху церковної дисципліни чи жертовности від мирян, коли згори уводиться безпорядок, коли ламається дисципліну? Й то як у священичих низах, так і у проводі.

Що може дати репортерові прекрасне інтерв’ю про постать нашого Патріярха Йосифа, його працю та осяги, коли ані його заряджень не виконується, а ним осягнене — топчеться?

Я заторкнув лише справи, які найбільше дразливі у наш час. Та їх куди більше, й треба би їм присвятити окрему працю. Про поступове латинщення нашого обряду свідомо й цілеспрямовано отцями-василіянами. Й про намагання віднаціоналізувати нашу Церкву, щоб вона стала космополітичною, і про намагання певних «наших» кіл завести переконання, що комунізм менше зло в Церкві, як націоналізм, і про згори запляноване виелімінування наших поодиноких митрополій з-під влади Києво-Галицької Митрополії, а підпорядкування їх місцевим римо-католицьким єпископським конференціям, а вже Кодекс Східніх Церков своїм вістрям звернений саме проти нас — навіть ніде не згадується, не дискутується. Але від нас вимагається послуху, церковної дисципліни та жертвенности.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>