/Мр. 4,22/.
В журналі «За Патріярхат», ч. 4/15/ за грудень 1970 p., в «Коментарі до листа Кардинала Тіссерана» читаємо: «В українській еміграційній пресі появилося вже багато статей і коментарів на згаданий лист.»
Думаю, що ще один написати не пошкодить…, «щоб розкрити його дійсний зміст».
«Зміст і час написання листа вказують на те, що намірялось ним осягнути певні політичні цілі. /Підкреслення автора цього допису/.
«У листі Кардинала Тіссерана взагалі не бракує стверджень, що вказують на те, про що властиво йдеться.»
А щоб деяким нашим «спеціялістам» це дійшло до розуму «про що властиво йдеться», дозволю собі зацитувати ще одне речення з «За Патріярхат», а саме: «що через два десятки років Кардинал Тіссеран був відповідальний за долю нашої Церкви, як секретар Конґреґації для Сх. Церков…»
Прикро цитувати, що «за долю нашої Церкви» був відповідальний тільки Кардинал Тіссеран. Думаю, що не без вини і ми, що своєю наївністю, пасивністю й невідповідно встановленими важностями наших цілей погіршуємо долю церкви й українського народу. Але не місце тепер на самокритику. Наша ціль виявити українському громадянству 20-річну діяльність Кардинала Тіссерана, який дійсно буде колись відповідати за долю українського народу і Христової Церкви серед українського народу.
Залишаємо цитування з «За Патріярхат» і переходимо до цитування іншого журналу, «Осведомительного Бюллетеня» від січня 1951 р.
Перш за все познайомимо вельмишановних читачів з редакційною нотаткою журналу, щоб був ясним дивний заголовок нашої статті, а також, щоб декому просвітилося, що доля нашої Церкви вирішувалася Кардиналом Тіссераном вже 20 років тому, лиш ми про це не знали, бо нас не повідомили.
«Освідомлюючий Бюлетень» ставить собі за мету спомагати освідомленні наших священиків /католицьких священиків, що працюють, серед росіян/ і встановленні між ними зв’язку. Призначений він тільки і особисто для наших священиків і не підлягає, самозрозуміло, поширенні серед посторонніх і передачі бібліотекам.»
Переходимо до першої статті, яка називається «Отчет сьезда» – «Звіт з’їзду».
Що це за з’їзд? Де він відбувся? Коли він відбувся? Хто був присутній? Що на нім обговорювалося і що ухвалили?
Отже, по порядку: 1/ Це був з’їзд католицьких священиків, що працюють серед росіян. 2/ Відбувся він в Римі, в колегії «Руссікум». З/ Відбувся він в днях 22 – 27 листопада 1950 року. 4/ В з’їзді взяли участь 4 єпископи і біля 40 священиків, майже з цілого світу. Як подає «О.Б.», одна четверта всіх учасників були росіяни, решта – і то переважаюча більшість – єзуїти, декілька капуцинів, бенедиктинців та світських священиків.
Після чотироденних реколекцій і після молебня до Св. Духа згаданий з’їзд відкрив вступним словом сам Кардинал Тіссеран, який заявив, що з’їзд після 17-річної перерви уважається відкритим. Він запевнив присутніх з’їзду, що Конґреґація дуже цікавиться з’їздом і очікує від з’їзду висловів побажань і корисних вказівок, до яких Конґреґація поставиться з належною увагою, для покращання спільної праці.
І вже тоді, 20 років тому, Кардинал Тіссеран подав декілька значучих вказівок, а саме: «Нинішня праця серед емігрантів ніяким чином не повинна шкодити майбутній праці в Росії; що треба уникати всього, що може поглибити і розширити рів між Заходом і Сходом, і що конечно треба бути підготовленим до складної праці в Росії» / «О.Б.» ч.1, январь 1951 г./
Бо як подають надію оо. Василіяни в Україні, у своїм посланії, «можливо, що русский народ стане католиками», а ставши католиками «залишить уживати слово «православний», як лишній анахронізм». Що слова «православний» і «Православіє» не є жодний анахронізм, про це довідаємося пізніше. Наразі бачимо з вище наведеного, що праця засиплювання рова між Першим і Третім Римом почалася вже від давна і, як показують останні події, наближається вже до кінця. Як скінчиться ця праця, ще не знаємо, але маємо надію, що скоро побачимо. Але без сумніву бачимо, що Кардинал Тіссеран в цій праці відіграв одну з найважніших роль, тому не буде нам дивно, чому саме він та Кардинали Фюрстенберґ і Віллібрандс отримали від Москви відзначення орденом св. Володимира. Видно, що вони оба добре напрацювалися над засиплюванням рова.
Це наближення між Заходом і Сходом за рахунок українського народу нам нагадує горезвісну сцену з Нового Завіту, в якій Пилат посилав Ісуса Христа до Ірода.
Доля Христової Церкви в Україні подібна до долі Христа: «Від Каяфи до Пилата, від Пилата до Ірода, від Ірода до Пилата, від Пилата на Голготу». І це бачимо на власні очі, як повільним кроком Христова Церква українського народу наближається до Голготи і як лунають голоси: «Розпніть Її! Розпніть Її!», бо «згідно з нашими законами вона мусить вмерти»!
І в цей самий час, коли український народ двигає хрест на свою Голготу, щоб бути розп’ятим між Заходом і Сходом, Захід і Схід взаїмно до себе наближуються.
Як це наближення мало відбутися? Про це вже сказав у своїм рефераті Митрофорний прот. Гречішкін двадцять років тому на вище згаданому з’їзді в «Руссікум», а саме:
«Створювати серед православних напрямки, які ідеологічно наближали б його до католицизму; підтримувати православних в їх боротьбі за чистоту православія і за нероздільно пов’язані з нею католицькі принципи в лоні самої православної Церкви, заставити православних визнати себе католиками.
Ця праця – до католицизму через вірність православію – саме собою розуміється, стає подвійно відповідальною і вимагає від священиків дуже високих якостей, в змислі тактичности, знань, обережности і вміння.»
Тому не дивно, чому ця робота наближення покривається серпанком мовчанки і таємниць. Цих таємниць не можна називати нічим іншим, як тільки «позакулісовою діяльністю» представників двох Римів – Першого і Третього. Відносно Третього Риму, тут треба зазначити, що вже «від часів Філотея /ченця псковського Єлеазархового манастиря за часів великого князя московського Василія III/ аж до тепер розвивається конкретна програма реалізації теорії «Третього Риму» її адептами московського, під кличкою «російського» і «всеросійського імперіялізму». /Порівняй працю проф. В. Гришка, «Історично-правне підґрунтя теорії III Риму», Мюнхен, 1953/.
Щоб обґрунтувати наше твердження, що програма теорії III Риму і далі продовжується, порівнявмо для прикладу уривок з послання Філотея до дяка Мунехіна /3524- р./, яке звучить: “Усі християнські царства у свому кінці, згідно з книгами пророків, зіллються в єдине царство нашого государя, тобто в російське царство. Два Рими падають, третій стоїть, а четвертому не бути…”
В “О.Б.” продовжують говорити таке:
“Дальше Прот. Гречішкін настоює називати свою парафію православною, вселенською і, тільки в дужках, як пояснення, католицькою. Особливо і рішучо він настоює на взірцевім богослуженні. Для успішної праці служби повинні бути, на його думку, вершком досконалости щодо обряду і літургічного життя, а священики навіть своїм зовнішнім видом повинні бути “настоящими” /дійсними/ руськими “батюшками”, далзкі від всякої вдаваности і штучности.”
“Надзвичайно він строгий до священиків-чужинців, рахуючи їхню участь в літургічній діяльності фатальною помилкою, яка не -може принести нашій справі нічого крім шкоди.”
“Осуджуючи участь священиків чужинців в нашій літургічній діяльності, автор в заключенні висловлює припущення, що і в будучій Росії для них навряд чи знайдеться місце.”
В нас діється все навпаки, бо наші пастирі замість обстояти свої права і довести наш обряд до чистоти, а літургічне життя зробити вершком досконалости, їздять до Риму, “щоб дістати квазівки дальшого правління повіреним їм вірними” /як це подає о.С. Якимишин, ЧСВВ, у “Світлі” ч. 11/575/ за листопад 1970 р./
Деякі наші пастирі кплять з нашого обряду і засмічують його латинськими новотворами. Росіяни навпаки, дбають про чистоту свого обряду і в цій їхній цнотливості їм помагають латинники.
Послухаймо звіт о. Фьодора Вількока Т.І. про його працю в Шан- гаю, де він “змінив зовнішний вид храму, надавши йому більш руського вигляду, як він поліпшив відношення до руського духовенства і колонії, як він побудував там Колеґію для руських хлопців, як йому вдалося створити в ірляндських сестер школу для 200 дівчат, як він побудував для руських студентів гуртожиток в Шангайському університеті й багатьом роздобув стипендії, і як йому вдалося отримати від латинського єпископа для своєї церкви усі права парафії”.
Як бачимо, росіяни здобувають права самі й інші їм помагають. Росіян католиків є багато менше ніж нас, але вони мають свою цілеспрямованість* Для нас українців навіть Архиєпископський Синод не має прав, щоб рядити Українською Помісною Церквою, як висловився Кардинал Фюрстенберґ свого часу, ані опікуватися вірними українського обряду і дбати про виховання священиків. А навіть якщо і вдасться когось післати до університету закінчити студії, то зараз о. Ректор духовної семінарії запротестує перед о. Ректором університету, або скоренько біжить до найближчої Конґреґації. А ця скликує інші, і після закритих нарад строго засекречено висилають пораду усунути небажаних осіб з університету, як це сталося минулого року на Папському Університеті Папи Урбана в Римі. Там, за порадою трьох Римських Конґреґацій, усунули трьох українських студентів – докторантів. Трьох Великих проти трьох малих. Боротьба без пропорцій, однак, як заявив секретар згаданого університету, “студенти повинні тішитися тим, що не вони є згіршенням, що не можуть вчитися, але ті, що не дають вчитися”. З цього приводу пригадався жарт, як комар викликав бика на двобій. Бик по роздумі виклик прийняв і вигукнув: “Я на двобій готовий!” На це комар відповів: “Дякую за рішучість! Однак я тебе без бою вже переміг, бо коли ти, великий бицю прирівнявся до мене, маленького комаря, то я вже тебе переміг. Бувай здоров!.- і полетів геть. Студентам теж не лишається нічого іншого, як відлетіти геть і усвідомити собі, що ніхто їм не поможе, навіть сам Папа. Вони повинні надіятися на власні сили і на поміч Бога, який не дивиться ні на особи, ні на Конґреґації. На студентах повинні навчитися всі українці, що вже час зрозуміти, що тільки власними силами і при Божій помочі ми зможемо збудувати свою будуч- ність. Вже час перестати тужити за минулим. Будучність належить нам, як ми вчасно це зрозуміємо і до цього належно приготовимося.
В суботу 25 листопада, на вище згаданому з’їзді виголосив доповідь І. М. Посновой на тему: “Сотрудничество мирян co священниками в нашем апостольстве”, про яку редакторка “Католического Листка” заявила: “Взагалі треба сказати, що Католицька Церква в своїм духовенстві і мирянах ще не готова до воз’єднання. Потрібно б уложити про це меморандум до Святішого Отця”.
Не знати, чи цей меморандум був написаний, чи ні, але можна думати, що бу^ написаний і що мав вплив на горезвісну енцикліку” Папи Пія XII до народів Росії. Це було 20 років тому. Але й сьогодні Рим більше прислухається до голосу росіян ніж до голосу українців, поминувши те, що українці від давен-давна лучилися з католицьким світом тісними зв’язками. Рим канонічною мовчанкою промовчує всі наші засіку ги, мученицьке терпіння і смерть української католицької єрархії 26 років тому, а також мучеництво тисяч вірних в Україні, які своїм життям заплатили за вірність Апостольському Престолові, Христовій Євангелії, та за вірність Христу, а не людям на високих постах, які не є непомильні.
В неділю 26-го листопада було влаштоване прийняття в Руссікум, яке возвеличав своєю присутністю сам кардинал Тіссеран і який дуже жалував, що він не вміє “ґаваріть па-рускі”, хоч дуже бажав навчитися, а навіть “паєхать в Рассію”, але на превеликий жаль Перша Світова Війна цьому перешкодила і кардинал мусів “…захищати рідну землю потоптану ворогом. І бачучи тепер перед собою зібраних… руських католиків, він нехотячи ставить соб^ запит, чи не хотіло часом Боже Провидіння дати нарешті руському народові можливість наблизитися і злучитися з правдивою Церквою…”
Дозволю до останнього висловити свою думку: Не є ціллю творити Церкву задля Церкви і проповідувати цю Церкву як непомильну, досконалу, філянтропічну установу. Ціллю християн є пізнати живого Бога, Визнати Його за свого Небесного Отця і полюбити Його з^Його Сином- Христом за нас розп’ятим, щоб ми мали життя вічне, та Його Святим Духом, що нас освячує до життя вічного. Кожний християнин, який впізнав Бога і полюбив Його, як свого Отця, повинен виконувати волю Отця, а воля Отця є,ч щоб усі спаслися. Тому кожний християнин повинен^проповідувати Христа розп’ятого-Спасителя людства та виконувати Його заповіді: “Любіть один одного так, як Я вас любив.”
Якщо сучасний світ, а християнство зокрема, переживає кризу, то лиш тому, що відкинено принципи Любови, Правди і Свободи, тобто принципи всепрощення, справедливості і пошани до кожної людини без огляду на її становище, бо Бог не дивиться на особу, а на її добрі діла.
А тепер пригляньмося до побажань з’їзду до Східньої Конґреґації, тобто до того, що з’їзд ухвалив і до чого Конґреґація поставилася з належною увагою
«Побажання з’їзду Католицького Духовенства, яке займається росіянами»:
- З’їзд уважає за необхідне при праці серед російської еміґрації мати на увазі якнайкраще приготування майбутнього католицького апостольства в самій Росії.
- З’їзд просить Свящ. Конґреґацію Східніх Церков порадити католикам, особливо духовенству, більш християнське відношення до росіян-православних.
- Вислухавши вичерпну доповідь о. прот. Грічішкіна, з’їзд висловлює наступне:
Доповідь ця є гарна /чудова/ і цінна тим, що поручає в нашій апостольській місії серед росіян пристосовуватися до їхньої психології і національного відчуття /тонкощів/, а через це з’їзд усвідомляє вповні цінність національних принципів в релігійній праці, одночасно з’їзд з вдячністю приймає в сучасних умовах своєї початкової праці необхідну і цінну співпрацю священиків інших національностей. Ці священики, самозрозуміло, повинні добре володіти російською і слов’янськими мовами, знати і любити руско-слов’янський обряд і бути просякнутими його духом благочестя.
- Всім є очевидний повільний але постійний поступ підготовлення чоловіків до майбутньої праці в Росії в особах білого і чорного духовенства, але також є надто побажана підтримка властей в підготовленні жіночого елементу до цієї праці в дусі східнього благочестя.
Диякони завжди відігравали важну ролю в руськім обряді і в парафіяльній праці. З’їзд звертає увагу Св. Східній Конґреґації на те, що до цього часу не були приняті заходи для їх підготовлення. Побажано є дозволити добрим мирянам, навіть одруженим, після зовсім недовгого підготовлення висвятити їх в диякони.
- З’їзд звертає увагу Св. Східній Конґреґації на те, що новий Східній Кодекс уважає піддияконство як «імпедіментум діріменс» для заключення шлюбу. Так як в російській Церкві часто принято посвячувати в піддиякони юнаків-прислужників /і ця практика продовжується/, то при приняттю їх до католицизму і при мішаних подружжях можуть виникнути ускладнення. Чи не можна цю постанову нового кодексу не застосовувати до росіян?
- З’їзд висловлює побажання уділити економічну підтримку тим, хто займається молоддю, як нпр. Інтернатові св. Георгія в Медоні.
- З’їзд вважає надто важною справою організацію курсів для релігійного виховання співпрацівників з-поміж російських мирян.
- Крім видавничої праці на периферіях пристосованих до місцевих потреб і можливостей, з’їзд признає безумовною необхідністю видавання центрального органу. За змістом він повинен бути доступний читачам середнього рівня, висловлювати католицькі думки і відзеркалювати життя Церкви, а з огляду на особливе зацікавлення російського читача, варто звернути увагу на технічну сторінку, щоб надати виданню притягаючого вигляду. Редактором пропонується о. Станіслава Тишкевича, а його співробітником о. Николая Бока. До адміністративної праці можна було б притягнути інших отців, а також мирян. Відносно фінансів, треба надіятися на передплатників, на добродіїв і на субсидію Св. Конґреґації. Осідком редакції повинен бути Рим, однак не виключається можливість, щоб журнал друкувався в іншім місці, нпр. в Парижі. На початках журнал буде виходити 6 разів в рік в розмірах двох друкованих аркушів /32 стор./.
В справах іншої видавничої діяльності зауважується дійсна потреба в наступних виданнях: а/ катихизис для дітей; б/ брошури, які повинні мати значення не тільки в цьому моменті, але і в майбутній праці в Росії, нпр. життя Церкви в її святих, не тільки західніх, але й східніх взагалі і російських зокрема.
В цілях однозгідної видавничої діяльности потрібний освідомляючий центр, який інформував би про видавничу діяльність на периферії. Таким центром міг би бути центральний орган.
- Якщо б було не можливо видавати центральний орган в Европі, то пропонується видавати його в Північній Америці /під керівництвом о. Николая Бока, або когось іншого/.
- З’їзд уважає, що є побажаним також, щоб уділити підтримку виданням І. М. Поснової: «Католический Листок» і «Жизнь с Богом».
- До того часу, доки буде не можливо поставити на чолі всієї нашої праці одного відповідального провідника, наділеного юрисдикцією, зібрання просить Св. Східню Конґреґацію дозволити російським священикам мати свого постійного прокуратора в Римі, який був би добре обзнайомлений з працею нашого апостольства. Обов’язком прокуратора було б: клопотання перед Св. Престолом за справи священиків, підтримка зв’язку між священиками, видавання інформаційного бюлетеня, який є призначений виключно для наших священиків, переведення запитів поміж поодинокими священиками та повідомлення про це інших і т. п.
- Отці, зібрані на з’їзді, висловлюють побажання мати в Конґреґації одного чоловіка, який знав би російську мову, цікавився б зблизька нашими проблемами з метою втримувати живий зв’язок з Св. Конґреґацією і вести частішу переписку.
14. Учасники з’їзду висловлюють просьбу Св. Східній Конґреґації подарувати Єрейський Молитвослов великого і малого формату всім учасникам і тим священикам, які не могли взяти участь у з’їзді, а також інші літургічні книги й видання, згідно з їх потребами.
15. Предсідники з’їзду є переконані, що цей з’їзд виказався дуже корисним і тому висловлює побажання, щоб такі з’їзди відбувалися частіше.
Побажання, які були висловлені з’їздом священиків, своєчасно були переслані до Св. Конґреґації Східніх Церков.
Двоє з цих побажань вже є в дорозі до реалізації: Видання журналу і місіонерські курси для мирян. Журнал буде видаватися як і перед тим в Брюкселі І. М. Посновою, але буде називатися не «Католическим Листком», а «Католическим Вестником», і буде не літографічний, а друкований. Він виходитиме 6 разів в рік в розмірах 32 сторінки. Головним редактором буде о. Станіслав Тишкевич.
Прокуратор ще не іменований і до його номінації у всіх справах, які входять в засяг його обов’язків, звертатися тимчасово до о. Ректора Руссікума.
З вище наведеного можна зробити висновок, що доля України вже давно є перерішена можновладцями цього світу. Те, що розпочав Петро І-ий, а Катерина ІІ-га і московські царі продовжували, продовжують інші вожді і вожденята до нині. Однак не повинні ми забувати, що людина міркує, але Бог кермує, тому варта нарешті взятися до науки і праці, щоб ми навчились так як треба, щоб мудрість в нас була своя, а не позичена в якогось там Вані, чи Джіованні. Навчитися мусимо, що тільки «в своїй хаті своя правда і сила і воля».
Але також мусимо собі усвідомити, що цієї хати ніхто нам не дасть ані не збудує. Мусимо подбати про матеріял і про майстрів самі.
На мою скромну думку нашими учителями були І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, В. Симоненко та багато інших, які вчили любити Правду і які за Правду терпіли, бо знали, що хто полюбить Правду, того Правда визволить.
«Обіймітесь брати мої, молю вас, благаю!»
Цей заклик одного з найбільших українських пророків основується на заповіді Спасителя роду людського Ісуса Христа: «Любіть один одного так, як я вас полюбив».
Тож нехай для нас законом стане заповідь Христа, а не погрози властьімущих цього світу, які намагаються бути властителями людського життя, тоді коли Джерелом Життя є Бог, перед Яким по нашій смерті станемо на суд. Тоді не буде оправдання, що я не знав, бо я був «кенедієн» чи «амерікен», як це можна нераз почути від наших не тільки світських, а навіть духовних провідників.
Не обвинувачуймо тільки наших ворогів, що вони завинили в нашому нещасті, хоч вони і є найбільш відповідальні за наш розбрат, бо добре випробували, що український народ найкраще нищити яничарами. Через це плекають спеціяльний рід яничарів, щоб доконувати свої пляни «діли і пануй!»
Тож не даймося спровокувати і не станьмо вбивцями своїх братів. Навчімося прощати один одному і співпрацюючи творити нову сім’ю, в якій могли б «помолитися на волі невольничі діти» сторозтерзаного українського народу.
МИКОЛА МИЛУСЬ є одним із тих студентів, якого Отці Василіяни викинули з Духовної Семинарії, а Східня Конґреґація і до сьогодні пильнує своїм бистрим оком, щоб його не висвятити на священика. Микола Милусь працював в бібліотеці Українського Католицького Університету в Римі, однак в місяці серпні 1971 року виїхав до Аргентини /де він належить і де перебуває його мати/, щоб остаточно дізнатися від Кир Андрія Сапеляка чи відбудуться свячення чи ні. Владика відмовляється. В часі, коли такий брак покликань і священиків, Отці Василіяни виганяють семинаристів, а наші владики, живучи в страху перед Східньою Конґреґацією, відмовляються висвячувати тих, яких не бажала Східня Конґреґація. Українське громадянство в Аргентині повинно зареаґувати і запитати владику Кир Андрія для якого народу і якої Церкви він є владикою і чому він відмовляється висвячувати молодця, який має всі дані бути побожним, патріотичним і високообразованим священиком.
