Незабутній перший листопад

Проминули роки з того часу, коли Львів Першого Листопада воскресав українським життям, довгі, довгі роки і ще роки, роки проминуть, а цей Перший Листопад залишиться назавжди для нас світлим дороговказом. Хто ж може забути ось ці листопадові дні, коли падаюче пожовкле листя покривало перші українські жертви за свободу українського народу. У болях ховались жертви Першої світової війни. На побоєвищах українських нив будилось, поставало, формувалось і оживало вільне українське життя. Назустріч Києву, в осінню листопадову ніч 1918 року відгукнувся український Львів. Червоні рубіни крови українських бійців нагадували, що Львів — це город наших князів. Народ будився, освідомлював собі, що він в неволі на своїй рідній землі. «О, Боже наш…» — неслись благальні слова молитви. «Допоможи нам, щоб на наших історично-прадідних землях запанувала воля і свобода для волелюбного українського народу!».

Народ боровся, наскільки стало сили, і, втомлений, знеможений, вкривав український чорнозем, щоб на попелі його виростав новий, незламний український воїн, який підніме символ боротьби і волі — галузку червоної калини. По них прийшли ті, що галузку підняли і на крилах пісні у гущу народу понесли… «а ми тую червону калину підіймемо»… Вони давно, давно, як у нерівному змагу, упали, а пісня, пісня про них, про Червону Калину безустанно гомонить, і нагадує, і будить, що Перший листопад — це був тільки початок нашого відновленого ставання, це була тільки пригадка — за свободу, за незалежність і самостійність, що треба боротись. Ця пісня про Червону Калину гомонить всюди, де тільки б’ється щире і свідоме українське серце, пригадуючи нам, що розпочате тоді ще не закінчене. Нашим святим і невідкличним обов’язком це діло завершити успішною перемогою.

І так здавалось би, що цей Перший листопад такий самий, як кожний інший день у місяці. Так, він такий самий для всіх інших, але ніколи для нас, українців. Бо це день наших святих і непорушних надій, день нашого ставання до власного життя, на своїй прадідній землі у власній хаті.

Як тільки під подувом осіннього вітру падає на стоптану землю золото-пожовкле листя, воно незаперечно пригадує нам ось ці незабутні історичні події нашого українського народу. Ось цей знаменний український Перший листопад є направду винятковим у нашому українському житті.

Тут насувається жалобна дата смерти Князя нашої Церкви — Слуги Божого Андрея, який перенісся у Божі засвіти також першого листопада 1944 р. у тому ж княжому місті Львові. В той день відійшла від нас Людина, що була символом єдности наших Церков, символом нашої боротьби, символом нашої незалежности. Чи це був собі звичайний випадок, чи цей ніби випадок має своє глибоке символічне значення у житті нашої Церкви і українського народу? Незалежно від цього, як би ми цього факту не розцінювали, але він сам по собі посилює і поглиблює та ставить на виняткове місце наш Перший листопад. В ньому можна вбачати якесь Боже післанництво.

Після смерти Слуги Божого Андрея незабаром впала Свято-Юрська Гора. Кремлівські вожді, а зокрема тодішній кровожадний Сталін, руками і при допомозі московського патріярха Алексія знищував Українську Католицьку Церкву. Так зник останній видимий символ незалежности українського народу. Цілковито розбито у фізичному значенні українське християнське життя, але духово воно дальше залишилося живим і діючим. Власне ця сила незнищимости Христової Церкви, що виступає в Третій Особі Божій, якою є Дух Святий. В цьому полягає ця Божа неохопність. Це дало силу нашій Церкві у більшовицькій дійсності, при безоглядному переслідуванні й гонені, рости й розвиватись проти волі сильних цього світа у формах новітніх катакомб. Як нас навчає Христова Церква, що можна людину вбити фізично, але не можна вбити духа. Через силу Святого Духа наша Церква в Україні живе і діє в неймовірних обставинах. Більше того, в таких тяжких фізичних обставинах, при сильному переслідуванні вона має нові покликання. На місце замордованих, запроторених на заслання, ув’язнених приходять нові працівники у Божому Винограднику і безустрашимо продовжують ширити серед народу Боже слово, Христові правди.

Здавалось би, що з часом все йде в забуття, все затирається. Так природньо стається, але не все. Ось атеїстична Москва вже понад 60 років переслідує Христа та його вірних послідовників, але на протязі того часу віра в Христа не зникла, але вона є жива і серед багатьох, які залишились вірними Христовій Церкві, ця віра є значно сильнішою, ніж серед вірних у вільному світі. Це ще і ще раз підкреслює непереможність Святого Духа. Немає сили, немає жодних середників, які могли б побідити Святу Тройцю.

Ось ця пам’ять і живучість українського Першого листопада, що так тісно пов’язаний з історичними датами нашого народу, лежить у непобідимості духа, що все є живий і творчо діючий. Тому кожного року Перший листопад повинен нам пригадувати про непереможність невмирущого українського духа.

Це надзвичайно цікаве явище непереможної сили Духа трудно пояснити. Ось знаємо, що жертви великого українського народу у 1932-1933 роках, здавалось, призабулись давно, а сьогодні, після півстоліття, вони заговорили і сколихнули світову опінію, що була байдужою у той час. Сьогодні вже, після так довгого часу, ніхто не в силі заперечити цього факту. Жертви Першого листопада і смерть Слуги Божого Андрея повинні нам нагадувати наше зобов’язання супроти нашої Церкви й українського народу. Це девіз українського Першого листопада.

М. Г.

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt