Не так тії воріженьки

В останньому часі в католицькому офіціозі філядельфійської митрополії «Шляху» появилось кілька статтей, які також були на сторінках офіціозу Провидіння «Америки» на патріярхальні і Патріярхального мирянського руху теми. Можна б тільки радіти, що після так довгого часу обидві споріднені газети «Шлях» і «Америка» догледіли важливі проблеми нашої Церкви, зокрема патріярхальні. Але запізнавшись з їх змістом приходиться ствердити, що немає великої зміни з того часу, як на сторінках «Америки» був поміщений цикл статтей під назвою: «Новості в Декретах Собору про Патріярхів і Архиєпископів», за 17 листопада 1965 р. анонімного автора, який підписувався о. С. В. д-р кан. права). Як показали деякі дослідження, то цим фактичним автором мав бути о. д-р Степан Вівчарук, відомий антипатріярхальник у Великій Британії, який не мало наробив лиха в нашій Церкві. В той час авторові ішлось всіма можливими й неможливими засобами доказати, що нам не належить Патріярхат. Він старався справді не допомагати, але її пошкодити. Ці статті внесли певний заколот серед громади, але вони не мали найменшого впливу на тоді формуючий мирянський рух, що підхопив ідеї Блаженнішого Йосифа і поніс на своїх плечах. Вони побачили, що це не помогло, то вирішили вдарити сильніше з сторінок «Шляху» і так, за 24 квітня 1966 р. появилась стаття під назвою: «Партизанський Вієтконґ діє в нашому суспільстві» підписана: Архиєпископська Канцелярія, 815 при Н. Френклін вулиці. Кращих поборників патріярхату і помісности Української Католицької Церкви за офіційних чинників філядельфійської митрополії не було. Після цього неславного бою дещо було втихло і панувала мовчанка. За той промежуток часу ні «Америка», ні «Шлях» багато чого не бачили, чи вірніше не бажали бачити й чути, що діялось в лоні нашої Церкви. Можна мати зрозуміння до редакторів «Шляху», що їм було трудно бачити, що діялось на ватиканському горизонті, ба це було далеко, але вони були добре познайомлені з ситуацією про те, що на 41 Міжнародний Євхаристійний Конгрес, що відбувся у Філядельфії ватиканські чинники заборонили приїхати і відвідати свою паству Патріярхові Йосифові. Про це широко писала в той час вся чужинецька преса, бо що більше, навіть ставала в обороні Блаженнішого Йосифа, але тоді про те не писала ні «Америка», ні «Шлях». Не ідеться вже про оборону, але хоч правдиву інформацію, а було про що писати, бо з рамени зорганізованого мирянського руху були влаштовані різні, й у різних формах демонстрації і протести. До речі, це не був одинокий випадок, що на сторінках «Америки» і «Шляху» не тільки, що не обстоювалось оправданих історичних прав нашої Церкви, але уперто їх промовчувалось, а часто допомагали нашим противникам.

Здавалось, що вже сьогодні, після пройденого часу, можна було чогось навчитись, але надруковані статті у «Шляху», за 28 вересня 1980 р. під назвою «Рожеві мрії і тверда дійсність», автором якої є мґр. Іван Скочиляс, «Патріярший Фонд» за 19 жовтня 1980 р. того ж самого автора і третя стаття «Папа Іван Павло II і Українська Церква» без підпису, значить редакційна, говорять про протилежне. Тут треба зробити завваження, що до цього циклю статтей не слід зараховувати статті о. д-ра архимандрита Віктора Поспішила, бо вона туди попала невластиво. Отже маємо тут на увазі три статті. Не збираюсь тут проводити аналізи цих статтей, тільки дещо на їх марґінесі сказати.

Прочитавши ці статті, прийшов до переконання, що авторові і редакторам офіційозів, а зокрема їхнім покровителеві не ішлось і не ідеться про добро нашої Церкви та її розвиток, але радше про щось іншого, а саме, щоби підкосити і так вже ослаблені й обкраєні права нашої Церкви, а поруч з тим ударити по тих, що ще стараються і обороняють права нашої Церкви та беззастережно і всеціло піддержують Патріярха Йосифа, себто по мирянському рухові та його провідних особах. Ну, що ж, тут виявився маленький «погромщик» з титулом, що підписується з великої літери «Маґістер» Іван Скочиляс. Справді йому цього не можна брати за зле, бо що ж можна іншого робити, коли хлібодавець бажає… Бажалось би тут не дискутувати і не говорити про особу, але про порушені проблеми. На жаль, біда в тому, що автор не висунув думки критики, що є зле, а як робити краще, бо він у першій статті тільки підтверджує, що все, що виходить з Апостольської Столиці є непомильне і «святе». Як може будь-коли наш брат, навіть як він о небо може бути розумніший, бути непомильний,чи мати в якомусь випадку рацію, це не можливе у очах плебея. «Кривий німець» все краще знає. Для кращого розуміння, чому такі вийшли статті з під пера згаданого автора треба сказати не про його давне минуле, бо це інша сторінка, але про сучасне. Ми не стараємось надщербити, чи очорнити автора. Іван Скочиляс являється тісним співробітником офіціозу «Шлях» і митрополичої консисторії і є «прислужащий у церковних інституціях у Філядельфії. Він має свого покровителя. Правда, його покровителі іноді міняються. Звичайно, в цьому немає нічого злого. Також не було б нічого злого, якщоб написані статті були критичні, але в них, цих критичних критеріїв немає і так їх приняли читачі. Автор не показав, як краще змагати для привернення прав нашої Церкви, як затвердити Патріярхат і помісність. Він в них виявив плебейську психіку, підлабузництво до тих що правлять і мають владу.

Статті згаданого автора викликали серед української громади велике невдоволення, а навіть обурення. Редакція в цій справі одержала низку телефонів, листів і безпосередніх запитів. Зокрема під час Конгресу Мирян у Філядельфії мене запитували, чи редакція буде в цій справі займати слово, мені дораджували звернутись до філядельфійської «Самопомочі», щоби одержати ближчу опінію про»Мґр». Івана Скочиляса і про це написати в журналі. Очевидно з деяких порад й інформацій я скористав для того, щоби бути самому упевненому, але це не для публікації.

І так аналізуючи ці питання мені спало на думку, а чому Іван Скочиляс брався писати статтю на тему «Патріярший Фонд». Здається мені, можливо, що я помиляюсь, але на ці теми згаданий автор не повинен ніколи писати, а чому то він сам краще знає і я не потребую цього писати. Заторкнені наші патріярхальні діячі у В. Британії у справі «Патріяршого Фонду» напевно нічого не взяли для себе, вони скоріше докладають, як беруть. Я розумію, це декому тяжко повірити, бо на це є причини, — мабуть власний досвід? Сподіюсь, що на заторкнені питання буде дана відповідь.

Не буду тут довше зупинятися над статтею «Рожеві мрії і тверда дійсність» мґр. Івана Скочиляса, бо на це, сподіюсь, дасть відповідь заторкнений автор д-р Василь Маркусь. Тут хочу тільки звернути увагу на один момент, де Скочиляс цитуючи буллю робить наступне ствердження: «Отже не є тут ніхто нічиїм зверхником, але вони творять одність і рівність в уряді й становищі». (Тут іде мова про Патріярха Йосифа і коадьютора М. Любачівського). Якщо є така рівність і незалежність один від одного, то як тоді пояснити такий зворот у буллі: … «Крім того у виконанні коадьютора поступай за радами Верховного Архиєпископа або здай йому негайно звіт з того, що Ти вчинив…» З повищого не видно тієї рівности, але звідкіля її взяв Скочиляс, то тільки один Бог знає? Отже немає тієї рівности і незалежности в нічому, бо коадьютор є тільки помічник і має робити те, що йому доручає Патріярх Йосиф. Як життя показує, то коадьютор не може сам без доручення Патріярха Йосифа нічого зробити.

Скажім собі, що булля не є закон Божий, не молитва і не Біблія. В даному випадку, це документ ватиканської політики. Якщо йдеться про буллю для коадьютора Мирослава Любачівського, є низькопробним документом, який заперечує не тільки Боже право, але і людське право природи. Якщо назначено коадьютора, то треба бути консеквентним і для помічника, чи заступника з правом наслідства не потрібно було видавати буллі, бо вона зайва і непотрібна. З того боку булля є грубим порушенням не тільки Божих, але і людських прав.

Якщо б коадьютор шанував сам себе, то був би цю буллю відкинув як суперечну з будьяким правом, бо ж вона його самого принижує і ображає, зводячи його до функції інформатора для Східної Конґреґації.

Звичайно, це трудно було догледіти І. Скочилясеві. Це є та невільнича психологія. Це не я тверджу, так твердить «кривий німець»,а він не може помилятись. Тому Скочеляс після свого твердження пише: «Буллю укладали знавці, правники, що багато краще зорієнтовані в канонічному праві…» О, Боже, Боже, допоможи нам, щоби ми вже раз стали самі собою, щоб ми перестали гнути спину приподоблюватись і вислуговуватись…

Тут ще хочу звернути увагу на ще одну статтю: «Папа Іван Павло II і Українська Церква». В статті є виявлено велике захоплення Папою Іваном Павлом II, а зокрема з приводу відбуття Надзвичайного Синоду. Зокрема тут підкреслено велике зацікавлення і відгук у чужинецькій пресі з приводу відбутого Надзвичайного Синоду. Так, це правда, був великий і широкий відгук, але поруч цього треба підкреслити, що це не перший раз. На жаль цього перед тим не підкреслювалось і про те інформувалось, а чужинецька преса не раз широко писала і перед тим, з приводу різних виступів Патріярха Йосифа. Цікаво чому тоді ні «Шлях», ні «Америка» цього не добачували.

В статті є таке ствердження: «Якщо було де-не-де неправильне коментування, то на підставі фальшивих інформацій, на жаль, таки від деяких наших людей. Такі одиниці завжди й вперто невдоволені всім (малькотенти), прислуговувались чужинним журналістам тенденційно перекрученими х фактами (наприклад у тижневику «Нюзвік»), які також зустрічаються також в українських летючках із демамогічним змістом»… Редактори з «Шляху» й «Америки» зробили великий поступ, бо вже не пишуть так, як це писали в «Шляху» 24 квітня 1966 р. «Партизанський Вієтконґ діє в нашому суспільстві» і там читаємо такі рядки: «… Цю партизанську боротьбу проти Церкви і народніх організацій комуністи ведуть пляново і під кличами патріотично-національних ідеалів. Перше вони кинули клич за українським патріярхатом. Сама ідея патріярхату прекрасна, але так звані «ревнителі» дали себе зловити на пропагандивну вудку комуністів». Перечитавши статті в «Шляху» сучасної дати і порівнявши їх з минулим не приходиться мені визначувати хто є ці постійні «малькотенти». Як треба і як підходить, що чужинецька преса висловилась в дусі редакторів «Шляху» то тоді, як Скочиляс пише, це зробили і написали «знавці», які «не помиляються», тоді це є найвищий авторитет без відклику, але коли, якась газета напише критично, то твердиться, що це було інспіроване нашими «малькотентами». Цікава льогіка? Цікаво кому буде приписана вина, чи інфільтрація статті, що появилась в другому числі Діяконії о. д-ра Дж. Мальоні — «Смерть Церкви», яку друкуємо на іншому місці? Вже найвищий час давати читачеві вірну, а не підмальовану і повну інформацію про життя і події в нашому церковно-релігійному житті. Ми за дискусією, ми за критикою, але без плебейства.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>