– Формація священників для служіння в сучасних умовах діаспори вимагає великої проникливості та чутливості до місцевих культур і глобальних змін. Якими, на вашу думку, в цьому є найкращі стратегія і тактика для Східних Католицьких Церков?
– Передусім я чітко вірю, що наша Церква принесена сюди і вже тут укорінена. Я не люблю термін «діаспора», оскільки історично в ньому закладене розуміння, що «нам треба було б вертатися додому», що ми тут тимчасово. Але я народився і виріс у цій країні і я не повертаюся додому. Я вдома, і люди тут уже вдома.
У що я справді вірю, і я вже говорив про це як єпископ та навіть як священник (я єпископ уже 31 рік), так це у те, що спільний богословський інститут для всіх східних католиків у США є єдиним способом, який уможливить нам досягнути зростання нашої Церкви і посправжньому розвивати її власну традицію. Це залишається моєю надією, я говорю про це повсякчас. Не всі погоджуються зі мною, але це добре: ми можемо погоджуватися із незгодою. Перенесення нашого духовенства сюди з Церков походження є добрим. Та його супроводжують певні труднощі. Духовенству дуже потрібна інкультурація. Воно приходить із відмінних країн: з України, з теренів Балкан, а чи Церков Середнього Сходу, де побутує цілковито інша культура, що має бути усвідомлена як відмінна від американської. Остання витворена етнічними спільнотами розмаїтих місць і часів. Звісно, іммігранти дуже важливі. Але тепер ми розвиваємо щось на місці. Я вірю, що більшість духовенства, якого рівня воно не було б, треба належно вивчити в цій країні у добрій богословській школі, яку ми мали б урешті-решт створити і розвинути.
Повністю інтерв’ю читайте у паперовій версії журналу або в електронній на сайті https://journals.ua/
