Наші древні церковні братства та сучасний мирянський рух у Вселенський Церкві

В історії Української Православної Церкви 16 і 17 століття незвичайно характеристичним явищем був спонтанний розвиток мирянського руху, що його метою було оборонити рідну Церкву і рідний нарід перед наступом польського воюючого католицизму. Конкретно виявився цей рух у творенні чи радше реорганізації існуючих вже братств, які здавна були при кожній майже парафії, щоб займатися харитативною діяльністю, дбати про церковну обстановку, допомагати у відправі Богослужб, влаштовувати празничні обіди тощо. Нові, дуже небезпечні обставини, в яких знайшлася Українська Церква, спонукали ці братства активно включитись у важку боротьбу в обороні Церкви й народу, і саме цим братствам у великій мірі завдячуємо також, що наша Церква на західніх українських землях по сьогоднішній день зберегла свій український та традиційний східньохристиянський характер, що стала бастіоном нашої державности та національного відродження та що видала таких велетнів духа, як Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький та їх Блаженство Патріярх Йосиф. Найбільш заслуженим та активним було Успенське Ставропігійське Братство у Львові, а на центральних та східніх українських землях велику ролю відіграло київське Богоявленське Братство, що його членами-основниками були такі визначні постаті, як гетьман Петро Сагайдачний, митроп. Йов Борецький та інші.

Вплив мирян на життя Церкви

Цей мирянський братський рух не був чимсь цілковито новим, не постав він під впливом протестантизму, як це дехто твердив, але мав своє глибоке коріння в універсальності Христової Євангелії, в традиції апостолів і перших віків християнства та в богословії, духовості та звичаях Східньої Церкви. Так у перших століттях християнства, а пізніше ще у великій мірі на Сході миряни не були тільки пасивними глядачами, але активними членами Церкви, були співвідповідальними за добро Церкви, мали вплив на церковне управління, активно брали участь у виборі своїх єпископів і митрополитів. Це не треба вважати за якесь амбіціонерство мирян чи применшування ролі церковної ієрархії, але за свідомість братньої спільноти усього Божого люду у Христі та свідомість відповідальности усіх християн (так духовних як і мирян) за долю Церкви. Після офіційного визнання християнства в римській імперії ролю мирянського елементу часто переймали імператори, які вважали себе протекторами Церкви, брали активну участь у скликуванні провінційних та вселенських соборів, в установлюванні церковної дисципліни, а навіть у формуванні правд віри. Часто доходило тут до різних надуживань під цим оглядом, створювався т.зв. «цезаропапізм».

* * *

Але не можна заперечувати позитивних аспектів гармонійної співпраці державних провідників із Церквою. Особливо в Русі-Україні наші князі вславилися як будівничі Христової Церкви та рівноапостольні подвижники християнства; вони здвигали величаві собори в золотоверхому Києві та в інших містах, піклувалися вбогими вдовами і сиротами, дбали про розвиток чернецтва, віддавали нашу країну і наш нарід під покров Пресв. Богородиці та всіх Святих та старалися також не допускати до встрявання чужих церковних і світських чинників у внутрішнє життя нашої Церкви. Слушно вважали, що Церква не може бути знаряддям в руках чужих політичних і церковних кіл, якщо вона має успішно старатися про спасіння душ українського народу. У Західній Церкві цей соборний характер перших християнських громад почав поступово затрачуватися, і Церква щораз більше набирала рис ексклюзивної клерикальної інституції, в якій роля мирян обмежувалася, вони стали тільки пасивними приємниками Божого слова та Святих Тайн, але у важливих справах Церкви не мали майже ніякого голосу. В наслідок того Західня Церква щораз більше стреміла до централізму і уніформізму, а на Сході багато більше наголошувався тісний зв’язок між Церквою та культурою й історією даного народу, і йшли змагання до осягнення адміністративного самоуправління, до помісности і автокефалії.

Як довго існувала Київська, а пізніше Галицько-Волинська держава, так довго і Українська Церква могла вільно діяти та працювати для вічного і дочасного добра свого народу. З упадком нашої державности дуже важкі часи настали не тільки для народу, але і для його духової матері, рідної української Церкви. Не стало князів, які б цю Церкву боронили, наша шляхта і старі боярські роди златинщилися і спольщилися; на єпископських і митрополичих престолах часто засідали негідні люди, які з ласки польського уряду одержали ці високі пости. Одним словом, здавалось, що Українській Церкві прийшов уже кінець. Наш відомий історик Дмитро Дорошенко такими словами описує жалюгідний стан західніх українців після польської займанщини: «Щоб урятувати свої маєтки, багато українських бояр переходило на католицтво, польщилося, так, що в 15 столітті вже не видно було зовсім у Галичині й на Холмщині православного українського боярства. Православних відтиснули від усіх урядів на державній службі. У Львові була заснована католицька єпископська катедра; король не допускав вибору нового православного митрополита й віддав завідування православною митрополією католицькому архиєпископові. Православне духовенство терпіло важкі утиски й переслідування. Вкінці вірними православ’ю й українській народності лишилися тільки народні маси по селах, міщанство та бідніша шляхта. Всі вищі і знатніші кола громадянства покатоличились і спольщились».

Українське мирянство в обороні рідної Церкви

І саме тоді, у тих критичних часах для Церкви і народу, став в обороні рідної Церкви український нарід, головно міщанство, яке, хоч без освіти і часто малограмотне, але просвічене Божим Духом, доконало великих діл, врятувало Церкву від заглади і нам вказало шлях до релігійної і національної самооборони. І в тих важких умовах постали ці славні і так дуже заслужені для нас Братства. Про вплив наших братств, а головно наймогутнішого з них Успенського у Львові, на наших міщан, пише польський історик Лозінський:

«Дивна річ — ці львівські українські міщани, що (в 16 і 17 ст.) здебільша говорили й писали по-польському, одягалися по-польському, навіть у головній фортеці своєї окремішности — Ставропігії — радили і списували протоколи по-польському, на портретах і фотах, на домовинах і гробницях в підземеллях Успенської церкви ставили польські або латинські написи, ця назовні ополячена Русь не перестала бути ані на хвилину собою й почувала себе наче державою в державі». Вже з цих тверджень польського історика ясно виходить, що тією духовою державою, що була спадкоємницею світлих княжих традицій і спасала свій нарід не тільки від вічної загибелі, але також від дочасної заглади, від винародовлення і відступництва від віри наших предків, була Українська Церква. І тому вороги так дуже завзялися на цю Церкву і всіма способами старалися її знищити, і тому також наш нарід за всяку ціну бажав її зберегти. Але тут ішло не тільки про національно-культурну окремішність. Без рідної Української Церкви наш нарід був би відтятий від Бога, без рідних свят, своїх власних Богослужень став би духовою сиротою. Чужа Церква, ворожо наставлена до всього, що українське, не могла б проповідувати йому про Божу любов і про потребу братньої любови між усіма людьми. І саме ці релігійні потреби віруючої української душі були головною причиною постання братського мирянського руху в обороні Української Православної Церкви.

Але найбільше характеристичною рисою цього мирянсько-братського руху була не так їхня прив’язаність до прадідівських традицій у важких часах фізичного і духового поневолення і боротьба за самобутність рідної Церкви, але окремий статус-привілей, яким Успенське Братство у Львові користувалося і який поширився також по цілому краю на інші братства. Маю тут на думці привілей «ставропігії», тобто вилучення з-під влади місцевих єпископів і підпорядкування безпосередньо патріярхові. Це був дещо революційний крок, який у той час дуже обурив наших владик і на думку деяких істориків був поштовхом для них шукати порозуміння з Римом. Але тепер, з перспективи історії, мусимо ствердити, що це було необхідністю. Зрештою, «екземпція» практикується також і в Католицькій Церкві, коли монаші чини підлягають безпосередньо Папі; також і наші чернечі чини (за винятком студитів) підлягають Східній Конґреґації, і такий стан є поважним порушенням помісности Української Католицької Церкви.

Миряни і повнота Христової Церкви

Важко ствердити, чи ця унікальна роля мирян і братств в тодішній Українській Православній Церкві, чи традиційна східня концепція повноти Христової Церкви причинилися до того, що пізніше в офіційних заявах патріярхів і також у еклезіології новіших православних богословів миряни являються не тільки важливим, але суттєвим елементом в житті Церкви. У своїй відповіді на листа Папи Пія IX у справі церковного об’єднання у 1848 р. православні патріярхи відписали: «У нас ані патріярхи, ані собори не можуть ввести нового вчення, бо сторожем релігії є саме Тіло Церкви, тобто люд». А православний богослов Хом’яков, коментуючи цю заяву, подав таке вияснення: «Незмінна постійність і непомильна правда християнської догми не залежить тільки від ієрархічного стану: її береже повнота, тобто весь люд Церкви, яка є Христовим Тілом». З того виходило б, що непомильність Церкви не є привілеєм одного єпископа, чи навіть всіх єпископів, але цілої Церкви, яка включає, розуміється, також і мирян. Це є контроверсійні погляди, є там багато неясностей і труднощів, але цю ідею церковної соборности щораз більше приймають новіші православні богослови. Також і на Заході в екуменічних діялогах між католицькими і протестантськими богословами щораз більше починають нуртувати думки, що церковний провід не може накидати авторитативно вірним свого вчення і своїх законів, але що тут мусить бути «цензус фіделіюм», тобто зрозуміння, згода, прийняття зі сторони вірних. Колеґіяльність Церкви повинна включити, на їхню думку, не тільки папу і єпископів, але також мирянський Божий люд. Тут можна багато говорити «за» і «проти», можна вишукувати різні труднощі, але треба також признати, що розвиток Церкви піде в якійсь мірі по тій лінії, і що цей прогрес є цілком згідний зі східньою традиційною ідеєю Церкви як «повноти»: «Повноту Церкви твоєї охорони» — молимось в заамвонній молитві устами священика у кожній нашій Божественній Літургії.

Цікаво буде також відзначити, що визначний англійський богослов минулого століття кард. Джон Генрі Нюман у своєму есеї п.н. «Про нараджування з вірними у справах віровчення» ствердив, що в минулому, в часах великих єресей, правдива віра випливала спонтанно з глибини сердець спільноти вірних, які цілковито не були ознайомлені з усіма тонкощами і термінологією богословія.

Після прийняття Унії вплив і роля братств дуже зменшилися в Українській Католицькій Церкві; змінені церковні обставини вже не дозволили їм продовжувати свою колишню діяльність. У 1709 р. Папа Климентій XI окремим декретом заґарантував Успенському Братству їхні давні права і навіть їхній ставропігійний статус та підпорядкував їх безпосеред­ньо собі. Створився парадокс; римський Папа, як Патріярх Заходу і член латинської ієрархії, не може вважатися вже самою силою тих фактів надійним заборолом східніх церковних традицій і оборонцем Сходу перед латинізаційною політикою Заходу. Цікаво, що вже й після Унії братства старалися далі користати зі своїх давніх прав. Отець І. Нагаєвський у своїй книжці «Патріярхати, їх початок і значення в Церкві та Український Патріярхат» пише ось що: «З Ватиканського архіву довідуємось, що навіть у деяких наших єпархіях аж до 18 ст. заховався був звичай обирати владик при співучасті мирян; наприклад, по смерті Владики Варлаама Шептицького у Львові 1715 р. ректор Папської Семінарії о. Тромбетті писав до Риму, що клир і братчики свобідно обирали своїх владик аж до часу переходу тієї єпархії під власть папи, тому вони обстоюють своє право. Никола Кросновський, голова львівської шляхти, писав папі, що вони мають давній королівський привілей обирати свого владику і жалувався, що митр. Кишка хоче це право обмежити».

В 1788 р. Успенське Братство у Львові перетворилось у Ставропігійний інститут та обмежило свою працю до видавання богослужбових книг. Давнішню ролю мирян оборони прав і традицій Української Церкви починає на себе перебирати світське духовенство, як це виявилось, наприклад, на Львівському Синоді в 1891 р. Миряни співпрацюють далі з духовенством, але вже більше в економічній та культурно-освітній ділянці, а в суто релігійно-церковних справах миряни звичайно голосу не забирали. Також і обрядова реформа Української Грекокатолицької Церкви в дусі наших східніх традицій, започаткована Слугою Божим Митрополитом Андреєм не викликала глибшого зацікавлення в мирянських кругах. Ці справи дискутувалися, звичайно, в замкненому колі священиків та семинаристів. Тому і Другий Ватиканський Собор, на якому винесено так багато постанов в користь нашої Церкви, з багатьох причин застав нас неприготованими. Одною з головних причин була непоінформованість і незацікавленість мирянства проблематикою нашої Церкви.

Миряни і Вселенський Другий Ватиканський Собор

Другий Ватиканський Собор (1962-1965) започаткував нову добу не тільки в історії Католицької Церкви, але цілого християнства, а навіть і цілого людства. Цей Собор багато уваги присвятив також мирянам та їхній ролі в Церкві; видано навіть спеціяльний декрет про апостолят мирян, а також і в інших соборових документах, як наприклад Догматичній Конституції про Церкву, Конституції про Святу Літургію, в Декреті про екуменізм та деклярації про християнське вихованя соборові отці підкреслюють конечність активнішої участи мирян в житті Церкви. В тому дусі Папа Павло УІ створив окремим декретом 6 січня 1967 р. Раду Мирян, а 10 грудня 1976 р. перетворив її в Папську Раду для Мирян. Не дивно, отже, що Другий Ватиканський Собор у великій мірі причинився до оживлення мирянського руху у цілій Вселенській Церкві, як у східній, насамперед Українській Католицькій, так і в західній, Римокатолицькій.

Ідучи за вказівками Другого Ватиканського Собору та Вселенських Архиєреїв, латинське духовенство та ієрархія почали щораз більше заанґажовувати мирян до праці у майже всіх ділянках церковного життя: у харитативній (наприклад, відвідування хворих, допомога убогим), у катехитичній, організаційній, журналістично-публіцистичній, екуменічній, а вже найбільше у літургічній.

У передсоборовій Латинській Церкві участь мирян у св. Літургії була дуже пасивна, цілу Службу Божу відправляв властиво сам священик, а вірні відмовляли тоді свої власні приватні молитви. Тепер ситуація докорінно змінилася. Миряни займають місця не тільки в церкві в лавках, але і при престолі: вони читають св. Письмо, пояснюють Службу Божу, уділяють св. Причастя, і то не тільки мужчини, але й жінки. Цей новий рід мирянської участи в житті Церкви називається часто «лей міністрі», тобто «світське душпастирство». Брак священичих покликань (з огляду на обов’язковий целібат) все був і далі є найбільше пекучою проблемою Латинської Церкви і тому також і мирян виховують у тому дусі, щоб вони і своїми дітьми доповняли проріджені ряди священиків, монахів і монахинь, а також, щоб і самі вони, коли виникне потреба, могли в дечому священиків заступити. Це і є той головний аспект активізації мирян у пособоровій Римокатолицькій Церкві. Католицький публіцист Джон Ґарві пише у книжці «Церква завтрішнього дня» таке: «З причини зменшення числа священиків миряни мусітимуть щораз більше виконувати функції служителів Євхаристії, катихитів і молитовних провідників там, де не буде досить священиків».

Але роля мирян у Західній Церкві не обмежується тільки до внутрішнього, суто релігійного життя. Миряни беруть участь у парафіяльних радах, де мають великий вплив на цілу діяльність парафії включно з фінансовими справами. Також у Синодах

Римокатолицької Церкви в Німеччині й Голляндії, на яких обговорюються важливі церковні питання, представники мирян мають своє місце і забирають голос у тих справах; чогось подібного, на жаль, немає у нашій Українській Католицькій Церкві з огляду на спротив деяких владик. Давніше світських богословів можна було стрінути тільки у Східній Православній Церкві, сьогодні між західніми професійними богословами є також і миряни.

Українське і західне мирянство у пособоровій добі

Другий Ватиканський Собор дав також поштовх до відродження мирянського руху в Українській Католицькій Церкві. Але тут треба також підкреслити, що наш мирянський рух постав з інших причин, поставив собі іншу мету і розвинувся в іншому напрямі ніж мирянський активізм на Заході. Український католицький мирянський рух базується в основному на соборових декретах про Східні Церкви та екуменізм, а менше на соборових документах про світський апостолят. Цей рух у нашій Церкві створився як своєрідна реакція на ненормальні обставини, які дуже нагадують критичний стан Української Церкви 16 і 17 століття: посилена латинізація і національна асиміляція в нашій Церкві, байдужість деяких наших владик до цих загрозливих явищ і відчуженість деякої частини молодшого духовенства від наших церковних і національних традицій. З другої сторони, ватиканська курія, не зважаючи на постанови Другого Ватиканського Собору, що гарантують нам самоуправність та збереження усіх наших східніх обрядових, канонічних та богословсько-духових традицій, явно піддержувала цей латинізаційно-асиміляційний курс у нашій Церкві. Це все викликало серед мирян не тільки голосні протести, але і конечність оборонної акції, яка виявилася у мирянському русі. Все ж таки треба б сумніватися, чи цей мирянський рух у нашій Церкві був би постав і розвинувся в такій мірі, як би не приїзд на волю нашого Блаженнішого Патріярха Йосифа. Тут знову насувається аналогія між нашими давніми братствами, які користувалися ставропігійним статусом царгородського Патріярха і нашим сучасним мирянським рухом, яким особливо опікується Блаженніший Партріярх Йосиф.

У противенстві до західнього мирянства, яке в більшості іде по лінії ліберально-прогресивній, головною прикметою нашого мирянського руху є східній традиціоналізм, помісність і патріярший устрій нашої Української Церкви, як також і децентралізацію і колеґіяльне правління цілої Вселенської Церкви ми розглядаємо під аспектом повороту до церковних традицій першого тисячоліття. Ці самі питання розглядаються часто на Заході у світлі прогресу і демократизації церковного життя. Так само і справу жонатого духовенства західні ліберальні круги ставлять на тій самій площині, що справу розводів, штучної контролі народин, абортів, допущення жінок до Тайни Священства тощо. У нас одружене духовенство є частиною церковної традиції, тісно зв’язаною з християнською мораллю, святістю подружжя, високою гідністю духовного стану.

В останніх двох десятиліттях свідоме, зорганізоване мирянство дуже вплинуло на хід подій в Українській Католицькій Церкві і на зміну нашої церковної ідеології. Завдяки мирянству всі спроби поступової ліквідації нашої Церкви в діяспорі припинилися, а ідеї нашої східньоцерковної самобутности, помісности і патріяршого устрою набрали розголосу і популярности та стали необхідною, єдино правильною базою нашої єдности з Римським Апостольським Престолом. Опираючись насамперед на мирянство, наш Блаженніший Патріярх Йосиф започаткував нову патріяршу добу в нашій Церкві, і ніяка людська сила не зможе вже завернути назад колесо історії. Не зважаючи на інтриги Москви і протести Ватикану, наш Ісповідник Віри записався вже в анналах Помісної Української Католицької Церкви як її перший Патріярх.

Цілковито інакше представляються справи у пособоровій Римокатолицькій Церкві. Ця Церква під багатьма аспектами також дуже змінилася. Але тією революційно-динамічною силою, що ці зміни перевела, не було мирянство, тільки нижче духовенство і деякі монаші чини. Вони, ці духовники й монахи, визначили новий напрям в Церкві і потягнули за собою ієрархію і мирян. І хоч миряни активно заанґажувалися у внутрішньо-релігійному житті Церкви (чого, на жаль, у нас немає) і навіть беруть участь у парафіяльних радах, а то й у синодах, то з другої сторони спостерігаємо у західніх католицьких мирян якусь дивну байдужість до справ церковної ідеології, ватиканської політики і загальної ситуації у світі й Церкві. Критичний упадок християнської моралі, головно серед молоді, великі марксистські впливи серед деяких кіл католицького духовенства, безідейність і матеріялізм, повінь порнографії, небезпечні ходи ватиканської «остполітік» — все це чомусь не викликає ніякої глибшої реакції серед римокатолицького мирянства. Відзиваються тут і там поодинокі голоси, постають може і деякі малі групи для поборювання тих чи інших загрозливих проявів, але якоїсь масової акції і рішучих протизаходів тут немає. Чи справді західніх католицьких мирян цілком не цікавить дальша доля Церкви, цілої західньої цивілізації та всього людства, чи може десь глибоко в їхній підсвідомості ще далі залишився дух клерикалізму, мовляв, це справа Папи, єпископів і священиків. А саме миряни, які більше живуть у світі, ніж священики й єпископи, та частіше зустрічаються з проблематикою зла у світі, повинні самі взяти тут ініціятиву в свої руки, а не слухняно йти по лінії, яку визначила їм верхівка. Виглядає, що в Західній Церкві мирянство не діє як есенціяльний самостійний елемент у Церкві, тільки якийсь другорядний, побічний, який виконує тільки те, що йому доручає єпископ чи парох. Тому також не можна говорити про якийсь мирянський рух у Західній Церкві, бо де є рух, там є програма, власні ідеї, там є змагання чи навіть боротьба, а цього не бачимо у римокатолицькому мирянстві.

Це, однак, не означає, що в Церкві має бути якась конфронтація між ієрархією, духовенством і мирянством. Це є ненормальний стан у нашій Церкві, створений ненормальними обставинами. Нормально у Церкві повинна панувати любов і згода, і всіх її членів повинна єднати спільна відповідальність за добро своєї Помісної Церкви. По різному можна аналізувати проблеми і конфлікти в нашій Церкві: одні винують виключно владик, інші — мирян; правда знаходиться, без сумніву, десь посередині, а все ж таки мені здається, що від владик треба вимагати більше християнської любови, пастирської второпности і дбайливости за повірене їм стадо. Тут варто пригадати собі незвичайно важливі слова нашого Блаженнішого Патріярха Йосифа про відношення між єпископом і вірними: «Не народ для єпископа, але єпископ і духовні для народу» (Різдвяне послання 1976 року до вірних у Великобрітанії). Єпископ — це не автократ і ставленик чужих, але добрий пастир, духовний батько, князь Церкви і народу. А мирянство — це не безкритична сіра маса, але Божий люд, важливий та найчисленніший елемент у Церкві, співвідповідальний за долю своєї Помісної Церкви. Щойно таке розуміння Церкви і гармонійної співпраці усіх її членів створить цей ідеальний стан, який дуже влучно з’ясував православний богослов О. Шмеман: «Не сліпий послух, ані не демократія, але свобідне і радісне сприйняття всього, що правдиве, шляхетне, будуюче та що веде до Божої любови і спасіння».

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>