Здається, що задля відбудови Церкви за самим лише «географічно-парафіяльним принципом» довелося пожертвувати спільністю підпільних часів, коли люди гуртувалися задля того, щоб разом звершувати прощу до Небесного Царства, підтримувати одні одних, особливо найслабших, відстоювати справедливість і Богом дані людині права: бути милосердними та солідарними. Стилістика християнського життя невідворотно приводила спільноти до участі в Таїнствах Церкви. Але коли такі спільноти були замінені населенням у певних географічних кордонах, згуртованим навколо церковної будівлі, почали зникати і спільність, і спонтанні солідарність та милосердя, особливо мужність захисту прав і відстоювання справедливості. Тепер, через 30 років, адміністрація Церкви згори додолу пробує відродити цю стилістику, цю солідарність, милосердя і правовий захист, але чомусь туго воно йде. Бо солідарність милосердної справедливості завжди є спільнотною справою мотивованих християнством людей; бо «вподобав Бог спасати людей спільнотово», каже нам Другий Ватиканський Собор. Бо Церква спочатку будується із «живих каменів»: з поєднаних в одному Дусі людей, а лише потім – із цегли та цементу. І сукупність безлічі окремих людей, що виконують християнські ритуали в християнському храмі, ще не є християнською спільнотою. І адміністративні директиви не замінять духовної сили навіть малесеньких спільнот, які творять Боже діло, бо кажуть «з нами Бог».
Повністю статтю читайте у паперовому варіанті
