Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

«Нестроєніє» в українському православії

Нижче друкуємо статтю нашого постійного співробітника, відомого релігійно-церковного діяча, голови Клюбу Української Інтелігенції у Львові Івана Гречка. Стаття є написана у гострому тоні. З різних причин вважаємо недоцільним її ні скорочувати, ні міняти, бо це могло б не віддавати повністю духа статті. Ми свідомі, що у деяких місцях статті можуть бути перенаголошення і потрібні вияснення чи уточнення. Радо помістимо відмінні думки на порушені теми.

Редакція

В лексичному арсеналі східньо-европейського православія слово «нестроєніє» означає розлад церковного життя: непослух, нарушення субординації, свідоме і вперте порушування канонів, догматичні різночитання та всякі інші непорозуміння і довготривалі кризові ситуації у всій повноті партикулярної православної Церкви.

У побутовій мові для визначення власне таких деструктивних явищ вживаємо більше знаних нам слів: розгардіяш, балаган або й анархія. На превеликий жаль (та й на встид), такий розгардіяш або, по-церковному сказавши, «нестроєніє» переживає тепер православіє на Україні.

Вжитий тут термін «православіє на Україні» замість «українське православіє» більш відповідає реальному стану речей, ідейній орієнтації нинішньої православної ієрархії різних деномінацій або, скажімо, церковній «ідеології» кожної, окремо взятої, православної Церкви, що діють нині в кордонах нашої держави.

Коли говоримо про православіє українське «з духа», маючи на увазі світоглядний, еклезіологічний та й врешті-решт політичний аспекти, то направду українським є наше діяспорне православіє. Принайменше донедавна воно таким було, допоки було «автокефальним».

Це вповні зрозуміла річ, бо творилося воно і було очолене людьми, засадничо беручи, світськими, людьми, які насправді були фаховими політиками, але в силу різних історичних обставин облачилися в архиєрейські ризи.

Їх церковна ідеологія грунтувалася на беззастережній ненависті до греко-католицизму і на «козацькому» (а може й на «гайдамацькому») патріотизмі, позаяк вони були вихованцями тої самої історичної і церковної школи — російської.

Ця власне антигреко-католицька ненависть була єдиною спільною плятформою, на якій єдналися наші православні діяспорні митрополії — Канадська й Американська. Як не дивно, але будучи Церквами тої самої літургічної традиції, мови та ідейної орієнтації, то однак не знаходили вони між собою порозуміння.

Правда, час від часу то з Савт Бавнд-Бруку, то з Вінніпегу подавалися побожні деклярації про потребу всеукраїнського православного об’єднання, про недалеке вже утворення єдиного Синоду і вибору одного предстоятеля Української Православної Церкви в діяспорі, до чого, до речі, активно закликав їх патріярх Атенагорас І. Проте особисті амбіції передвоєнних політиків — Степана Скрипника та Івана Огієнка — стали завжди на заваді до реального об’єднання.

Очевидно, що в такій ситуації годі було думати про якесь порозуміння між православними та греко-католиками. Ця, така якась фанатична антиуніятська постава дуже яскраво задокументована в різних періодиках і оказійних виданнях українських православних митрополій, особливо Вінніпезької.

Але не знаємо, яким силам можна би приписати (чи завдячувати) — провіденційним чи людській байдужості до агітаційних потуг у пропаганді міжконфесійної ненависти — той факт, що як тільки первоієрархи цих двох українських Церков — митр. Іларіон (Огієнко) та митр. Мстислав (Скрипник) переставилися туди, «ідеже ність болізни, ні печали, ні воздиханія, но жизнь безконечна», їхні Церкви одна за другою попросилися під омофор Вселенського Екуменічного Патріярха Константинопольського. Нінащо здалися гучні заяви в Бозі спочивших первоієрархів, що «ніколи ні під турка, ні під москаля, ні під Рим не підем». Бо, мовляв, Рим — не батько, Москва — не мати і таке ін.

Ну, але рішилися таки і вибрали Істамбул. Тут, на околицях цієї турецької митрополії — бувшого Константинополя, знаходиться резиденція Вселенського Патріярха — Фанара. Тут Патріярх, образно кажучи, не сміє кроку ступити без згоди і дозволу на те турецького уряду.

Однак, не в цьому справа. А в тому, що по довгих десятиліттях «самостійницького» існування, яке не визнавалося ні одною православною Церквою в світі, ці дві великі екстериторіяльні українські митрополії нарешті визначили себе в конкретних канонічно-правних координатах. Це є логічне, єдино правильне і можливе завершення отої конфесійної «козаччини», якою так любили нахвалятися наші православні ієрархи.

Тому цю величезної ваги для подальшого життя Української Церкви подію треба вітати, бо будучи в складі Вселенського Патріярхату, представники українського православія зможуть засідати як рівні серед рівних на всяких міжправославних зустрічах.

Тут принагідно варто відмітити, що Фанара — це не Ватикан. Ватикан є окремою теократичною державою, державою на чолі з напою, яка знаходиться в кордонах Вічного Міста. Вона має прямі дипломатичні стосунки з іншими державами, включаючи Італію. (Хоч це останнє може комусь видатися дивним). Натомість Фанара є тільки осідком Вселенських Православних Патріярхів. як підконтрольних турецькому уряду, і нічого більше Вони не можуть мати своїх дипломатичних представників у інших державах, а тільки т. зв «подвор’я», які є своєрідними церковними посольствами при інших національних Церквах.

Тому всі дороги, які ведуть у Фанару, обов’язкове пролягають через турецький уряд в Анкарі. Таке обмеження в правах і рухах первоієрарха Вселенського Православія заведено мусульманською Туреччиною ще з часів завоювання турками-сельджуками Константинополя в 1453 р. Воно діє на повну силу й нині. І з цим мусять рахуватися всі, хто має або хоче мати якісь інтереси в Фанарі. Для прикладу можна взяти от хоч би один тільки історичний факт.

Свого часу первопрестольна Москва, добиваючись підчинення української Православної Церкви Московському патріярхату, мусіла спочатку полагодити цю справу на султанському дворі (розуміється, що методом перекупства), а вже тоді султанський везир змусив патріярха Діонісія «задовільнити» просьбу московських «ходатаїв».

Наскільки далекоглядними виявилися нинішні предстоятелі українських православних Церков у діяспорі — Владика Василій та Владика Константин і наскільки далекосяжним є повернення їх під омофор Патріярха Царгородського для подальшого канонічного вже українського православія і розбудови церковного життя, зрозуміла відразу казьонно-православна Москва в особі її правоправящого патріярха Алексія Другого.

Вона не тільки зрозуміла, але й зареагувала й реагує дальше на цей грізний для неї факт. Реагує у властивий для Москви спосіб: різними протестаційними заявами, демаршами, нотами тому, … що й надалі уважає себе Церквою-матір’ю всього українського православія; навіть того, що в діяспорі.

Тай не тільки тому: ще й інші причини, але вже чисто політичного характеру. І тут треба віддати належне Вселенському Патріярхові за його будь-що-будь відважний і рішу чий крок, знаючи наперед, яка буде реакція на нього зі сторони Москви. Тому хотілобся думати, що аби якось компенсувати Алексію Другому його престижні втрати і приподобатися русскому православ’ю, Його Святість Вартоломей І вдається до таких кривдних (щоб не сказати ганебних) заяв, які виходять поза рамки християнської моралі та й взагалі звичаєвого й канонічного права цивілізованого світу.

Виступаючи 18.12.95 в Женеві на прес конференції коментуючи конфліктні ситуації, які не так вже й часто виникають тепер в Західній Україні з приводу домагання греко-католиків повернути собі пограбоване і конфісковане совєтами і РПЦ церковне майно, включно з храмами, їх Святість «ничто не сумняшеся» заявили: «…це гаряче питання приводить до агресивности з боку уніятів, які бажають повернути втрачене майно».

Щось подібне глаголить патріярх московский і всея Росії та іже з ним — його відпоручники — філіяльні єпископи на Україні. Чи ж би 7-та та 10-а Заповіді Божі не входили в моральне кредо православних патріярхів? Добрий приклад подають своїм вірним, нема що казати: грабуй чуже та ще й заборони скривдженим тобою впоминатися за своє.

Ну, але думаймо, що ці слова їх Святість прорекли з чисто тактичної потреби. Хоча можна думати й про спільність позицій російського і вселенського православія по відношенню до українських греко-католиків.

Так на зустрічі львівського єпископа РПЦ Августина Маркевіча з громадськістю Львова, що відбулася 6.12.95 в Ораторії Клюбу греко-католицької інтелігенції, владика Августин, відповідаючи на одне питання. «во всеуслишаніє» заявив, що галицькі греко-католики не лише не сміють відбирати свої церкви, які були після 1946 р. передані РПЦ, а повинні би золотий пам’ятник поставити… Алексію Першому.

Це тому, котрий, як знаємо, по вказівці Сталіна разом з червоним «оберпрокурором» Карповим розпинав УГКЦ у всій її повноті А за твердженням єп. Августина, святейший патріярх Алексій І не тільки не був кривдником і погромщиком її, а навпаки, знаючи, що Сталін хоче цю Церкву знищити, взяв її і її вірних піл свій захист. Отже, УГКЦ з вдячности за це повинна би поставити йому пам’ятник зі щирою золота.

Нічого собі філософія, з ката і гонителя можна навіть святого зробити, якому ним переслідувані ще пам’ятник — не який-будь, а золотий — повинні б воздвигнути. До речі, згаданий владика відрікався від того, що він є ієрархом РПЦ і старався переконати всіх, що він є з УПЦ, яка, мовляв, є Церквою українською, самостійною, що тільки формально перебуває у юрисдикції Московського Патріярха. На тлі подій і змін канонічно-правного характеру, що відбулися недавно в українському православії у діяспорі в якомусь, сказати б, цейтноті опинилося наше материкове православіє.

Не будемо тут говорити про православіє москвоцентричне на Україні. Воно хоч і поміняло назву на УПЦ, але було і є з духа і зі всієї своєї діяльности антиукраїнське, антидержавне, виключно російськомовне і вороже наставлене до всього, що має український національний характер. Яскравим виразником його духа є Святоуспенська Почаївська Лавра.

Тут, як кажуть, все ясно. Воно — це православіє – має свою чітку російсько-імперську програму і консеквентно її реалізує. Бо коли в наш уже час митрополит Харківський і Богодухівський УПЦ-РП Никодим посвячував пам’ятник у місті Харкові радянсько-російському маршалу Георгію Жукову і в своїй оказійній проповіді порівнює його… з князем Київським Володимиром, то про яку українськість такої «української» Церкви можна говорити і про який український патріотизм її ієрархії можна думати.

Отже, маємо на гадці тільки ті українські православні Церкви, що деклярують себе києвоцентричними, є фактично автокефальними (хоч ніким не визнаними) і україномовними. А в проповідях «козацькими», то зн. дуже антикатолицькими, а головно — антигреко-католицькими. Зрештою, програмний антигреко-католицизм — це спільний коник, на якому їдуть всі три гілки православія на Україні. Можна сказати, що це єдиний пункт їхнього церковно-політичного діяння, де нема ніяких непорозумінь між ними: тут вони виступають «общим фронтом».

У всякому іншому — вони затяті антагоністи, які себе взаємно оскаржують в усіх содомських гріхах, зодягнувшись кожна зокрема в тогу кротких, побожних миротворців і милосердних самарян.

Правда, є ще одна плятформа, яка єднає в нерозривний вузол наших львівських автокефалістів («Яремівців», як їх називають) з православними «сабоданівцями» (УПЦ-РП) — це чорна ненависть до нинішнього патріярха УПЦ-КП Філарета. В цьому питанні їхня солідаризація є подиву гідна. Вона діє за принципом: «ворог мого ворога є мій приятель».

Що «приятеля» знайшов собі в особі Дмитрія Яреми — глави УАПЦ, а ще більше —в особі його першого помічника архиєп. Петра Петруся — російсько-православний митр. Володимир Сабодан немає нічого дивного. Аджеж донедавна митр. Філарет був другою особою на ієрархічному олімпі РПЦ. А може навіть першою, бо немічний патріярх Пімен тільки фірмував РПЦ, а головним виразником її «дум і чаяній» був таки екзарх України митр. Філарет. І очевидно, що політична Москва до спілки з Алексієм ІІ не зможуть простити митр. Філаретові його «зради». Тому шукають собі спільників в поборюванні його зненавидженої і небезпечної особи серед деклярованих гура-патріотів галицької церковної автокефалії.

Москву і її дії легко зрозуміти. Нинішній предстоятель УПЦ-КП, як високоосвічений богослов, бувший програміст і спритний реалізатор закордонної політики РПЦ, добре орієнтується в її нинішній ситуації, ієрархічних персоналіях, стосунках Алексій II — Вартоломей І (а вони не найкращі), а тому становить якщо не сьогодні, то на недалеку перспективу реальну загрозу для майже 6,5 тис парафій на Україні, які дають львину частку доходів і є дренажною базою для поповнення духовних семінарій та академій РПЦ питомцями. А що найголовніше — загрозу духовної переорієнтації православних віруючих на Україні з Москви — на Київ.

Ну, а це вже входить у площину колоніяльної політики Москви як політичної, так і русско-православної. Тому нікого не здивувало (хто за тим слідкував), що перед Собором УПЦ-КП, який відбувся в жовтні в Києві, так зарясніла російськомовна преса антифіларетівськими статтями, посуджуючи його і його Церкву в неканонічності та ін. гріхах.

Навіть така поважна будь-що-будь газета як «Известия», яка ніби й має свою об’єктивну лінію і часто буває в опозиції до того, що робить офіційна Москва, не втрималася «от соблазна» і в статті «В храми приходят фарисеі» («Известия», 11.10.95) стільки помий вилила на «неканонічного» первоієрарха КП, вихваляючи при тому «канонічного» (бо він з Москвою!), що тими помиями можна би «море затопить», як казав во время оно Тарас Григорович.

Та всеж, читаючи цю антифіларетівську філіпіку, довідуємось дві дуже промовисті для нас правди, перша:«… владика Філарет — 63-літній патріярший екзарх всієї України, перший за 150 літ етнічний українець, зайнявший цю посаду…». Друга: «… Сабодан намірений почати діялог з УПЦ-КП тільки тоді, коли «позбавлений сану Філарет покається і вернеться в лоно правдивої (РПЦ — І. Г.) Церкви». Цього самого домагаються від нього патріярх УАПЦ Димитрій і його архиєп. Петро. На російський антифіларетівський гачок клюнула і наша українська преса. Газети «Молода Галичина» (нпр. 7.10.95, 14.11.95, 23.11.95), «Високий Замок» (14.10.95) з успіхом експлуатували філаретівську тему, не щадячи йому всяких наган. Навіть, як не дивно, РУХівська газета «Час-Тайм» (27.11.95), що ніби повинна би більш «політично» дивитися на певних людей і їх нинішні діяння, заатакувала з чисто російських позицій Філарета, коментуючи вибрання його на патріярха.

Ба, навіть молодіжна гр.-кат. «Вірую» (орган УMX), не спитавши, як то кажуть, броду, шубовснула у воду і у редакційних статтях громила зі страшною силою особу кандидата на посаду патріярха. Але, якщо для світської преси, про яку згадуємо, питання віри, релігії є тільки сенсаційними і принагідними темами (бо видають їх учорашні комсомольці або партійні діячі), а для політиків — програмними точками в їх передвиборних кампаніях, то для газети, що є органом греко-католицької молодіжної організації, така релігійна близькозорість є недопустима: за нею стоїть уся Церква.

І перед тим, як подавати свої особисті судження і симпатії чи антипатії до когось, треба узгіднити таке делікатне питання з позицією Церкви. А якраз вона була протилежна до того, що писалося у «Вірую». Це засвідчив вітальний лист Мирослава-Івана кард Любачівського на ім’я митр. Філарета, яким зачитувався і був оплесками зустрінутий на Соборі.

Можна тільки зі скрутою похитати головою і пошкодувати, що в добре відрежисерованому антифіларетівському (а значить — і в анти УПЦ-КПівському) пресовому хоралі знайшлося місце також для хлоп’ячого дисканту з «Вірую». Бо треба мати на увазі таке. Чи хочемо ми нині, чи не дуже, чи подобається нам УПЦ-КП на чолі з її нинішнім предстоятелем, чи не подобається, але це є Церква українська, києвоцентрична, зорієнтована на східні та південні терени України – туди, де московсько-окупаційні режими до спілки з їх «казьонною» РПЦ нанесли найбільше спустошення в українській соборній душі. І там вона (УПЦ-КП), якщо ще не є, то з часом буде «своєю».

Цього, однак, не можемо сказати про УАПЦ, яка так дуже деклярує свою українську православну «чистоту». На сході України вона майже не має парафій, бо там уважають її скрито-уніятською, оскільки є галицького походження. Зрештою, вона й не спішиться туди, бо має виконати іншу місію в Галичині. І треба сказати, що її патріярх, а особливо його непослушний архиєпископ (він фактично керує УАПЦ) цю замовлену місію виконують дуже сумлінно. Розколовши Галичину (колись моноконфесійну) на два ворогуючі табори: Церкву «козацьку» — УАПЦ і Церкву «польську» — УГКЦ (це в термінології «козаків»), взялися тепер запопадливо робити розколи в українському православії, звинувачуючи нинішнього первоієрарха УПЦ-КП в тих гріхах, якими… самі грішили, займаючи відповідні духовні посади в підрадянській РПЦ.

Перший з них довгі літа був парохом однієї з найбільших і найбагатших парафій у Львові — церкви св. aп. ап. Петра і Павла, ходив у ласках Львівських архиєреїв РПЦ, а особливо — українофоба Нікодима, дослужився до мітри (1985 р.) та ін. нагород від патріярха Пімена за посередництвом митр. Нікодима та екзарха України Філарета, якого так завзято нині поборює. Ну і був активним членом підготовчої комісії та учасником урочистого святкування 40-річчя «торжества православія» в Галичині в травні 1986 р. Це була велика політична маніфестація в соборі св. Юра. тодішньої російсько-православної ієрархи, де активну ролю приймали, крім духовних, також високі посадові особи компартійної номенклатури, яких об’єднала спільна мета: «торжественно забити 40-вий цвях у домовину УГКЦ. «Кромі прочих мужей, в них же бі» митрофорний протоієрей Володимир Ярема (нині патріярх Димитрій).

Другий з вищезгаданих був монахом — колись василіанського, а нині чорносотенного україноненависницького манастиря РПЦ в Почаєві, що раптом опинився у рядах ревнителів української автокефалії і нині є фактичним керівником і законодавцем її.

Львів’яни добре пам’ятають, як він привозив повні автобуси зфанатизованих антикатоликів почаївських русскоязичних монахів, аби боронити для РПЦ Святоюрський собор, коли в 1990 р. почалося греко-католицько-русско-православне «протистояння» в подвір’ї архикатедри. Нині він ніби так між іншим через львівську пресу туманить людей заявами, що «… УАПЦ, яка перейшла трудний шлях визнання і становлення, яка влилася в сім’ю помісних православних Церков і визнана Константінополем…» і, що… в УАПЦ триває діялої з Украінською Греко-католицькою Церквою задля об’єднання…» («М.Г.» 23.11.95). А тим часом на Святоюрській горі «ні сном, ні духом» нічого не чули, не знають і не відають про якийсь «діялог». Так само, зрештою, як і Вселенському Патріярхові навіть не сниться визнання УАПЦ, бо визнає тільки каноніческую» УПЦ-РП, про що при всякій нагоді сам заявляє.

У міжчасі ведеться активна робота про об’єднання УАПЦ з УПЦ-РП. З двох сторін, як заявляє архиєпископ, навіть створені вже «спеціяльні комісії», що працюють над цим питанням, «… митрополит Володимир (Сабодан — І.Г.) заявив про свою готовність йти назустріч УАПЦ…».

Що ж, такі скоки назустріч можна би тільки вітати, якщо б їм присвічувала щира ідея помісности, церковної самостійности і єдности. Але ж бо донедавна митр. Володимир Сабодан навіть слухати не хотів про якісь розмови з «неканоніческой раскольніческой» УАПЦ. Від «раскольників» вимагалося одно: прийти з розкаянням до «Церкви-Матері« (РПЦ), повернутися на старі місця і посади, а тоді вже сідати до бесіди.

Однак тепер (очевидно, що за вказівкою з «Третєго Ріма») з тактичних міркувань, шукаючи союзників для війни зі зненавидженим Москвою Філаретом, «митрополит Володимир заявив про свою готовість іти назустріч УАПЦ». Тимчасом обезвладнений патріярх, видівши, що завів свою «козацьку» Церкву в тупик, користає з всякої оказії, аби заявити про свою готовість зректися куколя і повернутися до своєї хворої жінки та численної родини.

І правильно. Бо на схилі ліг спокійне життя у колі добре ситуованої родини — це найвища благодать Божа. Політика, в том) числі й церковна, — це привілей для молодих, а не для «ветхих деньми». Правда, щоб якось, як то кажуть галичани, «вийти з гонором» з ситуації, патріярх ставить одну вимогу: нехай і Філарет також зрікається свого патріяршества. А цього якраз домагається «бєлокаменная» Москва.

І так, Святіший хоче абдикувати, а Високопреосвященніший кличе «козаків» під берло «єдиновірного православного царя». Щось не чути, аби галицькі завзяті антикатолики — «козаки» противилися цьому. Лекції історії нічого їх не вчать. На жаль. Треба сказати, що це вже друга спроба повернути галицьке автокефальне православіє «на круги своя», то зн. в лоно РПЦ.

Перша спроба готовилася ще Антонієм Масендичем, якого патріярх Мстислав обласкав був всякими найвищими ієрархічними та церковно-адміністративними титулами та посадами і який, після смерти обманутого патріярха на помісному Соборі в Києві, усильно підставляв свою буйну голову під патріярший куколь.

Але оскільки занадто відкрито і безтактно «рвался к власти парень», протиставляючи себе Філаретові, то Собор не вибрав ні Антонія, ні Філарета, а зупинив свій вибір на компромісній фігурі архиєпископа Володимира (Василя) Романюка. Це було великою несподіванкою для всіх, бо будучи священиком. Василь Романюк, крім дисидентських чисто політичного характеру заслуг, нічим не виділявся: ні богословськими трудами, ні проповідницьким мистецтвом, хіба що палкою і щирою ненавистю до «поляків», то зн. до греко-католиків; позаяк сам з них виводився, як родовитий гуцул з діда-прадіда.

А митр. Антоній Масендич, побачивши, що на цей раз не видіти йому куколя й ін. інсигній патріяршої власті, вчинив розкол і «со други своя» покинув Собор тай подався у Москву до своїх менаджерів і хлібодавців. Там «розкаявся», позбувся усіх мстиславівських титулів і нагород, а тоді був наново, уже «каноніческі хіротонісан во сан епіскопа».

Так невдаха-патріярх УАПЦ Антоній став єпископом Барнаульським і Алтайським і десь там аж під китайським кордоном несе послух і «блюде» «канонічних» інтересів РПЦ, згадуючи, напевно, свої «авантюрне похожденія» в лоні «неканоничной» УАПЦ, як цікавий і повчальний епізод з молодих, буйно прожитих днів. Цікаво, що цей самий сценарій був розіграний на жовтневому Соборі УПЦ-КП там же, в Києві.

Але тут у головній ролі виступив митрополит Івано-Франківський і Галицький Андрій Амбрамчук, що, як і його попередник Антоній, прийшов в УПЦ-КП (УАПЦ) з думкою про куколь: білий клобук з вельоном, очевидно, не для його «чесния глави».

Тут тільки куколь може задовільнити молоді амбіції архипастиря. До речі, це той самий митр. Андрій, який минулого року видав свій «знаменитий» антикатолицький православний катехизм, якого б навіть Іван Вишенський постидався. Ну та іі що з того, що близька була посада патріярха УПЦ-КП. Алеж бо, як і не так давно митр. Антонієві, так і тепер митр. Андрієві на перешкоді стала незборима постать митр. Філарета.

Цей великого калібру дипломат і високоосвічений богослов не дасть так легко вибити себе з сідла молодим амбіціонерам.

Тому митр. Андрій, наслідуючи приклад митр. Антонія, вчинив розкол і як і той, також «со товаріщі» покинув УПЦ-КП і подався «під Димитрія». Обрівши такого патріота в своїм лоні, «козацька» УАПЦ відразу через масмідія забалакала про поєднання з УПЦ-РП (див. вище). Він же й очолив комісію зі сторони УАПЦ для розмов з «сабаданівською» УПЦ на предмет поєднання. Правда, патріотично налаштований патріярх, що не мав ні фізичних сил, ні адміністративної влади, прилюдно ніби вирікається того факту, бо, мовляв, він на те благословення не давав і нічого не знає про ті справи.

Ну, але, як казав відомий реформатор марксизму-ленінізму: «процес пошол». Так що надіймося нової переяславської угоди, але вже тільки на церковній ниві. Галицьке москвофільство, що виявило себе тепер саме в галицькій т. зв. автокефалії, знов повертається лицем до «єдиновірного московського царя».

Можливо навіть, що «велікаго гаспадіна нашего» уже поминають під час Богослужень автокефалісти «з-під Андрія». Бо ще влітку (серпень) на Великому Вході поминали… Вселенського Екуменічного Патріярха православного Вартоломея 1-го. Це, очевидно, так собі, на всякий випадок. Бо як говориться неправду людям, що «нас визнав Константинополь», то ця неправда силою й до престола пхається.

Роздумуючи над цим, постає питання: як же можуть ці, що не жаліють для себе не то що митрополичих, але й патріярших гідностей і почестей, отак баламутити нещасних наших людей, які за галицькою традицією мають повну і беззастережну довіру до своїх архипастирів? А ці, користаючи з довіри і… сліпоти «овечок Божих», водять їх, як кажуть поляки, — «од Юдаша до Кайфаша».

Є ще й третя категорія православних душпастирів, особливо в сільських парафіях. Так ті принципово нікого з українських патріярхів поіменно не поминають, бо мають, так би мовити, «вселенський» православний розмах. Тому поминають «всіх вселенських православних патріярхів» і тим перед своїми парафіянами виявляють прив’язаність до святого православія.

У таких випадках маємо до діла зі стопроцентовими конфесійними «самостійниками». Бо поминаємо «всі вселенські православні патріярхи» — це чиста абстракція. Такий душпастир сам собі патріярх, єпископ, декан і парох в одній особі. Ну, а за тим, розуміється, тягнеться все інше: церковна дисципліна, особиста поведінка, а особливо… церковна каса.

Знову постає питання, зрештою, як і в першому випадку: чи маємо тут до діла з людьми віруючими, чи з такими, що, нехтуючи Божими заповідями, чинять страшний «соблазн» і баззаконня? Бо люди, що мають Бога в серці або хоч якусь рудиментарну віру в справедливість Божу, не могли би отак легко жонглювати іменем Господнім. Та хай це буде на їх християнській совісті (якщо вони ними є). А нам пора би якісь висновки поробити. Отже:

Маємо нині на Україні три православні Церкви, що в своїй повній назві мають прикметник «українська». Але всі вони ворожо наставлені до себе. Хоч це Церкви тої самої літургічної традиції, які не мають догматичних розходжень, однак не можуть погодитися на створення єдиного Синоду і вибору одного предстоятеля, бо на заваді стоять причини суто політичного, а частково й особисто-амбіціонерського характеру.

Із них маємо одну-єдину Церкву, яка вважає своєю місією йти на схід і південь України і там розширювати і закріплювати позиції направду українського києвоцентричного православ’я, а не топтатися у збаламученій конфесійно Галичині.

Це УПЦ-КП, на чолі якої стоїть Патріярх Філарет. Він, як уже говорилося, є зручним тактиком у церковній політиці, має добре вишколені в російсько-духовних школах кадри молодих відносно душпастирів, які, ставши на шлях українського православія, не зійдуть з нього помимо тих гонінь, які їм у зв’язку з тим приходиться терпіти як від прокомуністичної і прорадянської місцевої адміністрації, так і від місцевих російсько-православних батюшок і їх послідовників. Ця Церква подбала про те, щоб створити собі відповідне лоббі в урядових структурах з патріотично налаштованих депутатів, політичних і військових діячів та інтелігенції (чого не можемо сказати про надзвичайно інертний провід УГКЦ).

Вона також устами свого предстоятеля щораз частіше заявляє про потребу тісної співпраці з УГКЦ. як Церкви української, києвоцентричної. Про це голосно заявляв на Соборі митр. Філарет у своїй доповіді, а також у першій «тронній» промові уже як патріярх.

Про його серйозні наміри будувати українську Православну Церкву свідчить посередньо хоч би той факт, як дружньо, общим фронтом», атакує його Москва і та політична, і та церковна, шукаючи собі спільників на нашій славній Україні. І знаходять їх не тільки в особі первоієрархів УАПЦ, але також в українських масмедіях і багатьох високих посадових осіб та політичних партій

Це добрий знак, добра реклама для цієї Церкви, бо вона вже не мусить сама за себе говорити, що вона — Церква українська. Тут діє засада, «твій ворог — тебе формує». Правда, не всім до вподоби особа нинішнього предстоятеля цієї Церкви — Патріярха Філарета. Його «заслуги для України в минулому всім добре відомі. Але треба знати, що нині — це вже не той Філарет, що був при Щербицькому, так же само, як не той нині Кравчук та ін. діячі нинішньої України. Нині Філарет не боїться привселюдно розкаятися о своїх всіх «прегрішеніях, яже ділом, словом і мислію соверши» і, ставши на шлях свідомого українства з вибору, а не з мусу, спалив остаточно мости за собою зі сторони Москви.

А міг чей же лишитися в системі РПЦ. де й на далі був би грав як не першу, то бодай другу скрипку. І тільки він один може сьогодні змонтувати і закріпити в Києві і поза ним українське православіє, ну, а потім… відійти «со миром»: літа вже будуть брати своє.

В кожному разі, галичани в Києві, на сході і на півдні України православія не будують, бо там до такої делікатної роботи потрібно місцевих людей, людей тої самої ментальности. Це прекрасно знали і розуміли такі геніяльні голови українського греко-католицизму як митрополити Рутський, Шептицький і Сліпий. Про це й ми повинні пам’ятати і керуватися їхніми думками і вказівками в наших стосунках з УПЦ-КП.

Друга гілка українського православія, це нинішня УАПЦ, на чолі якої стоїть «ветхий деньми» патріярх Димитрій (Ярема), але якою фактично керує архиєпископ Львівський Петро Петрусь. Це суто галицька відміна українського православія, що постала на базі однієї парафії у Львові, яка першою виломилася з структури РПЦ влітку 1989 p., опершись при тому на суто галицький політичний патріотизм.

Вона звернулася тоді листовно до Вселенського Православного Патріярха в Константинополі про прийняття її під його юрисдикцію і навіть була одержала святе Миро через відповідні чинники українського діяспорного православія, канонічно пов’язаного з Царгородом. Але скоро митр. Мстислав перехопив ініціятиву, роздаючи мітри і надаючи різні титули православним галицьким неофітам, чим остаточно схилив їх на свою сторону. Здавалося, що ця Церква разом з УГКЦ, яка грандіозною маніфестацією заявила про себе, упоминаючися за своє місце і майно, підуть разом творити добро і сіяти на облогах безвір’я Слово Боже.

Та не так склалося, як бажалося. Провід УАПЦ. спекулюючи на патріотизмі галичан, повів сильну і добре продуману агітаційну антигреко-католицьку роботу, інкримінуючи Церкві Шептицького і Сліпого пропольську орієнтацію і зраду України на корить Польщі. Себе одночасно ж виставляючи як Церкву українську і ні від кого не залежну «козацьку», дарма що її вірні козаки — це галицькі прозеліти. Скоро з’ясувалося, що місією цієї Церкви є несення розколів у всякий український духовний моноліт.

Цю саму місію УАПЦ було повторено уже в межах самого українського православія: ієрархія і стратеги розколу і всякого «нестроєнія» з тактичних міркувань то об’єднувались з УПЦ в Києві, то роз’єднувались, чим зовсім дезорієнтували перестарілого, але великого патріота українського, саме київського православія — патріярха Мстислава.

Цей гіркий досвід приспішив, здається, кончину праведного старця-патріота. Нині, як виглядає, «почесне» завдання своє УАПЦ виконала: УГКЦ, а властиво моноконфесійна колись Галичина розбита тараном автокефальної козаччинина два ворогуючі табори, що й було бажаною кінцевою метою замовників. Тепер черга за УКП-КП, а властиво на її предстоятеля — патріярха Філарета. Та тут справи йдуть тугіше, бо самій «філаретовій» УПЦ «польської» зради не закинеш, як це вони вдало чи не дуже інкрімінують УГКЦ. Ну, а патріярх Філарет виробив собі вже сильний імунітет, слава Богу, на всякі політичні або морального гатунку інсинуації, що сунуться на нього то з Москви, то з автокефального православно-«патріяршого» Львова. Але що характерно і що відразу кидається в очі. Це взаємна толерантність між УАПЦ і УПЦ-РП. Ні разу не впало згірдного слова зі сторони УАПЦ в сторону патріярха московського і всея Русі Алексія Другого і іже з ним.

І «віце верса» — РПЦ не має ніяких претенсій і жалів до «неканонічного» патріярха Димитрія, бо чейже вони союзники по боротьбі з Філаретом, а на додаток ще й створили комісію для розмов про об’єднання. Ну й що тут казати? Все тут просте, як «свинєчий хвіст», як то люблять казати мої земляки — гуцули.

І на закінчення треба би ще сказати таке. Справа українського материкового православія ускладнилася ще й тим, що українське діяспорне православіє «канонізувало» себе, визнавши над собою юрисдикцію патріярха Царгородського (Істамбульського). В зв’язку з тим материкове православіє, як ніким не визнане, полишене гей би само на себе, не маючи якщо не матеріяльної, то бодай моральної піддержки від заокеанських православних братів. І це є зле.

А така піддержка якраз тепер може й найбільше погрібна УПЦ-КП, а головно її актуальному предстоятелеві. Проте, при добре сплянованій політиці Київського патріярхату на не дуже далеку перспективу можна знайти стежечку до Фанари. Її вже протоптали туди (і то слава Богу) предстоятелі наших діяспорних Церков Владика Василій і Владика Константин.

В іншій ситуації не можемо скидати з рахунку також інтересів РПЦ на Україні, тому треба мати їх в постійній евіденції. Треба признати, що нашими заокеанськими первоієрархами момент вибраний виважено і дуже вдало, «А ще будет на то воля Божа — возрадується всяк живий в Україні о ділі святом сем».

Поділитися: