Не хочеться вірити – Ватикан роз’єднує УКЦеркву

Ми далекі від того, щоб драматизувати цю справу, хоч, може, і треба, бо потвердженням цього факту є два документи, що вийшли з Апостольської Столиці. Тому робимо наголос на слова «не хочеться вірити» в те, що Апостольська Столиця підписом Папи Івана-Павла II двох документів роз’єднує одну Помісну Католицьку Церкву на дві, себто на Українську Католицьку Церкву на чолі з Патріархом Мирославом-Іваном у Львові і рутенську чи «русинську» католицьку Церкву на чолі з Владикою Семеді у Мукачеві, як окремі Церкви. Робимо наголос на слова «не хочеться вірити», хоч написані два листи до двох різних Церков, української і «рутенської» є фактом доконаним. Не хочеться вірити у цей поділ тому, що в останньому часі з-під пера Святішого Отця Івана-Павла II з’явилось кілька вагомих і глибоко продуманих документів, у яких зроблено наголос на бажання невідкличної єдности усіх християнських Церков, до ось цього вічного євангельського стремління — «щоб усі були одно».

Переконано віримо, що Папа Іван-Павло II робить це щиро з сильним переконанням, що виразно випливає з його документів. Це є його задушевним бажанням, щоб третє тисячоліття християнства зустрінути в єдності. Як бачимо, що Папа Іван-Павло II заздалегідь підготовляється до цієї особливої дати з великою увагою і посвятою. У цьому напрямі слід розглядати його глибоко продуману працю «Переступити поріг надії», що з’явилась наприкінці минулого 1994 року, яка є відповіддю на цілу низку різних питань, на релігійно-богословські теми, що їх поставив італійський журналіст Вітторіо Мессорі. До речі, ця праця була з’ясовувана на сторінках нашого журнала за квітень 1995 р. В цьому самому напрямі змагання до єдности з’явився наприкінці квітня і початку травня 1995 року Лист Папи Івана-Павла II, звернений до владик, священиків і мирян, під назвою «Світло зі сходу», у якому з особливою дбайливістю представляє, підкреслює і наголошує властивості східнього християнства, зокрема східнього монашества. В листі, який заслуговує на окрему увагу, вичувається це безспірне стремління до єдности. Ось останній документ Папи Івана-Павла II, що з’явився 30 травня 1995 року, це є енцикліка під назвою «Щоб усі були одно». Вже назва говорить сама за себе. Тут показана глибока аналіза християнських процесів і невідкличне бажання до об’єднання усіх християнських Церков.

З повищого можна твердити, що Папа Іван-Павло II переконано, невідклично і з посвятою працює у напрямі єдности всіх християнських Церков, тому трудно повірити у те, що бажає роз’єднувати нашу Помісну Українську Католицьку Церкву. На жаль, два листи, що вийшли з Апостольської Столиці за його підписом, є незаперечним фактом того поділу. Обидва листи є датовані 25 березня 1995 року. Обидва листи з’явились у «Сівачі» й іншій українській пресі на англійській мові. Перший лист є заадресований Кардиналові Любачівському святої Римської Церкви, Верховному Архиєпископові Львова для українців з приводу Берестейської Унії, а другий єпископові Іванові Семеді з Мукачева з приводу Ужгородської Унії «Рутенської Католицької Церкви». Виглядає нам, що тут питання не лежить у релігійно-богословській, але у суто політичній площині. Як можна сьогодні ділити Українську Католицьку Церкву в українській незалежній державі. Це з однієї сторони дуже неприродньо, а з другої — це також образливо, бо треба було перевести голосування, хто сьогодні на Закарпатській Україні є «рутвицями», а скільки є українцями. Чому на силу називається українців рутвицями? Христова Церква не визнавала і не визнає жодного насилля.

В історичному минулому нашу Церкву неоднократно насильно, проти волі вірних, священиків і владик, підпорядковувано мадярській Римо-католицькій Церкві. Були випадки, що Апостольська Столиця сама оправдано обстоювала права Української Церкви, але під сильним політичним тиском мадярського уряду і церковної ієрархії Апостольська Столиця поступалась. У той час Україна була пошматована поміж своїх сусідів, але проявляла свою незгоду з такою постановкою.

Ватиканські чинники повинні б рішитись, чи їх завданням є проблеми Церкви, чи політика? Чи вони заступають і обороняють правду, чи їх політична ціль освячує політично-насильні засоби? Слід ствердити, що, на жаль, Українська Католицька Церква зі сторони Ватикану так мало зазнала справедливости. Під тим оглядом Ватикан чималу данину, зокрема в останніх десятиріччях, віддавав Кремлеві і Московській Патріярхії» і історично минулому польській римо-католицькій Церкві, як також мадярській. На жаль, не можемо тут говорити про будь-яку справедливість, не згадуючи про християнську справедливість. Згадаймо справу історичної церкви св. Івана Хрестителя у древньому українському городі Перемишлі. Чи маємо тут називати інші українські церкви, які дальше є в ужитку польської римо-католицької Церкви, ось хоч би згадати нашу історичну церкву св. Бернарда у Кракові, а вона не одинока, що с в посіданні римо-католицької Церкви в Польщі!

Ватиканським історикам, мабуть, невідомо, що Київська Церква сягала і на Закарпаття, це була і с одна Церква Володимирового хрещення. Під тим оглядом можемо ватиканським історикам порадити познайомитись з історичними фактами Київської Церкви або хоч запізнатись з студійною статтею о. Атанаса Пекара, ЧСВВ, під назвою «Мукачівська єпархія і Галицька Митрополія», що з’явилась у філядельфійському «Шляху» за жовтень 1993 р. і була передрукована у журналі «Патріярхат» за листопад 1993 р. Автор статті на вступі стверджує: «Закарпаття довгими віками було відділене від свого материка, зате культурно й релігійно воно не переставало тяготіти до золотоверхого Києва». Ватиканські історики повинні б знати про такий факт: «Щоб нарешті висвободити закарпатських українців, які навіть у справах церковних опинились під тиском сильної мадяризації, підтримуваної самим Остригомським архиєпископом-примасом, Папа Лев XIII 1888 року знову виступив з пляном прилучити Мукачівську і Пряшівську єпархії до Галицької митрополії. Мадярська преса тоді почала завзяту кампанію проти «безправних задумів» Христового Намісника. А на чолі тієї кампанії стояв сам примас, кардинал Іван Шимор, як довідуємося з мадярської преси: «Всякі домагання, що розхитують права Мадярської Церкви та Конституції Мадярщини, звідки вони не походили би, будуть категорично відкинені. В минулому вже були роблені спроби, навіть самого Риму, щоб порушити права примаса Мадярщини, але кардинал Шимор завжди рішуче протестував проти них і буде протестувати в майбутньому». Під мадярським натиском Папа уступив… (з статті о. А. Пекара, журнал «Патріярхат», листопад 1993 p.).

Немає найменшого сумніву, що ця політика продовжується і сьогодні. Звичайно, мадярські впливи у Римських Куріях у порівнянні до українських є, без сумніву, домінуючі, тому не може бути інакше. До речі, боротьба за церковну юрисдикцію на Закарпатті вже не відсьогодні ведеться. На жаль, ми не почули рішучого слова у тій справі нашого Синоду. Може такі були, але їх рішення чомусь дальше залишились секретними. Варто на цьому місці підкреслити, що Закарпаття все було, є і буде невід’ємною частиною української держави і що Київська Церква Володимирового хрещення сягала українських земель Закарпаття. Отже, ні більше, ні менше, це була одна Київська Церква. Також незаперечним є факт, що київські владики підписували Берестейську Унію з Римом, до якої не всі єпархії Української Церкви приєднались.

Таким чином Закарпаття ще п’ятдесят років не визнавало унії, а Львівська і Перемишльська єпархії приступили до унії через сто років. Згідно з ватиканською логікою, то треба було окремо привітати окремі єпархії, якщо визнаємо, що УКЦерква у своїй власній українській державі не творить цілости, бо сьогодні Гі роз’єднує Ватикан.

Цікаво, що була українська делегація в імені нашої Церкви у Святішого Отця Івана-Павла II і не домовилась до цих питань. Чи, може, не мали відваги в цій справі сказати слова, стати в обороні правди й історичних прав нашої Церкви й українського народу.

Ось ми прочитали інформацію Митрополита Максима Германюка про те, як ми повинні відзначати 400-річчя Берестейської й 350-річчя Ужгородської віднови єдности нашої Церкви з апостольським Римським Престолом у 1996 році. Інформація мас високе звучання. Здається нам, що інформація екс-митрополита була написана після авдієнції у Папи Івана-Павла II і виглядає, хтось десь чогось не договорив. До речі, в цій делегації був також Владика Іван Семеді. З листа Папи виразно видно, що Закарпатська єпархія є окрема «рутенська католицька Церква». Владика Германюк у своїй інформації нас потішив великими планами й різними сподіваннями, ось для прикладу, що буде завершений беатифікаційний процес Слуги Божого Андрея, всіх наших ісповідників віри зачислити до лику святих і буде «створення й проголошення українського Патріархату…». Дай, Боже, щоб так сталося. Мабуть, вже творити патріярхату не треба, бо його створив св. п. Патріярх Йосиф, але потрібне визнання! А може ще для декого треба створення? А все ж таки, що ж наші владики зроблять з цим поділом нашої Помісної Української Католицької Церкви, який утверджує Апостольська Столиця? Маємо надію, що в цій справі наші владики і в цілому Синод Помісної УКЦеркви не буде мовчати і голосно висловить свою думку, волю і бажання в обороні історичних прав нашої Церкви й українського народу.

Справді, тяжко зрозуміти, що з одної сторони Апостольська Столиця, зокрема її глава, докладає усіх зусиль для того, щоб сповнилось це євангельське — «щоб усі були одно», а з другої одним помахом руки роз’єднується те, що було з’єднане. На жаль, залишається незаперечним фактом, що Ватикан тут, в США, поділив одну Греко-католицьку Церкву на дві, себто на Українську Католицьку Церкву і на католицьку Церкву закарпатських русинів. Сьогодні цей стан утверджується на українських землях Закарпаття проти волі вірних, священиків і владик. Яка іронія: українці-католики приготовляються, щоб гідно й достойно відзначити Ювілеї Берестейської й Ужгородської Уній однієї Київської Церкви Володимирового хрещення, а ватиканські чинники використовують ці ювілеї для роз’єднання нашої Церкви.

При цій нагоді варто було б вияснити і сказати мирянам, чи наша Церква буде відзначати ці ювілейні події тільки у границях Львівської волости, чи трохи ширше, по річку Збруч, але на цілій тодішній території Києво-Галицької Митрополії, владики якої були творцями цих так конечно потрібних об’єднуючих актів. Чи, може, цю другу можливість, себто ширшу, маємо попросити дозволу у ватиканських чинників відповідальних за остполітік?

Для цього, щоб роз’єднувати, не треба великих зусиль, але щоб об’єднатись, це не так легко. УКЦерква добре знає, що означає єдність, бо за неї дорого платила у далеко і близько минулому, жертвами крови, яка ціни не має. Тому бажалось би хоч трохи відчути зі сторони Апостольської Столиці більше зрозуміння й уважливости до нашої Помісної УКЦеркви-страдниці.

Ми не вимагаємо нічого надзвичайного, тільки крихітку справедливости. Сильно віримо, що в кінці Апостольська Столиця на цю справедливість спроможеться!

Микола Галів

  * * *

 П.С. Дозвольте поставити питання: до чого договорилась українська делегація, яка була в Римі у справі відзначення 400-річчя Берестейської і 350-річчя Ужгородської Уній? Який був пропонований делегацією плян цих історичних відзначень? Чи запропонований плян був прийнятий Апостольською Столицею, відкинений чи модифікований? Чи делегація прийняла позицію Апостольської Столиці, що Ужгородська Церква не належала до Київської Церкви Володимирового Хрещення, себто була і залишилась окремою «рутенською» Церквою. Чи учасникам делегації не було сказано, що Апостольська Церква трактує УКЦеркву на Закарпатті насильно проти волі подавляючої частини вірних і владики окремою «рутенською» Церквою?

Що думає робити в цій справі наш Синод Помісної УКЦеркви? Звичайно, що такий вагомий документ з Апостольської Столиці не вийшов без відома Східньої Конгрегації, де секретарем є Владика Мирослав Марусин. Чи справді Владика Марусин забув історію Київської Церкви, чи, може, більше не почувається приналежним до Помісної УКЦеркви? Чи це не курйоз, що з приводу ювілейних дат єдности нас роз’єднують? Це дуже болюче. Отже ставимо собі питання, про яку єдність хоче говорити Апостольська Столиця?

Вибачаюсь за поставлені настирливі питання, але не можна їх не поставити, не можна про це мовчати, бо це було б великим гріхом. Сильно вірю, що мій голос не буде голосом вопіющого в пустелі!!!

М. Г.