Нескорена катакомбна Українська Церква

Церква є найціннішим джерелом морально-духовної сили і нормального розвитку культури людини й народу. Сила ця спирається на достовірному проповідуванні служителями Церкви Христової науки — всього того, що Він говорив своїм апостолам і що увіковічнене у святому письмі. Від проповідників цієї науки із церковного амвону залежала моральна сила української Церкви і її народу. Розуміли і розуміють це наїзники на нашу землю. Тому намагалися обсадити наші церкви «нашими» — їм відданими або «своїми» священиками, які, всупереч науці Христа, своїм юдиним словом помагали окупантам України поневолювати її народ і Церкву.

Суздальський князь Андрій Боголюбський і його московські наслідники усвідомили, що без підпорядкування української Церкви проводові російської православної Церкви їм не вдасться поневолити й скувати душі України. Тому вже від ХІІV ст. нашу Церкву поневолювала Російська Православна Церква, що була і є клітиною державно-адміністраційного апарату імперіялістичної політики Москви.

Про це свідчить собор «отців російської Церкви» з 1666 р. в Москві, яким вони визначили ролю для своєї Церкви таким кличем: «Да расшіряєтса православієм в род і род богохранімоє россійскоє царство». Отже, російське християнство і православ’я стало засобом поширення кордонів московської імперії, білої і червоної, та знаряддям уярмлення сумежних народів.

Московське православ’я і провідні росіяни досьогодні залишились вірними повищому кличеві. Вже два роки по згаданому Соборі в 1668 р. вони відкупили Київську митрополію від зв’язку з візантійською патріярхією і підпорядкували її московському патріярхові. Від цього часу московські патріярхи чи прокурори «святішого синоду» були «оком царя» чи, згодом, червоного Кремля і насильно, в разі потреби, при помочі тайної поліції, тримали в послуху всю адміністрацію української Церкви, спрямовуючи її діяльність на службу колоніяльної політики Москви в Україні.

Багато з нас знають про це з історії, а залишилось мало тих, що були свідками цієї ганебної практики московського державного апарату та його режимної Церкви в Україні. До таких свідків належав великий муж-провідник народу та ісповідник Церкви Патріярх Йосиф. Він у своєму «Завіщанні…» говорить про «хресний поход нашої Церкви, що почався повторно з приходом червоної армії і НКВД до Галичини в 1939 p., про тяжкі хвилини і бурі, що навістили нашу Церкву, про тернистий шлях його дальшого життя, шлях відречення, несення хреста і свідчення йому «пред человіки», про придорожні стовпи його шляху, на яких видніли написи не — Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія тощо і так дослівно «аж до краю землі».

Цим шляхом великого нашого Патріярха, що почався вночі з 10-го на 11-те квітня 1945 p., коли пігнала Москва всіх єпископів Української Католицької Церкви в тюрми і заслання: Григорія Хомишина, Івана Лятишевського, Миколу Чарнецького, Никиту Будку, Йосафата Коциловського, Григорія Лакоту, Василя Гопка, Павла Гойдича, Апостольського візитатора Петра Вергуна, архимандрита Климентія Шептицького, монахів і монахинь.

Мукачівського єпископа Теодора Ромжу з наміром убивства переїхало військове авто, а пізніше в шпиталі добили його слуги Москви смертельним застриком. Всі вони згинули як мученики за свій нарід і Церкву, закатовані Москвою.

Вірність Христовій Церкві всієї ієрархії Української Католицької Церкви був винятковим явищем в цілій Вселенській Церкві. їх приклад дав наснагу до спротиву проти намірів Москви і знищення нашої Церкви. Справді НКВД знайшло кількох священиків: Гавриїла Костельника, Михайла Мельника і Антона Пелвецького, які не видержали терору міліції і погодилися стати членами т.зв. «Ініціятивної групи» для переведення «злуки» нашої Церкви із московською Православною Церквою. Ця група почала свою юдину роботу 28 травня 1945 p., але вона не мала більшого впливу на духовенство і вірних. Про це свідчить, між іншим, протестне зібрання майже 300 священиків під проводом о. архимандрита студитів, монаха Климентія Шептицького 1 липня 1946 р. в катедрі св. Юра у Львові, від яких був написаний лист до тодішнього міністра СССР В.Молотова, в якому, вони виступили проти неконституційного переслідування нашої Церкви. Протест ще більше посилив переслідування.

Постанови т.зв. львівського «собору», скликаного на наказ Москви «Ініціятивною групою» для відлучення Української Греко-Католицької Церкви від Риму і прилучення її до Російської Православної Церкви, проголошено як зобов’язуючий закон дня 10 березня 1946 р.

Московський патріярх Алєксій писав до вірних нашої Церкви: «Будемо ж від нині спільно в ограді істинної святої Православної Церкви довершувати своє вічне спасення і нести до нього своїх духовних чад. Будьте вірними і слухняними чадами святої Русскої Православної Церкви, а Бог мира й любови нехай буде з усіма Вами від нині й до віку».

Але український Божий люд не пішов за порадою нечестивого патріярха і його прислужників. Москва не могла вбити духа народу та знищити майже 5 мільйонів вірних Української Католицької Церкви. Серед терпінь і знущань над народом пролунав голос Пастиря із Сибіру: «Не падайте на дусі, але живіть у ваших серцях глибоку і непоборну віру, що Бог є і буде все й всюди з цілим нашим многострадальним народом у час його найбільших страждань. Він брагословить Вашу боротьбу проти антихриста та щедро винагородить всі наші муки й кривди, і встане й воскресне наша Церква».

Ці цілющі слова українського новітнього Йосифа-каторжника понеслись гомоном по всій Україні. Швидко росли ряди його послідовників. Церква, що її прогнали москалі із її церков, перейшла в підпілля, в катакомби.

Врятований Богом пізніший Патріярх Йосиф, оживитель Церкви в Україні й її пробудитель в діяспорі, на основі таємних повідомлень з України, у своєму звіті 28 липня 1980 р. говорив: «Моя Церква не тільки живе, але й росте, як у західній, так і в східній Україні, та у всьому Совєтському Союзі, де наші каторжники живуть, а зокрема на Сибірі».

Його наслідник — Патріярх Мирослав-Іван — у своїх публічних виступах сказав, що наша Церква в Україні є ієрархічно зорганізована, має свою ієрархію та 4,5 мільйони вірних.

Йосип Тереля — символ непоборности й живучости сьогоднішньої Української Католицької Церкви, написав відкритого листа «Голові КДБ при Раді Міністрів СРСР Ю. В. Андропову», в якому навів цитати із другого листа ап. Павла до Коринтян (6:14): «До чужого ярма не впрягайтесь з невірними, бо що спільного між праведністю та беззаконням, або яка спільність світла з темрявою?» і далі продовжує: «Вам можуть впасти в око вищенаведені слова євангельського апостола Павла і Ви погодитесь з тим, що дійсно у нас з Вами мало спільного — Ви можновладець і один із тих, за спинами яких беззаконня творить свій власний «закон» — «будь мені другом, або я тебе вб’ю». Я за переконанням — людина. За віроісповіданням — християнин, точніше, український католик, уніят, якому під страхом тюремного ув’язнення заборонено відправляти культові молитви та дії — сповідатися, хрестити дітей, каятись та святкувати церковні свята, щоб йому не було вказано згори: «войовничий католик». Українська Католицька Церква у катакомбах! Кому-кому, але Вам це добре відомо. Хіба не диво — доба Діоклетіяна давно минула, маємо XX ст., а українські католики — в катакомбах. (Печерники є і багато інших християнських общин на території СРСР). Та мова йде власне про мене особисто і про Вас. Ще з моїх табірних протестів і заяв моя родослівна Вам добре відома, але Вам слід нагадати ще раз, хто я. Я один із тисяч інших християн, які відчули на власній шкірі Ваш можновладний кулак».

Рівнож безбоязно о. Григорій А. Будзінский, із керівництва «Ініціятивної Групи для оборони прав віруючих і Церкви на Україні», у своїй «Заяві» до редактора «Львівської Правди» стверджує, що українська Церква дальше існує, і називає писанину в цій газеті про «самоліквідацію нашої Церкви на т.зв. львівському «соборі» 1946 р. найпідлішою і безсоромною пропагандою двадцятого століття», бо Церква по цьому фальшивому соборі «продовжувала своє існування по тюрмах і на засланні, в концтаборах системи ҐУЛаґу» і в катакомбах, як твердить Кобрин.

Всупереч наявності існування і розвитку нашої Церкви в Радянському Союзі, Київський митрополит Філярет, екзарх, поставлений московським патріярхом Піменом для всієї України, у своєму новорічному посланні на 1986 рік заздалегідь проголосив, що «у новому, 1986 p., у Львові відбудеться урочисте святкування з приводу 40-річчя возз’єднання греко-католиків західніх областей України з Православною Церквою (чит. Російською) та ліквідації Берестейської унії з 1596 р.». Це «урочисте святкування», мабуть, відбулося з участю зігнаних мас народу та з великою парадою-помпою! Напевно й наша Католицька Церква дасть гідну відповідь на провокацію московських можновладців та своїх яничарів.

Тут насувається питання: а як зареагувала на пропаганду Москви відносно фальшивого львівського «собору» «українська заморська твердиня» в країнах вільного світу? Відповідь могли б дати редактори, які повинні мати публікації українців у вільних країнах або секретаріят СКВУ.

Належна реакція була в Чікаго в осідку єп. Іннокентія та у Стемфорді, осідку єп. Василія. Там дано свідчення і вірним нашої Церкви, і її оточенню про існування і боротьбу нашої Церкви, згідно із Завіщанням бл.п. Патріярха Йосифа, де написано: «Будьте свідками Христа в Україні і на землях вашого вільного і невільного поселення, в усіх країнах вашого поселення, у в’язницях, тюрмах і лагерах, аж до краю землі і до краю вашого земного життя! Будьте свідками на всіх континентах нашої бідної плянети! Не посороміть землі української, землі ваших предків! Збережіть у своїх душах чисте-безпорочне ім’я своєї Святої Церкви! Не посороміть також свого власного українського імени, не забуваючи слів Христових: «Приклад бо дав я вам, щоб і ви так робили…».

Поневолена Україна є свідком Христа. Вона не визнала т.зв. львівського «собору». Його теж осудив синод нашої Церкви, що відбувся в Римі, на своїй кінцевій сесії, 2 грудня 1980 р. Цього львівського «собору» не визнала жодна Церква поза Радянським Союзом, мимо усильних старань про це Москви.

Патріярх Мирослав-Іван у інтерв’ю в Римі із редактором «Радіо Свобода» і «Вільна Европа» 25 жовтня 1985 р. сказав, що 9 вересня 1982 р. створилась «Група захисту прав вірних і Церкви в Україні» та що там сильно зактивізувався «Центральний комітет українців-католиків». Найновіший релігійний самвидав «Хроніка Католицької Церкви на Україні», «Український католицький вісник» та інші документації, що доходять до нас в останньому часі, свідчать про дальший ріст нашої Церкви у важких обставинах совєтської дійсности. Зокрема «Хроніка» дуже виразно пише про ріст Церкви в західній та центральній Україні та в Білорусі. Ріст Церкви спричинює лють Москви і переслідування. Роздуми про переслідування Йосипа Терелі, Василя Кобрина, о. Григорія Будзінського та інших, їх свідомий виклик Москві й свідома готовість йти на муки й жертвувати дослівно всім, що вони мають, включно із життям, у зіставленні із нашими «жертвами» викликають викиди совісти і засоромлення.

Погоня за особистими приємностями відмежовує нас від участи навіть в дуже важних наших імпрезах, а часті видатки на приємності зменшують наші пожертви на великі цілі. Патріярший Фонд впродовж свого 10-літнього існування, хоч призначений для добра Церкви і народу, ледве осягнув біля півтора мільйона долярів.

Більші суми складають там, де більша слава і рекляма, де людське серце, там і скарб… Для Церкви в Україні, на її потреби дають сотки тисяч добрі чужі люди і єпископи та інституції. Про це подав наш Блаженніший Патріярх Мирослав-Іван у «Вістях з Риму».

Не притуплюймо нашої совісти добробутом і вигідним життям, помагаймо нашій Церкві в У країні словом, ділами. Полюбіть страждаючу Церкву. Вона — частина містичного тіла Христа.

Христа, що перед 1953-ма роками розп’яли юдейські первосвященики і старшини за жидівським законом, а нашу Церкву перед 40-ма роками розпинали російські первосвященники і старшини НКВД на львівському «соборі» за московськими законами. Та Христос силою Божою ожив, і цією силою ожила теж і наша катакомбна Церква. Всі ми є співвідповідальні за долю нашої Церкви, а не лише духовенство.

Цьогорічна сорокова річниця життя і боротьби українських християн за існування Церкви на У країні є надзвичайно важлива для всієї України і діяспори. Організуймо дальше доповіді, панелі та імпрези в пошану Катакомбної Церкви з поклоном Її героїчним борцям — подвижникам і берім в них масову участь, щоб такими засобами освідомити самих себе та наше оточення про потребу помочі для них. Тут виринає велике завдання української преси і журналістів.

Незламність переслідуваних християн української катакомбної Церкви під час допитів слідчих КГБ зроджує в нас подив і пошану до них. Коли каґебісти пропонували Йосипові Терелі «неторканість» в заміну організування ним «Української Православної Католицької Церкви» без зв’язку з Римом, то він без вагання відповів: «Про справи Церкви говоріть з Патріярхом Йосифом».

Коли на суді в Кіровограді над Йосипом Терелею звернулися до його матері, щоб вона вплинула на сина, то вона сказала синові: «Волію бачити тебе розп’ятим на ослоні, чим у їх руках живим». Знову ж о. Григорій Будзінський у відкритому листі до Львівської правди» написав таку знаменну заяву: «Я захищав віру своїх дідів власною кров’ю. Я йшов на певну смерть і не став зрадником… Після одержання цього листа повідоміть УКҐБ. Як діялог з католиком можливий, коли католик сидить у тюрмі».

Вже лише кілька цих героїчних прикладів віри і дії християн України переконують навіть і невірних томів, що московські первосвященики і каґебівські старшини нашої катакомбної Церкви не переможуть, бо як не перемогли римські нерони перших християн, так і не переможуть московські дияволи в людському тілі богобереженого українського християнського народу.

Проте, ми є частиною того народу і тої переслідуваної Церкви, і тому ми зобов’язані не бідканням, а молитвою і ділами скорочувати шлях страдницького змагу Церкви до повної перемоги українського Божого Люду над злочинцями Москви.

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt