(В.Ґ. — Англія) Кожний з нас пам’ятає ті часи, коли ми прибули на цей терен. Тоді одним з перших наших кроків було приготовання домів молитви, каплиць, бо ми знали, що скорше чи пізніше знайдеться й священик, який хоч час до часу відвідає наш табір та відправить нам НАШЕ БОГОСЛУЖЕННЯ, висповідає людей, дасть духовні поради. Й ми споряджали каплиці, прикрашали їх в міру наших сил та спроможностей й чекали на свого священика. Ми знали, що кілька із них приїхали з нами з Італії, ми чули, що в Лондоні є висланник нашого опікуна, бл. п. єп. Бучка, о. Жан.
Яка ж була радість серед нас, коли врешті до нас прибув наш капелян, пізніше відвідав нас о. дек. Жан, а наступного року відбулася величава візитація Архипастиря Скитальців.
Ми не чекали «припоручень з Риму», але самі організували своє духове життя на місцях, як вміли, завжди по батьківській традиції. Кожна наша каплиця була хоч в маленькій мірі відзеркаленням наших рідних церков в Україні. Чужинці дивувались, подивлювали нас і набирали респекту, саме за оце прив’язання до свого рідного.
А тепер нам забороняють в нашій й нами збудованій церкві молитись за кого ми вважаємо потрібним й конечним. Нам кажуть, що ми в церкві не маємо нічого до говорення, «а кому не подобається, може собі піти до сектантів…» (Дослівні слова о. пароха С. Орача з Лондону). Тепер з нашої катедри позникали вишивки, бо владика Августин не любить того (автентичні слова сестри Василії, рідної сестри Владики). Хоча пройшло вже п’ять років від часу наради у справі іконостасу, то його й досі ще немає. Люди пояснюють собі, що це тому, щоби наша Церква не надто різнилась від латинської.
Паломники привезли з Риму нову пісню-молитву за нашого Блаженнішого Патріярха й почали її співати. Що ж, діло благородне, варте похвали, що наш обряд збагачується ще одною піснею, яку люди радо співають, бо вона промовляє їм до душі, бо врешті вона популяризує саму ідею змагань за утвердження нашої Церкви Патріярхатом. Наш Владика неодноразово підчеркав, що «він за Патріярхат і за те, щоби їх Блаженство Архиєпископ Йосиф був нашим першим Патріярхом». Отже виглядало би, що він повинен радіти із такого благородного кроку своїх вірних. Та вийшло інакше. Нам сказано з проповідальниці, що «церква не коршма, й тут не можна робити, що кому подобається» (автентичні слова о. пароха, напевно наказані, або узгіднені з нашим єпископом Августином, бо ж в Церкві панує ієрархічний порядок).
Колись нам забороняла польська поліція відправляти панахиди на могилах героїв, забороняла співати «Боже великий», бо вбачала у словах «навіть молитись ворог не дасть» натяк на відомі практики окупанта відносно наших церков та нашої віри. Нас карали арештами, грошевими гривнами, поліційними переслідуваннями. Та ми не здались, а принесли свою віру на чужину. Тепер нам, в нашій церкві у вільному світі, говорять: Вам не вільно молитись за Патріярха. І хто говорить? Не ворог, не якийсь незнайко наших традицій та наших мрій, але наш рідний брат по крові — наш священик.
Подумаймо: Ми принесли свою віру на чужину. Ми стараємося її зберегти для спасіння наших душ та для наших нащадків. Ми ставили свої церкви на цьому острові. Ми раділи кождим приїздом до нас нашого душпастиря-капеляна, як приїздом рідної людини. А що маємо нині? Наша Церква, замість об’єднувати нас — розсварених політично, стала розбивати нас далі отими заборонами, отим нищенням нашої традиції. Вірні, оті, що своїм трудом та потом здвигали НАШІ БОЖІ ХРАМИ в Англії довідуються, що вони в СВОЇЙ ЦЕРКВІ не мають нічого до говорення, що їм не вільно молитись так, як вони собі того бажають, та за того, за кого вони бажають. Довідуються врешті, що вони є вже непотрібні, «можуть собі піти до сектантів…»
З благословення нашого владики покликано до життя «ініціативний Комітет оборони нашого Владики». Пристали до нього плохі — метрикальні вірні мельниківці, бо хоча вони в засаді за Патріярха (щось як наш владика), але вони проти бандерівців і тому є проти акції Патріярхального Комітету (слова їхнього лідера Тарнавського). Пристало до «ініціятивного комітету» кілька мальконтентів, які ніде собі місця не можуть знайти, та кілька непоінформованих осіб, зовсім припадкових. Одинока їхня діяльність, до тепер, це демонстративне виходження з церкви підчас співання молитви за Патріярха. Дивно, що таку ж саму тактику стосує наш о. парох та наші Сестри Служебниці. Невже ж це згідно з інструкцією від єпископа?
Подумаймо знову, кого вони зневажають? Чи тих, що співають — своїх братів, чи виказують непошанування до самої молитви, чи може хочуть в той спосіб задокументувати свою зневагу до поминаної особи? Та яких би аргументів не подавали нам оті панове, чи отці духовні, то ми одне знаємо: На Україні Москва забороняє нашим братам молитись, за Польщі поліція забороняла нам молитись по своєму, а тепер … Аж не хочеться вголос сказати.
Єпископ наказує, отці виконують, а люди толкують по своєму. Ось дружина одного проти-патріярхального лідера, у суперечці під катедрою, сказала до людей: «Чи я Верховного знаю, чи я його бачила? А нашого єпископа я знаю, я його в хаті у себе гостила.»
Не завидуємо нашому єпископові Августинові того рода оборонців, та того рода пошани.
Прийдеться нам для поколінь на спогад переробити нашу молитву «Навіть молитись ворог не дасть» на «Навіть молитись владика не дасть!..»
