НЕ_підпільна Церква: втрати на шляху до відродження

Дивовижно, але саме в підпіллі, християни, особливо молоді християни, були щонайбільш місійні. В «Країні брехунів» ми відкривали Божу правдивість і водночас усвідомлювали відчайдушний стан душі наших рідних і близьких, усіх тих, що підпорядковувалися атеїстичному режиму і боялися християнства та Церкви. Без високих слів, без пафосу: ми дійсно не могли спокійно жити, бо розпізнавали скаліченість душ і вакуум там, де мало б бути духовне життя. Ми не сприймали радянську брехню і тоталітарні навіювання та радо ставали на захист принижених, знедолених, відкинутих. Ми не боялися підписувати протести проти несправедливих дій влади, ми збирали продукти і одяг на підтримку родин, які через свій світогляд опинилися без роботи, без можливості себе забезпечити або навіть у в’язниці. Це було нашою місійністю, так ми будували спільноти, фундаментом яких були пізнання віри, милосердна справедливість і солідарність. Нас пробували залякувати, але марно: все це було стилістикою нашого християнського життя, невід’ємною від нашого існування.
Мені кажуть, що той самий дух і стилістика відновилися у волонтерстві, яким охоплене наше суспільство від початків війни з російськими загарбниками. Але волонтерство – це загальнонаціональний рух, він необов’язково є християнським. У нашому випадку захист людських прав, мужність бути разом із відкинутими і страждаючими – все це було не волонтерством, а притаманною саме християнам стилістикою життя.

Повністю статтю читайте у паперовій або електронній версії журналу.