НЕ_підпільна Церква: втрати на шляху до відродження

НЕ_підпільна Церква: втрати на шляху відродження

(погляд із півдня України)

Chumakov«У підпіллі можна зустріти лише щурів» – цей афоризм подарував нам велетень-правозахисник, дисидент і мученик радянської спецпсихіатрії генерал Петро Григоренко.

Йому йшлося про те, що підпілля не може бути контекстом людського існування. Для людини підпілля є ворожим середовищем, і вона мусить робити все, щоби звідти вибратися. Життя у підпіллі – це боротьба за те, щоби те підпілля покинути. Але доки існує тоталітарна держава, доти існує й підпілля як безальтернативний спосіб буття людей, які не жертвують душею і обличчям заради спокою та комфорту.

В тоталітарному світі все, що не підкорилося загальній регламентації, знищувалося. Думки, слова, мистецтво, література, культура, музика, гумор мусили бути узгоджені з регламентом, дозовані, цензуровані, узяті під один ранжир. Ті, що не погоджувалися, зникали «без права листування». Ті, що не зникали, виживали за рахунок практикування «подвійного життя».

Тоталітарна держава «приводила до ладу» все: розчісувала думки, вкорочувала язики, вводила прокрустові норми для літератури, живопису та інших видів мистецтва. Але з релігією, орієнтованою на цінності позасвітові, було найтрудніше. Хоча і тут їй вдалося досягти успіхів, бо серед дванадцяти завжди був один. Навіщо безперервно різати пастирів – пастирі потрібні стаду? Чому б не залишити їх на договірній підставі? Так і постав сталінський Московський Патріархат. Так сталінський Московський Патріархат «по-братерськи» зжер Українську Греко-Католицьку Церкву. Альтернативи не було: або приєднатися і розчинитися в регламентованому просторі, або йти у підпілля, втрачаючи право на практикування релігійності, на слово проповіді, на слово навчання…

Підпілля – це завжди мрія вийти з цього підпілля, повернути собі звичайний людський лад життя. Повернути все, що відібрали, вкрали, зруйнували. Підпілля – це тайна надії. Хоча ніяких надій на падіння Радянського Союзу у тих, що існували в його надрах, не було.

Але це сталося. І навіть за нашого життя.

 «Не вистачило часу…» – не аргумент

Уже 30 років маємо ситуацію, коли підпілля нема. Так само й «зони мовчання» нема. Ми вільно розбудовуємо храми, монастирі, лаври, ставимо пам’ятники, церкви у недільні та святкові дні інколи бувають переповнені… Звідкіля ж у тому тріумфі лунають час до часу ноти тривоги? Чому ми змушені досить жваво говорити про реанімацію тільки що заново створених парохій, аби сталися вони нам живими місцями зустрічі з живим Христом? Чому знову споминаємо священномученика Омеляна Ковча, дивлячись, як «свої втікають від нас»? Чому всупереч блискучо проведеним масовкам молодь іде геть, тавруючи ярликом «відстій і зацофаність»? Чому юнаки та дівчата готові жертвувати життям там, де є атмосфера героїки, і не бачать тієї героїки в богопосвяченому житті? Чому критично зменшилася кількість покликань так само в апостольських згромадженнях, як і в споглядальних монастирях? Куди зникають у звичайному часі ті, що вщерть заповнюють храми на Різдво і Пасху? І чи можемо ми вважати християнами «захожан» та «виконувачів ритуалів»?

Не дивує те, що відголоски тих питань можна знайти у пастирських листах Праведного Митрополита Андрея. Вони так само були перед війною і в часі війни. Радянська окупація та підпільні часи лише створили паузу, дали можливість подивитися на причини питань на відстані. Але й сьогодні ці проблеми так само вимагають вирішень. Відповіді і розв’язки вимагають значно більшого формату, аніж текст у часописі. Але розв’язки мусять бути.

Актуальні питання було б легше розв’язати, якби на моменті виходу з підпілля, саме тоді, коли на звільненій від комуни українській землі зустрілися і обнялися підпільники та вигнанці-діаспорці, було б чітко узгоджено, до якої моделі церковного життя ми прямуємо. Чим вона відрізняється від реалій Церкви в підпіллі, що репрезентує, що пропонує, на чому зосереджує свою місію в нових обставинах? Чи взагалі вона є новою моделлю або все ж таки відтворенням стандартів зарубіжного досвіду? Враховуємо пережите і робимо сміливий крок уперед або ж хочемо повернути собі «старі гаразди» і відтворити механізми та структури минулого часу, які після всіх гонінь та гулагівських поневірянь виглядають такими милими і привабливими?

Церкви (храми) якось одразу вщерть наповнилися вірянами, яких перед тим видно не було. Постала проблема «кадрового складу» – компетентних храмових священників для обслуговування дивовижного напливу народу. Відновлювати контингент священників треба було негайно. І починати треба було від «а, б, в…». Так само треба було негайно повертати зруйновані святині, ремонтувати їх або ж будувати з фундаменту. Люди збиралися для святкувань і молебнів на стадіонах, їх дещо несподівана кількість та ентузіазм вражали. Було на віру прийняте, що всі вони більш-менш віруючі дещо компетентні християни – і Богу дяка! Чи ми дали собі раду розпізнати і зрозуміти, хто ті люди, яких учора ще не було в церквах? І як ця нова масовість змінює характер пастирської праці, як впливає на завдання, що постають перед єрархією, згромадженнями, церковними організаціями? Це все були неоднозначні й трудні питання. Але сьогодні давати на них відповідь ще трудніше.

88

На той, тридцяти років давності, момент підпільну Церкву ми знали. Як нам окреслити НЕ_підпільну Церкву? Церквою нових необмежених можливостей? Загальнодоступною? Вільною від сторонньої регламентації? Але ж ми знаємо, що загальна доступність ще не створює воцерковленості, а регламент може бути не тільки стороннім! Саме в радянські часи постав гидкий феномен, який має назву самоцензура і який є значно гіршим за регламентацію. Бо цензурування самого себе не зникає і триває доти, доки панує дух рабського послуху замість вільного Духа Божого, який дме, де хоче. Самоцензура – чіткий покажчик наявності в організмі тоталітарного вірусу, бо вона уґрунтована на двох залежностях і двох причинах: або задля вимог так званого «загального оточення» – «щоби людей не спокушати і бути такими, як усі»; або задля того, щоби не посваритися із «сильними людьми», від яких «залежить». Обидва випадки є наслідком боягузливого тремтіння. І варто пам’ятати слова Апостола Народів про те, що там, де є страх, там немає любові.

Що сьогодні для нашої Церкви є «загальним оточенням» і наскільки воно здатне на правдиві християнські реакції та суттєво християнські думки? Мовиться про портрет душі «церковної пересічності», про християнську освіченість тих, що є загальною масою учасників церковних літургій. Не мовиться про додатки до молитовника або «колись бабуся навчила». Мовиться про природну для кожного християнина ґрунтовну катехизованість.

Пам’ятаю, як під час карнавалу розколяди в палаці Потоцьких у Львові один із організаторів свята з легким смутком сказав мені: «На кожному молодіжному святкуванні одні й ті самі люди. Загалом не більш ніж п’ятсот. І це все?» Це смутне відкриття змусило шукати нових форм праці, з чого постали яскраві фестивалі «Вітер На-Дії», багатотисячні молодіжні зарваницькі прощі. Нам знову вдалося залучити до католицьких акцій аж до сотень тисяч. Чи ті залучені контингенти сформувалися в те, що дійсно можна було б окреслити як християнський загал, нова компетентна церковна спільнота? Сумнівно. Та й ніхто не мав на меті привести юнаків, дівчат, жінок і чоловіків до катехитичних курсів, біблійних кіл тощо. Є спільноти УМХ, які вміють гарно святкувати, творити діла милосердя, проводити суспільно значущі акції, є «Марійні спільноти» і кола вівтарників… Але навіть тих, що вступають до семінарій, треба навчати елементарної катехези на нульовому курсі. Зі студентами Католицького університету ситуація не є кращою, зовсім ні. Чому так? Чому наші вірні залишилися поза християнським навчанням і поза християнською компетентністю, а через то й поза християнським вихованням? Посилатися 30 років після виходу з підпілля на те, що нам не вистачило часу на навчання вірних віри, смішно, бо вже й зміна поколінь відбулася. Проблема некатехизованості так званого церковного загалу залишається постійною і пекучою. Митрополит Шептицький свого часу досліджував її, давав вказівки, присвячував пастирські листи, висував вимоги. І ось у ХХІ столітті питання, чи знає Божий народ свою віру, чи збирається він саме на її заклик, і далі є актуальним. Можливо, відповідь тут проста: ніхто не хоче, щоби церковний нарід був освіченим і компетентним у християнському житті; тими, що не знають, легше керувати. Відповідь проста, але приймати її не хочеться.

Християн у церкву збирає Дух Святий через благовіст апостольської керигми – звістки про те, що Христос воістину Воскрес, що Він істинно Син Божий, який віддав себе до наших рук і відкупив наші гріхи, що ми звільнені до нового вічного життя во Христі та відновлені в синівстві дітей Бога. І найголовніше, що влада тлінних цінностей цього смертного царства подолана, і кожен із нас може, має і мусить тепер жити нетлінними цінностями Небесного Царства.

Апостольська керигма належить пастирям Церкви. Вони відповідальні за її проголошення так само, як і за те, щоби проповідь підтверджувалася свідченням особистого пастирського життя: ми проповідуємо те, чим самі живемо на щодень.

Християнство як особистий вибір

Все більше лунає голосів, що «фанатичний радикалізм» християнського життя не на часі і є нереальною духовною романтикою.

Тому мушу зробити екскурс в часи підпільної Церкви, бо саме там ми наново прийняли християнську віру на заклик одиничних благовісників, які нехтували переслідуваннями і поширювали вогонь християнської віри. Маю можливість про це свідчити, бо це мій особистий досвід: моя юність, початок і основа мого християнського буття.

За часів підпільного і мовчазного існування Церква перебувала не тільки в храмових будівлях. Безумовно, рідкісний ще не зруйнований і не відібраний храм – це зосередження містичних дій, Євхаристії, Таїнств. Для участі в цьому містичному житті збиралися ті, що знали і розуміли, чим вони ризикують задля присутності в церкві. У моїй пам’яті групи «качків» (сьогодні сказали б «тітушок») у спортивних костюмах, які в недільні дні чекали на молодих християн при виході з церкви, щоби бити, і бити жорстоко. На моїй пам’яті скандальні звільнення християн-педагогів, викладачів вишів, журналістів. Деякі, прийнявши віру і засвідчивши себе християнами, самі звільнялися з кафедр, шкіл, адміністративних постів та йшли працювати ліфтерами, сторожами, приймальниками склотари або макулатури, аби тільки не мати нічого спільного з тоталітарною системою, не мати перешкод і спокус щодо участі в таїнственному християнському житті, яке розгорталося в храмах.

1

Наше християнство (у Південній Україні Ред.) не було інерцією сімейної традиції. Наше християнство було особистим вибором, таким самим, яким він є сьогодні для тих, що й сьогодні свідомо відгукуються на заклик Христа і Його Церкви, переживши безліч сумнівів та нелегких роздумів. Ми не були довірливими: на початках досконало дізнавалися про основи віри, істоту Церкви, життя в Таїнствах через рідкісні, але все ж таки доступні книжки, які видавалися до 1917 року або крадькома нелегально переправлялися з-за кордону. Постійна і наполеглива християнська освіта була не тільки нашою життєвою потребою, але й насолодою в повному сенсі. Ми ковтали християнські книги, як спраглий ковтає жадану воду. Ми передавали цей скарб один від одного або збиралися у когось на квартирі, щоби тихесенько читати вголос (тихесенько, бо сусіди могли викликати міліцію через «несанкціоноване релігійне зібрання»). Бувало, приїжджали священники, про яких ми знали з розповідей інших християн. Такі візити були рідкісними, і якщо священник погоджувався, ми приходили з ним розмовляти, питати, чути його слово. Це було спілкування у форматі «домашньої кухні», де священник перебував без підрясника, в домашньому, але від цього трепетне відношення до його особи не зменшувалося.

І все ж таки до християнства ми приходили далеко не завдяки священничій проповіді. Церковні проповіді та гомілії були під забороною. Про греко-католицьких священників і мови не було. Кожний легальний католицький або православний священник, який мав «справку» – довідку-дозвіл на служіння, мусив представити зошит зі своїми проповідями на розгляд КДБешному управляючому в справах релігії і мусив на кожну проповідь мати його затвердження. Усе, що той управляючий вважав занадто гострим, викреслювалося, і проповіді та гомілії перетворювалися на жуйку без смаку, кольору і запаху. Тому ми приходили до християнства не через храмову проповідь священників. Завжди були шукачі правди і справедливості, шукачі Бога, які першими наважилися зробити крок назустріч Розіп’ятому і Воскреслому Христу. Вони самостійно знаходили того, через кого можливо було дізнатися про суть християнства, про те, як бути християнином, у чому правда є, а в чому правди нема. Саме ці «фанатики» приносили до своїх друзів і знайомих вогонь відкритої їм віри. Бо Церква є з істоти місійною, і ввійти у склад Церкви, воцерковитися, означало стати місіонером у тому оточені, яке Христа знати не хотіло.

 Місійність у «Країні брехунів»

Дивовижно, але саме в підпіллі, християни, особливо молоді християни, були щонайбільш місійні. В «Країні брехунів» ми відкривали Божу правдивість і водночас усвідомлювали відчайдушний стан душі наших рідних і близьких, усіх тих, що підпорядковувалися атеїстичному режиму і боялися християнства та Церкви. Без високих слів, без пафосу: ми дійсно не могли спокійно жити, бо розпізнавали скаліченість душ і вакуум там, де мало б бути духовне життя. Ми не сприймали радянську брехню і тоталітарні навіювання та радо ставали на захист принижених, знедолених, відкинутих. Ми не боялися підписувати протести проти несправедливих дій влади, ми збирали продукти і одяг на підтримку родин, які через свій світогляд опинилися без роботи, без можливості себе забезпечити або навіть у в’язниці. Це було нашою місійністю, так ми будували спільноти, фундаментом яких були пізнання віри, милосердна справедливість і солідарність. Нас пробували залякувати, але марно: все це було стилістикою нашого християнського життя, невід’ємною від нашого існування.

Мені кажуть, що той самий дух і стилістика відновилися у волонтерстві, яким охоплене наше суспільство від початків війни з російськими загарбниками. Але волонтерство – це загальнонаціональний рух, він необов’язково є християнським. У нашому випадку захист людських прав, мужність бути разом із відкинутими і страждаючими – все це було не волонтерством, а притаманною саме християнам стилістикою життя.

Сьогодні в демократичному громадянському середовищі свою стилістику мають усі ті, що належать до неформальних спільнот. Але інколи виникає враження, що щезла стилістика саме християнського буття. Чому? В щирій розмові не одна дівчина і не один юнак зізнавалися, що причиною є страх «бути не як усі». Лукавство! Бо не бояться панки, не бояться емо, не бояться рокери – бояться християни. Або ті, що вважають себе «також» чи «начебто» християнами?

Ми не просто були «не такими, як усі». Бувало, на огляді у військкоматі хлопець стояв перед лікарями та офіцерами голий, але мав на шиї хрестик і не знімав його всупереч вимогам. Це було підставою, щоби моментально отримати скерування до психіатричної лікарні на дослідження. Таке ж було і у випадку ствердної відповіді на питання, чи ти є віруючий. Бути віруючим, бути християнином для молодої людини завершувалося – неодмінно і обов’язково! – тавруванням: дурник, психічно хворий, розумово скалічений, ненормальний. До того ж усі ми, християни, були «неперспективні»: життєва кар’єра для нас ставала неможливою. Рідкістю було, якщо віруючий юнак здобував вищу освіту.

19f7012124

Нашу негідність бути функціонерами тоталітарної системи ми сприймали як абсолютну необхідність, бо завдяки Євангелію відкривали для себе, що «царство наше не від світу цього», що «наша мудрість – це безумство для світу, а мудрість світу – це безумство для нас». Заповіді блаженства, проголошені Христом, були реальністю нашого щоденного життя. Піднесені на духовні вершини юродством апостольської проповіді, ми плекали в собі приналежність до світу грядущого – світу воскресіння.

Так само для нас не існувало поняття «міцної людини, яка дещо може». Бо ми знали, що міць Божа у слабкості об’являється, і тоді, коли я слабкий, тоді я сильний Богом. Користуватися «волохатою лапою», адміністративною підтримкою, користуватися «блатними зв’язками» було огидно, неприйнятно і вважалося відступленням від християнства.

Це був наш вибір. Особистий і нелегкий. Ми знали, чим за цей вибір розплачуємося, і приймали цю ціну спокійно, з християнською гідністю.

Ми об’єдналися в Церкву за ознакою реальної віри, яка була відображена в стилістиці християнського життя. Церковного адміністрування ми не відчували, навіть якщо воно й було. Священники в той час були остаточно обмежені у будь-яких своїх правах і не могли діяти поза стінами храму, завжди були під наглядом і знали, що їхні проповіді та сповіді прослуховуються. Це ми радше знали, що нам належить дбайлива обережність щодо наших священників, аби їх не «підставити» і не створити для них загрози. Християни рідко збиралися в спільноти навколо священників. Більш притаманними тій добі були спільноти на зразок спільноти «Екумена», яка горіла бажанням єднатися з Богом разом зі своїми во Христі братами і сестрами незалежно від їхньої конфесійності. Варто було б говорити про це у подробицях, але тоді вже треба книжку писати. В підпільному форматі Церква жила ініціативністю лаїків, апостольською активністю мирян. Рішуче мусимо ствердити, що саме мирянська активність, місія, героїчна ініціативність і посвята були гарантією виживання Церкви в підпіллі, і не тільки виживанням, але й розвитком, наскільки він був можливий у тому форматі.

Постає гарне і вельми актуальне питання: скільки справжніх, готових на жертву свого тіла та крові, матеріальних благ, скільки таких, що живуть есхатологічною християнською стилістикою і так далі, християн було в підпіллі і скільки є їх у вільній Церкві? Чи це число не є однаковим? Порахувати трудно – нема статистики. Але є досить добрий покажчик: місійний дух. Зріле інтегроване християнство завжди йде там, де людство страждає, де панує темрява, де надія зникає і нема місця для любові й безкорисливості. Чи багато сьогоднішніх християн жертвують себе Богові в апостольських згромадженнях? Чи багато тих, що свої канікули або відпустку витрачають на те, щоби приєднатися до дій суспільного руху «Будуймо Україну разом»? Чи багато тих, що приготовляють себе до небезпечної місіонерської праці в здичавілих і зруйнованих районах країни і планети? Нема статистики.

Сьогодні внутрішня ситуація розподілу відповідальностей змінилася: уся турбота про життя Церкви перейнята священниками, а лаїки-миряни радо виконують вказівки отців, якщо такі вказівки є, або нудьгують без вказівок.

Тоталітарна влада зруйнувала «адміністративну» Церкву. Передусім було зруйноване розділення Церкви на парохії, які від Середньовіччя утвердилися як фундаментальна одиниця церковного життя. В тоталітарному режимі храми були зруйновані та зачинені, вони більше не були епіцентрами життя географічної спільноти. Віруючі самі вибирали, до якої церкви ходити, щоби взяти участь у Таїнствах.

Коли ж настала воля…

Прийшла воля. І ми не помітили того, що ментальність людей ХХІ століття вже не дозволяє розміщувати своє духовне життя і брати участь в Таїнствах Церкви за місцем «прописки». Життя стало занадто динамічним. Від’їзди, переїзди, зміна помешкань, міст, сіл не дають людям можливості бути приналежними до того, що раніше називали рідною парафією, а тим паче парафіяльною спільнотою. Тих, що збираються в парафіяльних храмах, трудно так назвати. Парафіяльні практики минулого, побудовані на принципі географічної приналежності, вже не дуже працюють. Ми не захотіли помітити того, що вільна спільнотність часів підпілля продовжує своє існування, і люди, особливо молодь, охочіше збираються в спільноти згідно з інтересами та мотиваціями навколо яскравих капеланів, аніж у храмових будівлях за місцем «прописки». Модель Церкви підпільних часів утвердилась і в нових часах, але як необов’язковий додаток до регулярних храмових містерій.

НЕ_підпільна Церква відродилася в іншій моделі. Відродилася Церква адміністративно впорядкована, Церква, життя якої організоване за монархічним принципом «верх панує над низом» і «васал мого васала не є моїм васалом». Натурально, що географічний принцип парафіяльності, притаманний феодальним часам, був також найбільш відповідним для вдалого адміністрування і проведення зборів на потреби катедри, семінарії тощо. Ще більш натуральним при такому форматі стало те, що відновлення Церкви відбувалося через будівельні роботи задля відродження церковних будівель, у яких би священники могли вільно розгортати свою діяльність і які були б пунктами відродження парафіяльної системи церковного поділу. Тобто при своєму відродженні Церква повернулася до «географічного» існування. В такому форматі всі, що живуть у районі відбудованого чи новозбудованого храму, ставали (хоча б номінально) прихожанами саме цього храму і запрошувалися до нього, бо «тепер можна», «у всіх людей так прийнято», «ми всі християни з прадідів» і до того ж «всі охрещені». Ага! І сумнозвісне «хто не з нами, той проти нас». Таким чином змінилася мотивація: від індивідуального вибору радикальності участі в пасхальності Христовій до мотивації «тотальної», бо всі такі, і треба бути як усі.

 Занепад спільнотного духу

завантаженняЗдається, що задля відбудови Церкви за самим лише «географічно-парафіяльним принципом» довелося пожертвувати спільністю підпільних часів, коли люди гуртувалися задля того, щоб разом звершувати прощу до Небесного Царства, підтримувати одні одних, особливо найслабших, відстоювати справедливість і Богом дані людині права: бути милосердними та солідарними. Стилістика християнського життя невідворотно приводила спільноти до участі в Таїнствах Церкви. Але коли такі спільноти були замінені населенням у певних географічних кордонах, згуртованим навколо церковної будівлі, почали зникати і спільність, і спонтанні солідарність та милосердя, особливо мужність захисту прав і відстоювання справедливості. Тепер, через 30 років, адміністрація Церкви згори додолу пробує відродити цю стилістику, цю солідарність, милосердя і правовий захист, але чомусь туго воно йде. Бо солідарність милосердної справедливості завжди є спільнотною справою мотивованих християнством людей; бо «вподобав Бог спасати людей спільнотово», каже нам Другий Ватиканський Собор. Бо Церква спочатку будується із «живих каменів»: з поєднаних в одному Дусі людей, а лише потім – із цегли та цементу. І сукупність безлічі окремих людей, що виконують християнські ритуали в християнському храмі, ще не є християнською спільнотою. І адміністративні директиви не замінять духовної сили навіть малесеньких спільнот, які творять Боже діло, бо кажуть «з нами Бог».

Сказання про антихриста

Пам’ятаю, як улітку 1979 року десь на горищі один із нас відшукав «Три розмови» і «Легенду про Антихриста» Володимира Соловйова. Вечорами ми збиралися і читали вголос. Після читання були бурхливі суперечки, особливо щодо «Сказання про Антихриста», бо саме в ньому був чітко прорисований абрис тоталітарного «щастя», в якому нам довелося жити. Саме тоді ми вперше заговорили про те, що державний тоталітаризм є завжди антихристиянським та безбожним.

Але зненацька хтось поставив питання про можливість тоталітарності в Церкві, і градус дискусії підскочив до небезпечної точки кипіння. Історичні події та документи однозначно вказували, що Церква сама в собі тяжіє до тоталітарності, яка регламентує і цензурує, примушує кожного бути таким, як усі, міряє людей однією міркою. Тотальна уніфікація обрядів у Європі, проведена Римо-Католицькою Церквою, внаслідок якої зникли галіканська та амврозіанська літургії, тотальні шпигування та контроль думок інквізицією, шукання ворогів і відьом спотворили Церкву і спровокували вибух Реформації. Така сама ситуація мала місце в Московії за часів Петра Романова, коли патріаршество було замінене святійшим синодом з оберпрокурором на чолі. Саме цей святійший «главком» повинен був керувати адміністративно-єпископськими структурами і через військо священників «тримати в  порядку» думки та наміри російського народу-богоносця.

І сама Церква не помітила…

У той час ми ще не знали роздумів Ганни Аренд, Віктора Франкла та інших світочів європейської думки, які пережили Голокост і концтабори нацистського режиму. Саме вони ставили питання: всі люди, що з істеричною радістю вітали Гітлера, знищували людей у концтаборах, масово «як один» ненавиділи і переслідували євреїв, – саме ці люди є в певному сенсі результатом багатовікового виховання народів Католицькою Церквою. Всі ці генерали, офіцери і солдати вермахту, які нищили ні в чому не винних людей і виправдовували себе тим, що «виконували наказ», – усі вони були виховані славетним католицьким принципом «послух більший за благочестя». Вони були виховані церковною інституцією, яка виносила послух, однаковість, підпорядкованість загальній думці та інші тоталітарні ознаки понад правду Голгофи і Христа, понад правду Спасителя, понад правду Воскресіння. І сама Церква не помітила, як, декларуючи тоталітарні принципи, стала «церквою від світу цього», виховуючи з людини хижу потвору, а з цілої нації – загрозу для людськості.

Ми ще не знали про метаною і переворот, який здійснила Католицька Церква під час Другого Ватиканського Собору саме задля того, щоби ніколи не повторювати гріх власної тоталітарщини у минулому. Ми не знали, бо жили в надрах системи, яку створив «святий народ-богоносець», як його називав Достоєвський та інші слов’янофіли. Саме він, вихований віками тоталітарного монголо-татарського православ’я, зміг зруйнувати цивілізацію і культуру в своєму рідному просторі, знищити науку, просвіту, економіку, але передусім весело і святково руйнувати Божі храми, калічити і вбивати священників, єпископів, монахів і монахинь, рубати сокирою ікони, знущатися зі святих мощей. Цей народ-богоносець, творець тоталітарної радянської імперії, також був вихований тоталітарністю російської Церкви, яка забула, що не послух владі, не обслуговування сильних людей, не промивання мізків є фундаментом Церкви, але майже абсурдний парадокс Заповідей Блаженства та Нагірної проповіді, скандал і позорище Голгофської Хресної смерті та тиха, майже таємна слава Воскресіння, яке вже тут, але назавжди потойбіч смертного буття.

Цілу ніч ми говорили між собою

Саме тоді, в часи підпільного церковного існування, цілу ніч ми говорили між собою про те, що підпілля переслідуваної Церкви є проявом Божої опіки. Ми говорили про те, що саме так Бог повертає свою Церкву до первинного натурального і притаманного стану, бо прагне не тоталітарної Церкви, але Церкви містичної, таїнственної, Христової. Тієї Церкви, яка не приймається думкою «силовиків світу цього», тієї Церкви, яка нехтує тлінними цінностями смертного світу заради Небесної Вітчизни. І в цьому відкритті була радість. Та сама радість, яка, можливо, надихала перших християнських мучеників, для котрих смерті не існувало, але тортури зближували їх тріумфальне Воскресіння.

Щоправда, уже тепер, через майже 30 років після «виходу з підпілля», мені завантаження (1)довелося почути від «просвічених» семінаристів, що християнин не повинен бажати мучеництва, а радше дбати, щоби прожити життя мирно, пристойно, у всякому благочесті й чистоті. Про підпілля вони знали – Героям слава! Говорили про підпілля в епічно-героїчних тонах і співчувати тим, що брали участь у тому підпіллі. Але в згоді з тим, що говорив генерал Григоренко, справедливо вважали, що підпілля – це жахіття, яке зникло – і Богу дяка.

Трудно було пояснити їм, що свідоцтво і мучеництво є невід’ємним атрибутом Церкви, що Церква живе за рахунок хресних свідчень. І що підпілля нікуди не поділося, бо влада світу цього, влада кітчевих фестивалів, попсових мелодій, влада без культури, але з гонором, влада сильних адміністраторів і поліцейських, а особливо влада тих, що мають гроші та можуть усе «порішати й перетерти», – ця влада продовжує шукати непомітні стежки, щоби поріднитися з церковною адміністрацією і поставити церковні структури на обслуговування інтересів, які аж ніяк не збігаються з інтересами Пасхального Воскресіння та Небесної Вітчизни.

Трудною була та розмова, бо довести цю абсурдну для «пересічного загалу» думку, навіть спираючись на Євангеліє, було майже неможливо.

Бо часи змінилися.

І тепер ми маємо багато новозбудованих церков. Та й старі церкви теж покриті бляхою. Золочених бань – безліч. Дзвони привозять з-за кордону. Розписи, іконостаси у грецькій манері… Тільки чогось не вистачає, і ми все більше це відчуваємо: на шляху відродження Церкви, що вийшла з підпілля, ми допустили болісні втрати спонтанної солідарності, спільнотної домінувальної уваги до тих, що страждають; ми втратили силу місійного духа, відчуття відповідальності за спасіння душі того, хто поряд, того, хто в темряві безнадії; будівельні справи передують справам будування спільнот і дуже часто ритуал переважує Таїнство. Трудно інколи відшукати «смачну» катехезу, ба навіть  сам смак до катехизації зникає. Занепадає дух смиренного служіння задля віднови «панувальної шляхти» тих, що приналежні до єрархії.

Але ж і успіхів досить багато! А втрати можна виправити – лиш би вони не були фатальними. Бо за фатальні втрати інколи треба платити підпіллям. А так усе гаразд.

о. Олександр-Август Чумаков, салезіянин

 

 

 

 

 

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту