Навіть поверховий аналіз історії березневого зібрання духовенства і мирян у Львові 1946 року (приготування, скликання, головування, порядок денний, перебіг обговорення, прийняті документи) показує, що воно не просто має окремі неканонічні елементи, а й цілковито не може бути назване собором. Проте для обґрунтованої аргументації неканонічності цього зібрання перейдімо до аналізу його головних елементів у світлі «Святих канонів» першого тисячоліття і чинного на 1946 рік законодавства Галицької греко-католицької митрополії.
Отже, приготування березневого псевдособору відбувалося Народним комісаріатом державної безпеки (далі НКДБ) з наказу вищого керівництва держави. Йому передував довготривалий процес, проваджуваний каральними органами Радянського Союзу з 1939 року. Мету, яку переслідували комуністи, можна окреслити просто – ліквідація Греко-Католицької Церкви в Галичині. Для приготування «собору» було залучене обмежене коло осіб: працівники органів державної безпеки, представники Московського Патріархату і три колишні греко-католицькі священники. Каральні органи разом з «ініціативною групою» підбирали кандидатів на членів «собору». Ними стали священники та миряни, причому деякі з них уже були «приєднані» до РПЦ. Списки складало і затверджувало НКДБ. Натомість, згідно з рішеннями Львівського Собору 1891 року, на синод мають бути скликані, окрім єпископів, настоятелі капітул, вищі настоятелі монастирів і так далі. Собор дозволяв присутність тільки одного мирянина, а, згідно з архівними даними, у псевдособорі брали участь 19 мирян із 22 запрошених. При скликанні Львівського псевдособору всі канонічні норми були знехтувані.
Повністю статтю читайте у паперовому варіанті
