Не відають батюшки, що коять, — чи «послєдній і рєшитєльний бой»?*

Прочитав у «Независимости» за 27 червня ц.р. листа митрополита Полтавського й Кременчуцького Феодосія, або навіть не листа, а. як там сказано, «материал», і стало зрозуміло, що Васілій Анісімов потирає руки від задоволення: знайшов ще одного «побивача» патріярха Філарета. Уявімо на хвилину, що в нас деспотія, а православ’я — офіційна релігія, як було за царів російських: горіти б Філаретові, як Аввакумові, а нардепи потягнулися б у ланцюгах до соловецьких ям, як Калнишевський… Диким середньовіччям віє від таких листів. Для себе ці Феодосії визнають тільки одного «Суддю й Адвоката на небі», але на інших накликають «вселенську анатему» і «світове церковне прокляття».

Навіть якби Київський Патріярхат виникнув не з ініціятиви віруючих людей в Україні, а на бажання вселенського Патріярха, то й тоді реакція Москви була б не менш агресивною. Згадаймо, як там прореагували на просте виправлення богослужбових книг у XVII столітті: стався великий Розкол. Це їхній рівень свідомости, цивілізованости, і саме це дикунство прийшло в Україну з ними, коли закривали українські школи, академії, коли проклинали з амвонів і наших великих гетьманів, і гордість людства — Л. Толстого…

Не можу стверджувати, що владика Феодосій, митрополит Полтавський і Кременчуцький, мене пам’ятає, але влітку 1994 року я намагався уважно вислухати його позицію й думки, які він висловлював на зустрічі з митрополитом Василієм (Федаком) УАПЦ в Канаді.

Тоді у мене склалося враження, що це таки патріот України, любить землю, любить народ. Незважаючи на хворобу, він був гостинний, але й тоді — твердий у переконанні, що «Філарет — це не церковний авторитет, але й Патріярх Володимир не може бути суб’єктом екуменічного спілкування, бо очолює «безблагодатну» церкву».

Любить владика Феодосій Україну, Церкву й Христа, але не любить Філарета. Не дозволяють любити. Коли його, Філарета, справді не любили віруючі за співробітництво з атеїстами, тоді він, Феодосій, любив; може, тільки вдавав, але… І кандидатом у патріярхи РПЦ Філарет став без особливих проблем. Знав владика Феодосій, що й діти є у Предстоятеля Екзархату, але терпів, мирився. Вже як Москва прокричала — ату! ату Філарета, — розв’язався язик і у владики Феодосія. В’їлося, увійшло в кров і в мізки оте рабське «чєго ізволітє». А Христове Вчення? А Його приклади поведінки? Згадаймо: привели до Христа жінку, звинувачену в страшному проступку, морально- етичному злочині, за який у стародавній Юдеї побивали камінням до смерти. А що ж Христос? Підтримав звинувачення єрусалимських первосвящеників? І чи не стала ця жінка визнаною Вселенською церквою Святою? А кому ж то Христос дорікнув: «Лицеміре — вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти заскалку з ока брата твого». Швидкі ми стали після більшо-вицької практики на розправу й осуд. Усі там, у комуністичному Тартарі, були, усі, владико Феодосію. Чому одним гріх прощаємо, а іншим — ні? Адже це свідчить про душу кожного з нас, наскільки вона перейнята Христовим — «Не кажу тобі до семи раз (прощайте), але аж до сімдесяти раз по семи» (від Матвія 18, 22).

Інша річ, що сумління наше і далі відгукується не на Христові принципи, а на норми й вимоги політбюро КПСС, а ми цього й не помічаємо. Звільнятися від такого засліплення потрібно усім. Якби наші проблеми вирішувалися тільки усуненням або приниженням Філарета (чи вже як ієрарха, чи просто — людини), то Господь, мабуть, усе давно владнав би. А чи не іспит Господній для нас ця ситуація? Можливо, через неї ми мусимо відкрити собі якусь Його істину? А може, саме цю: Любіть одне одного. Або: Будьте єдині… Чи ми вже самовпевнено думаємо, що всі Христові заповіти осягли, що безпомилково знаємо, де, хто, як помилявся? Тоді чого не вчимося у святих, які впадали в спокусу саме в безкорисливості і власній жертовності та ловилися в «сіті» спокусника навіть під час свого подвигу?

Церква Христова була єдиною, учні, апостоли її започаткували як єдиний духовний організм, але відбулося природне розгалуження, і якби то тільки за мовною ознакою або національними особливостями. Іде бурхливий процес повернення, перерваний насильницькою політикою Москви, української державности, її політичного й духовного самовизнання й самовизначення.

Наводжу тут цитату з «Літопису церковних подій», який був виданий 1880 року Синодом РПЦ (які можуть бути претензії до українців?) про перенесення митрополії Православної церкви з України до Москви: «Официальная уступка прав конст[антинопольського] патриарха, которой тщетно просил московский посол в 1685 году, на киевскую митрополию последовала только в 1686 г. и при посредстве великого визира. Турки, воевавшие тогда с Польшею и Австриею, нуждались в Союзе с русскими и потому на заявление московского посла о митрополии визир обещал свое содействие. Это было в апреле… в мае 1686 года патриарх грамотою отказался от церковной власти в Малороссии» (стор. 676). Ось так, як визнано й Москвою, політичним заграванням з турецьким візирем-мусульманином і був вчинений цей насильницький, несправедливий і негідний пошани акт приниження колиски християнства — Києва. І цю наругу над суттю Христового вчення й пропонує Москва духовенству в Україні визнавати як «канонічний» та «благодатний» акт. Що і за Божим, і за людським законом — гріх та ганьба.

Смиренний владика Феодосій цього не хоче зрозуміти, одне в нього: Філарет у гріху! А всі, хто його захищають, — неуки (не знають, що таке — ікономія, акрівія); сам владика пише, до речі, неграмотно: адже українською: Філарет… позбавлений не «монашества», а «чернецтва», не «жалко стало», а «шкода», не «прийдеться», а «доведеться»…

Колись попи, інакше й не скажеш, переповнені гординею влади й істини в кінцевій інстанції, не здатні піднятися й зрозуміти Льва Толстого, піддали великого гуманіста й проповідника моральности «анафемі», чим найперше себе покрили ганьбою святенництва (ханжества). Мабуть, саме тому так тихо більшовикам вдалося знищити майже увесь єпископат РПЦ. Реакціонерська слава церковників була не тільки результатом більшовицької агітації й пропаганди, але й наслідком прислужництва церковної адміністрації і духовенства царизмові та чорносотенцям. І чи не було це їм Божою карою за їхню жорстокість і зарозумілість, дикунство (яким би блюзнірством це не здавалося)?

Одна у вас, владик РПЦ, школа й вишкіл, усі ви були колегами й співробітниками Богу й мамоні. І єпископами ви ставали з дозволу їхнього, компартійного. Бачив я ваші особові справи, знаю ще з часів свого стажування в Троїцько-Сергієвій Лаврі та від ув’язнених (з вашою таки допомогою) священнослужителів у таборах для політичних в’язнів, як вас усіх вони прив’язували до себе. Тож потрібно вийняти колоду найперше зі своїх очей, самим покаятись, а вже потім — докоряти іншим. А то: Філарет — чекіст, а Пітірим чи Рідігер — Алексій ними не були?

Щодо церковного об’єднання. Скликайте, владико, Собор, об’єднуйтесь, відокремлюйтесь і відмежовуйтесь від московських справ і діянь. Вас зрозуміють і підтримають в Україні. Зробіть справді рішучий крок! В ім’я спокою в Україні, в ім’я майбутнього нашого народу православного не злякайтеся московського невдоволення і виступіть усі, весь єпископат, за повернення нашої духовної залежности тільки від Вселенського Патріярха!

Бог вас усіх благословить і зміцнить! Виступіть, зважтеся, владико. Це буде Ваш духовний подвиг, якого, можливо, й чекає від Вас Господь.

Це, може, й буде головна Ваша амбразура, закривши яку, Ви врятуєте не десятки — мільйони душ. Московські «правовіри» Вас відлучать від церкви, проклянуть (піддадуть тій самій анафемі), але Ви чиніть по-Божому, за Христовим ученням і за апостольським закликом: «Бо коли ти, відтятий від дикої з природи оливки, проти природи був прищеплений до доброї оливки, скільки більше ті, що за природою будуть защеплені на власній оливці?» (Рим. 11, 25).

Ми сподіваємось на Вас, Ваше Блаженство!

На цьому й прошу вибачення за турботу і, можливо, завдану Вашому Блаженству прикрість.

Колишній слухач Московської духовної академії, колишній політичний в’язень атеїстичної влади 1984-1988 років, колишній працівник Ради у справах релігії при Кабінеті Міністрів України, більш грішний, ніж Ви, й менше смиренний мирянин

Григорій Куценко