Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Наука правдивого виховання християнина й громадянина в проповідях о. Юрія Кміта

В умовах надзвичайних труднощів проходить становлення і розбудова молодої незалежної України. Ще повільніше й болючіше йде процес відродження духовних цінностей, пошук шляхів, орієнтирів. Прикро, що в цьому нелегкому поступі ми так рідко звертаємось до роздумів, мудрого досвіду, світобачення попередніх поколінь незламних борців за волю України. Адже йдеться про те, щоб вони своєю самопосвятою, правдою і величним духом скріпили нинішніх і майбутніх будівничих нашої державности, незримо стали в їх ряди. Думається, що належною підмогою у наших нинішніх роздумах і діяннях стане мудре слово доброго пастиря…

До недавнього часу ім’я і діяльність о. Юрія Кміта (1872-1943) письменника, етнографа, шкільного інспектора Рудківського повітового комісаріяту ЗУНР, військового священика УГА, який пережив усю гіркоту поразки, відступаючи з українською армією в травні 1919, зазнав чимало переслідувань пізніше, незаслужено замовчувались, були призабуті. «Він завжди був там, де треба було проявити живу думку, дати почин новим напрямам праці, викресати в людях віру у власні сили», — писав про о. Юрія перший командант УСС М. Галущинський, а його новелі назвав «мініятюрними образками з гігантським змістом думок, почувань, пристрастей», глибоким розумінням багатства душі простої людини, бо «для неї посвятив свою діяльність як громадянин».

Його усні й друковані проповіді (три томи — 1912; 1914; 1930 pp.) відзначаються чистотою християнського серця і знанням Божої науки, досконалістю красномовного мистецтва, мудрістю збагаченої життєвим досвідом людини й громадянським запалом, переконливістю, образністю й поетичністю, торкаються найглибших проблем людського життя. У них безліч думок і порад про виховання дітей, самовдосконалення християнина і громадянина. Насамперед, пише він, батькам треба добре розпізнати важливість і корисність виховання та свої обов’язки, виховувати дитину для Бога й Церкви, себе самої, Батьківщини. Коли в сім’ї панує дух обов’язку, доброти й приязні, діти з невинного дитинства можуть завжди бачити, чути й чинити тільки те, що добре, й стримуються від лихого, то вони мусять виростати на добрих християн. «Дитячі серця — пригожа рілля, на якій можна засіяти пшеницю або кукіль…».

До обов’язків виховання належать; «старання за здоров’я тіла й душі, хосенна думка, добрий приклад і пильне око». Треба постійно вправляти дітей у тому, що Боже, що добре. Стараннями батьків і церкви дитина має пізнати основи християнського життя. Автор дає практичні поради, як витворити в дитині чисте серце, міцний і непохитний характер, що дасть змогу їй твердо й остаточно вибрати свою життєву дорогу, витривало йти по ній. Батькам треба твердо тримати дітей, але не трактувати й не карати їх як худобину. Необхідно старатися чесно зробити себе тим, ким має стати дитина. Виховані діти завжди будуть дорожити усім тим, що своє, рідне, цінуватимуть свою Церкву, обряд і мову, бувальщину, бо «всяка людина не тільки батьків, але й свого народу дитина».

Проповідник розкриває все багатство засобів для самовдосконалення дорослої людини, які мають стати для кожного підмогою, керманичем в осягненні мети християнського життя.

Роздумуючи про земний час і вічність, автор наголошує, що земне життя коротке, швидко минає цінується високо тому, що є підготовкою до вічности. Треба поспішати, щоб встигнути всьому дати лад і порядок, напружити зусилля, щоб означити своє життя добрими ділами і вчинками, бо судитимуть нас історія і Бог. Коли народ вчасно не зуміє використати пригожу нагоду, щоб вибороти й побудувати свою державність, то не поправить своєї долі, не приготує гарного майбутнього.

В земному часі все крихке, змінюється: бідність і багатство, високі посади, здоров’я… У вічності немає вже зміни. Треба використати земну мінливість, щоб зформувати добру вдачу людини, бо чим вона молодша, тим легше змінити ціле її єство, напрям душі в кращу чи в гіршу сторону.

Проповідник радить періодично обмірковувати результати своїх життєвих дій, бо як небувалі успіхи, так і великі невдачі — це іспити, призначені Провидінням людині й цілим народам. Якщо хтонебудь зазнав невдачі, провалився, то треба взяти себе в руки, обстежити помилки, підучитися, щоб наздогнати занедбане, вдосконалитися і таки здати!

В земному житті всякий повинен дійти до звершення. Нахил до злого глибоко вкорінений у людській природі, і треба прикласти багато зусиль, щоб спрямувати її до доброго, бути стійким перед зіпсуттям.

Картина Рафаеля «Преображення Христа» (на вершині гори – щасливість, являється Спаситель, а внизу великі нужда, горе й сум) є правдивий образ життя: в ній показана мета — небо, тісна сполука з Богом і завдання душі — витворити таке Преображення всього низького, житейського (як рожевий кущ із землі витворює гарну рожу) в любі, пахучі квіти, навчитися так опанувати себе, так зосереджувати свої сили, щоб пригноблюючі настрої перетворювалися у величні, сварливість і гнівливість у лагідність… Людина повинна боротьбою і невтомним трудом відродитися, знову осягнути вищу мету, щоб з’єднатися з преображеним Христом, має прагнути до звершеного Преображення свого життя, щоб з хмарних низин завітати до небесних вершин. Господь заслав нам Св. Духа, в світлі якого пізнаємо правдиву вартість наших рішень, бачимо блуд наших гріхів. Полум’я Св. Духа горітиме в нас стільки, скільки будемо підтримувати його молитвою, розважливістю та добрими ділами.

Проповідник закликає нас пізнати хоч деякі дороги до звершення, до святости, якими пішли три Святителі, наслідувати їх.

Успішному сповненню людського діяння має присвічувати висока мета. Народ, який не усвідомлює своєї мети, що об’єднувала б його з Батьківщиною, повсякчас буде проживати в ярмі приниження. Саме так є й з людиною, яка без мети не знає свого призначення, для чого живе на світі. З метою повинно йти в парі самопізнання, без якого людина є забавкою життєвих обставин. Найбільшою перепоною в самопізнанні є бажання самообману, непризнання в собі поганих нахилів і звичок, гординя. А якщо людина пізнає себе, то тримає в значній мірі майбутнє у своїй руці, бо може заздалегідь змінитися. Засліплений же буде шукати причин своєї недолі лише в діях і помилках інших людей. Автор радить щовечора перед сном пильно обстежувати своє сумління, розум, дає практичні поради, як це робити.

У своїх діяннях людина має радитися з власним серцем, мудрими людьми. Богом. Чисте сумління — найбільше щастя людини.

Здійснення важливої і гарної справи вимагає чистоти в думках, словах, вчинках, намірі, способах та засобах виконання, кінцевому її результаті. Пастир наголошує, що саме чистотою серця має керуватися народній обранець. Вона є мірилом, вагою в оцінці всякого діла, роботи окремої людини, громади, народу, як ліхтарик, вона освітлює вершини й глибини людського діяння.

Автор переконливо доводить, що «всі християни мусять бути в деякій мірі мучениками». Велич геройства проявили як мученики за святу справу Батьківщини, так і Христові мученики, перед ними з пошаною стоять небо і земля. Він розкриває зміст і мету мученицького життя й діяння, джерела геройства. Потрібно пізнавати красу їх подвигів, прибирати наші душі їх чеснотами. Ми можемо й повинні зросити землю своєю кров’ю, коли Справа Божа, справа Церкви в небезпеці або під загрозою існування Батьківщини та її державности. Коли в серці людини горить бажання самопожертви для Бога і є готовність пройти всякі терпіння за Христа, Батьківщину, то вона на шляху безкровного мучеництва. Хоч і не будемо тепер офірувати свого життя, та мусимо витривало боротися проти всього, що перешкоджає жити так, як навчає і наказує християнство.

Кожна людина може стати ангелом порятунку для свого ближнього словом і ділом, добрим прикладом. Пастир закликає наслідувати своїх батьків, провідників, від яких маємо нашу віру, прив’язаність до свого обряду, звичаїв, пожертвування для великих справ Батьківщини й державности.

З особливим замилуваням і ніжністю пише о. Юрій про милосердя, яке твориться рукою і серцем, людяність, чуйність до чужого горя і страждання. Він дає поради, як виховати в собі почуття милосердної любови, з чого починати. Особливого милосердя і опіки потребують хворі душею.

Багато уваги автор приділяє значенню слушних, безпідставних і немудрих надій у людському житті, вчить, як користуватися цим даром Божим, щоб не впасти у відчай, чим мають керуватися ділові люди. Автор досліджує три основні зв’язки миру, що влаштовують життя людини — мир з Богом, з ближнім, самим собою, повчає, як практично зміцнювати ці зв`язки.

Мир є коренем усього добробуту, основою задоволення не лише окремої особи, а й сім’ї, громади, народу. Християнин повинен любити свій народ (одну велику родину) більше, ніж інші народи, бо ця любов вроджена людині й проявляється в тому, що ми високо цінуємо власний народ і всіма способами спричиняємося до його розвитку й захисту. Щоб вище цінувати, треба більше пізнати прикмет свого народу й Батьківщини, історичний розвиток, славну бувальщину й звичаї.

Справжні громадяни, по його переконанню, не тільки радіють з визволення дорогої Батьківщини, але й пильно бережуть її та стараються за належний розвиток, уникають всього, що дало б привід ворожим чинникам вмішуватися в їх життя. «Де безвладдя, анархія, незлагода, широка, непогамована воля, туди швидко чимчикує страхітлива неволя». Треба просити в Господа розбудити в наших громадянах християнську свідомість, дати силу й змогу однодушно, односердно стати за все, що рідне, що своє, за добро України.

Проповідник закликає нас не допускати, щоб любов до власного народу виродилася в низьке самолюбство й несправедливість до іншого, його непоневолення. По законові Христа, пише він, любов до свого народу не повинна робити з людини дикого звіра, а навпаки — підносити її людяність. Всі ми є діти Бога, кличемо «Отче наш» різними мовами. Автор відмічає, що загальну цінність великого прогресу людства значно знижує вражаюча обмаль старань для розвитку культури серця, цивілізації душі.

Це лише невелика частина тих роздумів і порад доброго пастиря, як осягнути мету християнського життя, щоб бути добрим громадянином. Тому мусимо постаратися, щоб його проповіді й твори були опубліковані повністю. Імена й діяння, правда наших попередників-будівничих України не повинні бути лише дорогим надбанням архівів, а як неоцінимий фонд нашої Батьківщини, мають активно діяти, знову промовляти до людей, допомагаючи відродженню української нації.

Поділитися: