Наші надії великі, але поки що тільки надії*

Більше року пройшло від польського державного перевороту, а в житті Української Католицької Церкви не багато змінилося: вона й надалі на комірному хлібі в польських священиків, без власних церков і допоміжних будинків, без приміщень для праці з молоддю й дорослими — одним словом без усього, що потрібне для масової роботи з мирянами.

Українським католикам з конкретною допомогою не поспішив ні уряд, ні парлямент. Дрібні ухили в формі співчутливих деклярацій і доброзичливих виступів окремих політиків у пресі ніяк не можуть вдовольнити українського населення. Важко погодитися з думкою, що влада до цього часу не анулювала закону з 27 липня 1949 року, який дозволив польським комуністам у минулому насильно забрати церковну й не тільки церковну власність. Брак відповіді на це питання занепокоює українських католиків ще й для цього, що в кулуарах центральних влад віддавна формулюються пляни повернення інших, неукраїнських, насильно забраних маєтків — чиншових будинків, господарств, малих підприємств, старих замків тощо.

Невдоволені переселенці-католики ще й тим фактом, що вони досі не отримали будь-якої рекомпенсати навіть за ці залишені церкви, якими досьогодні користуються римо-католики. Думка, яка шириться від якогось часу серед людей, що українці самі повинні справитися з будовою церков на нових місцях — недоречна.

Тут потрібна допомога і влад, і римо-католицького духовенства.

Занепокоює і неміч, нездатність до більш відвертої боротьби за свої права нашого мирянства. Демократичні зміни його зовсім не зрушили. Воно й надалі апатичне, нерухове, без волі до більшого зриву. Окремі вогнища, які час від часу, тут і де-інде, розпалюються, не підсилені — скоро вигасають.

Особливо докучливим у житті нашої громадськости є брак власної мирянської газети, яка інформувала б про наші поточні справи, громадила б довкола себе католицьких діячів та публіцистів і, в основному, вела широку освідомлюючу роботу. Не менш важливою справою є й організація власного католицького видавництва.

У Польщі є кількісно поважний гурт української католицької інтелігенції, але вона розсіяна, не зінтеґрована, іноді загублена в віддалених місцевостях і відірвана від центрів культури, від наших осередків і церков. Виникає, отже, неабияка справа, щоб в наших організаторських діях нікого не пропустити.

Тут і де-інде чиняться спроби мобілізувати нашу інтелігентську громадськість. Так виник гурт незалежної молоді в Любліні, так народилась Фундація св. Володимира в Кракові і організувалось Українське Християнське Братство в Гданську. Організації ці у своїх програмах висувають цілий ряд вартісних пропозицій, таких, наприклад, як організування просвітньої, виховної та видавничої діяльности, співробітництво з духовенством, з відповідними польськими організаціями, з християнськими організаціями за межами Польщі тощо. Але все це робиться в мікроскалі, в крузі невеликому, скажімо еліти. Лідери Братства, наприклад, зовсім свідомо вирішили не розширювати кількісно свого гурту, зберегти, так би мовити, елітарність. Відносно закритий і приватно-груповий характер має збір у Любліні й Кракові.

Елітарний і доволі замкнений характер мають і їх різні почини, маю зокрема на увазі конференції, сесії, симпозіюми (може то також виникати з неполадків в інформації). Навіть так велике свято, як Конгрес Мирян Української Греко-католицької Церкви, організований під кінець березня 1990 року Українським Християнським Братством у Любліні, відбувся у присутності 30-40 осіб. Цю замкненість підкреслює ще й той факт, що організатори Конгресу не підготовили відповідних друкованих матеріялів, які можна б розповсюдити серед ширшої громадськости.

Щоб процес нашого відродження приспішити, треба, на мою думку, якнайскоріше покінчити з мінімалізмом, розгорнути, можливо, широкий мирянський рух, посилити освідомлюючу роботу, залучити до праці всю інтелігенцію, кожну освічену людину. В ній, по суті, і через неї формуються основи нашої сили. Зрозуміло, що духовним провідником у всяких наших починах повинно бути духовенство.

Ярослав Грицковян

Кошалін, липень 1990 р.

* Цей коментар був прочитаний на радіопрограмах “Голос Української Діяспори”, 14 жовтня 1990 р. (Монте-Карло) і “Голос Мирян”, 21 жовтня 1990 р. (Філядельфія)

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>