Відповідає правді, що в СССР Російська Православна Церква користується релятивно більшою свободою. Атеїстична Москва засліпила до деякої міри теперішню Римську Курію, яка оманливо вірить, що на відтинку свободи віри «там іде до кращого». Якщоб одначе Ватиканські «специ» від т.зв. «Остполітік» не були самі заражені комунофільством, то напевно не було б цього спустошення не тільки на низах в Італії, Франції та в Полудневій Америці, але теж і на верхів’ях монаших римокатолицьких чинів і навіть у кардинальських кругах. Різні Кассаролі, Бріні, Вілєрбандси та Бінеллі, якщо не знають, то повинні знати, що Російська Православна Церква в минулому була на послугах московських царів, а під сучасну пору, нажаль, вона є на таких же самих послугах комуністично-атеїстичного режиму в СССР! Значиться в цьому випадку не змінилося нічого.
Християнство закріплювалося в Московії в XI і XII ст. Російські князі були деспоти, а в церковно-християнському питанні їм усеціло відповідав дух цезаропопапізму, себто володіння церквою мусить належати не церковній ієрархії, але світським володарям, царам чи боярам. Той деспотизм одідичили московські царі від татарських ханів, які в часі панування у Росії повністю підкорили собі Російську Православну Церкву до тої міри, що тогочасні російські єпископи були звичайними татарськими васалами, себто служаками татарських ханів. Тому після звільнення від татарської окупації, російські самодержці ще більше обмежили привілеї Російської Православної Церкви. Цар Іван Грізний наказав замордувати митрополита Філарета навіть за слабенький спротив. Замітне те, що проти такого жахливого положення Церкви в Росії не протестували ні вірні, себто миряни, ні теж православні ієрархи. Правда, видатний реформатор Російської Православної Церкви патріярх Нікон протестував проти поганського звеличування царя, якого в тому часі називано «Богом на землі», але його ув’язнено та позбавлено патріярха. Цар Петро І Великий остаточно зліквідував російський патріярхат, а Церкву підкорив т. зв. «Святішому Синодові». І хоч Петро І цілковито ламав права Церкви та підривав її авторитет, то ніхто з російських православних єпископів не протестував, хоч, цар публічно ширив аморальність і атеїзм. Він зорганізував із своїх дворян і духовних «пияцький синод», як церковну організацію, а головою того «пияцького синоду» був найбільший п’яниця з титулом «патріярх», а сам цар мав титул «протодиякона». Дві сотні п’яниць, зодягнені в богослужебні ризи, робили публічні оргії в Соборі Св. Тройці та на вулицях Москви. Наслідник, цар Павло І, приймав у Соборі в часі Богослужби чужоземних послів і голосно з ними дискутував. Знова ж цар Микола І найменував «оберпрокурором» «святішого синоду» старшину гузарів, відомого п’яницю і розпусника графа Протасова, який зарядив, що «попи мають лояльно прославляти царя». На сором православні російські єпископи так і втовкмачували своїм вірним «засаду» про божий характер царя. Такі ж самі заяви сучасних російських патріярхів, митрополитів і єпископів про «Боже походження атеїстичного режиму в СССР» а це є те саме Сталіно-Брежнівське славлення, як і було цареслав’я за панування царів. Митрополит Серґєй в 1942 р. назвав маняка і тирана Сталіна «Богом вибраним вождем»! А Собор російських єпископів у пастирському листі від 1945 р. закликав вірних їхньої церкви «слухати і служити Богом установленій совєтській владі». Оті російські духовники не могли не бачити, що ця сама «Богом установлена влада» вже від 1926 р. безпощадно нищила Українську Православну Церкву. Отака була та і досі є роля російської Православної Церкви, себто беззастережне служіння державній владі, давніше царській, а від тепер атеїстично-комуністичній кліці!
Якаж одначе відмінна риса церкви в розвитку українсько-руського процесу Київського християнства від московського. Від самого початку прийняття християнства у Київській Русі, потужно позначився вплив і роля духівництва. І Це була природня річ, бо державна княжа влада поборюючи поганські впливи і традиції, мусіла насаджувати в життя нові принципи суспільного та морального порядку. Отже духівництву припала роля реґулювати взаємини поміж громадянами так в площині церковно-релігійній, як і теж у державному будівництві. Доказом того є поява в Київській Русі «Руської Правди». Це було конечне, бо прибуле духівництво з Візантії не знало руських звичаїв, яких треба було додержуватися при поширюванні християнства. В Київській Русі судовластю духівництва підлягали не тільки особи духовного звання, але також і світські громадяни за певні правопорушення у ділянці церковного життя, як вінчання, законні діти й тощо. Значиться наше духівництво в християнській Київській Русі повнило певну державну функцію, а роля духівництва в Московії була доведена до звичайного служацтва й підкорення царській владі. Чому? Бо носії церковної ідеї на Московщині не мали ні виробленої традиції, ні історичної практики, ні навіть психологічної настанови нести будьяку політично-організуючу чи громадсько-державницьку функцію. Цього принципу не було в заложенні московської Церкви від самого початку її розвитку серед північних московських племен. А всетаки цар Іван III мріяв про «Третій Рим», себто панування Російської Православної Церкви в усьому християнському світі.
В Київській Русі, організуючу національну силу становила Церква! Церква київського християнства була суспільно-національним центром, а процес культури, народньої освіти був у руках духівництва. Вистане пригадати часи митрополита Петра Могили, його духовну Академію, її ролю, ролю Києво-Печерської Лаври в справі друку книжок, освіти, шкільництво і т.п. Духівництво вітало в Києві 1648р. гетьмана Богдана Хмельницького, воно поширювало та вщіплювало в народі ідею української державности під булавою Гетьмана! І хоча Київ у тому часі не був столицею гетьманської держави, а проте був національним центром і цементуючою силою була саме Київська Церква, та її представники єпископи та духівництво. За те московське духівництво було носіями неґації будьякої організуючої державницької функції. Треба пригадати, що Церква Київської Русі при кінці 18 ст. виступила в ролі національно-політичного натхнення і організатора-це Коліївщина. Політично-визвольний рух тоді в Україні був натхнений церковним освяченням. Власне під проводом церковної зверхности боролися гайдамаки за права упосліджених і пригноблених жителів Києво-Руської держави. Мотрин манастир, свячені ножі були символом правовости та законної сили.
Таке було і є наше Київське християнство й таким воно буде, бо його не знищити Москві! Російський історіософ Георгій Федотов видатний дослідник нашого київського християнства твердить, що оте древнє київське християнство було одним із найкращих засобів реалізації та поширення Христового вчення у цілому християнському світі. Печерський Патерик чітко з’ясовує принципи київського християнства, яке так дуже відмінне від московського. У Патерику написано: «Нехай державна влада не встряває у справи Церкви, бо й Церква не вмішується у державні справи. Одинокий виїмок, коли духовна влада має інтервеніювати в справи світської влади це тоді, коли християнська мораль є нарушена світською владою. Бо Христова мораль не може бути предметом торгів»! Таке отже було безкомпромісове становище Теодосія Печерського у відношенні до публічного зла. За те московське православ’я заступає зовсім протилежні християнські погляди. Отже від скасування Москвою Київської Метрополії аж по сьогодні наступ іде на київське древнє християнство, себто на душу українського християнина, за поміччю московського православного месіянізму.
В Україні дивилися на московське православ’я неначе на варварство. Від часів хрещення Русі-України Київська Церква була незалежна від світської державної влади. Держава опікувалася Церквою не з політичних мотивів, але з євангельського обов’язку.
Так отже в минулому за царів і в наш час Москва не терпіла й тепер не дозволяє, щоб існувала самостійна, а не упокорена Церква. З навалою комунізму в Україну в 1917-20-их роках, знищивши українську державність, в духово-моральній ділянці життя запанувало марксівсько-лєнінське мрякобісся. В таких умовинах 1920-29 pp. ролю національно-громадського чинника взяла на себе Українська Церква. Відроджується Українська Автокефальна Православна Церква. Це була не тільки церковна емансипація від Церкви московської, але це була водночас і національна емансипація. Українська Церква в Україні в тому часі та її храми були не тільки осередком релігійного та духовного єднання з Богом, але теж і осередками національно-політичного єднання українців поміж собою проти руїнницької сили комунізму. Провідники УАПЦ-еркви митрополит Василь Липківський, архиєпископ Нестор Шираївський та проф. Володимир Чехівський були в очах українського населення національними пророками, які, як колись Кирило-Методіївські Братчики, очолили національний український рух у московській комуністичній державі. Тому атеїстична Москва брутально знищила УАПЦ-еркву в 1929 р. В 1945-46 pp. ця сама комуністична Москва терором знищила Українську Католицьку Церкву в Західній Україні а після на Закарпатті. Як прикро, але російська Православна Церква не кинула прокляття чи хочаб і протесту атеїстичній владі, але навпаки чинно допомогала ліквідувати Українські Церкви! Вкінці, християнство, а разом письменність і культура, пішли з України-Русі на північ-до Московії. Адже ж у Києві Володимир Великий христив русичів, звідти на північ і північний схід пішла печать св. Духа до Московії. Ото ж не в Москві має бути вкрадений престол патріярха всієї Русі, але в Києві!
