За останніх сім-вісім років, чи може трохи більше, зайшли на сході Европи, непередбачено ні експертами, ні окремими для цього інститутами, колосальні зміни. Воскресали сателітні держави Радянського Союзу до самостійного й незалежного від Москви життя, упала Берлінська стіна, з’єднались Західна зі Східною Німеччини, впала Залізна Занавіса і, в кінці, воскресли поневолені народи до вільного незалежного суверенного державного життя. Тут можна назвати балтійські народи: Литва, Естонія, Лотва, Білорусь, Україна, Молдавія, Казахстан і інші. Змінився уклад політичних, економічних, мілітарних сил та загально психологічний вплив, але, на жаль, не змінилась і залишилась та сама незмінна ватиканська остполітік. Для Ватикану і її творців остполітік нічого не змінилось, для них Москва й православ’я Московської Патріярхії залишились незмінними. Здається, конечно потрібно замінити ескадрилю ватиканської остполітік, таких її творців, як Дюпре і йому подібних, на інших, молодших! В тому нас переконує надрукований на іншому місці документ, який подало «Ватиканське Радіо».
Ми свято віримо й твердимо, що всі ці повище схематично названі геополітичні зміни, воскресіння вільних і незалежних держав, це сучасне Боже чудо, що Всевишній Господь вислухав довгих і щирих молитов і послав тим народам волю без кровопролиття. Виглядає, що архітекти ватиканської остполітік сприймають ці факти, на жаль, інакше, а в основному незмінно, вважаючи, що й далі Москва, Московська Патріярхія вирішує долю православного світу, як перед тим, а це вже далеко не так.
Розуміємо інтенції Апостольської Столиці, а зокрема Святішого Отця Папи Івана-Павла II, якого бажанням є, щоб наближаюче 2000-річчя з дня народження Ісуса Христа нашого Спасителя відзначити в єдності з всіма Христовими Церквами. Отже, щире бажання є вимогою часу, щоб розпочати третє тисячоріччя, як одна й неподільна Христова Церква. В цьому напрямі, вже від довшого часу приготовляється і активно проводить наполегливу працю Папа Іван-Павло II. Треба сказати, що Папа перший підніс цю цілину й безперебійно над нею працює. Ця благородна ідея, ці щирі заходи, що прямують до того невідкличного, євангельського «щоб усі були одно», заслуговують не тільки на признання, але на повну й всесторонну піддержку. На жаль архітекти ватиканської остполітік стараються здійснювати ці пляни старими шляхами, які в минулому були шкідливими і нічого не дали, а сьогодні перестали бути реальними.
Звичайно кожному вільно, і не можна нікому забороняти, шукати собі друзів, приятелів, союзників чи партнерів. Отже, Апостольська Столиця також має право на це і шукає, для здійснення своїх плянів союзників чи партнерів. Треба підкреслити, що шукачі, яких на нашу думку треба було б замінити, ніколи не поминали у своїх плянах московського православ’я, навіть тоді, коли вони знали або повинні були знати, що Московський Патріярхат нічого сам, без апробати кремлівських вождів не вирішує. Без сумніву, не можна бути проти спроб Ватикану, шукати союзників чи партнерів серед московського православ’я чи, точніше сказавши, з Московським Патріярхатом, якщо вони справді щиро й серйозно будуть трактувати цей союз чи партнерство. Водночас треба ставити питання, хіба ж архітекти остполітік свідомі того й знають, що Московський Патріярхат не є вже монолітом православ’я комуністичного періоду, який втримувався силою? Що сьогодні є національні православні Христові Церкви на терені колишнього Радянського Союзу, яких не треба ігнорувати. За них у жадному випадку не може розписуватись ні Московська Патріярхія, ні ватиканські чинники від остполітік. Що, на жаль, власне так сталось під час зустрічі в Москві у другій половині грудня 1996 р. Хіба ж білоруське, естонське чи українське православ’я не є гіршим від московського? Все ж таки слід мати на увазі, що московське православ’я, в історично минулому, насильно проковтнуло інші православні Церкви, а Київське православ’я зокрема.
Не можна б мати жадних застережень чи претенсій, що представники Апостольської Столиці зустрічались з представниками Московської Патріярхії і обговорювали свої «спільні» пляни та домовлялись, коли остаточно Москва стане третім Римом, а четвертому не бувати, це їх справа. Але коли під час такої зустрічі йде мова про білоруську, українську чи якісь інші православні Церкви, то це вже має не релігійно-християнський, а дуже поганий, політичний посмак. Як можна говорити про нас, для нас і без нас? Зрозуміло для Московського Патріярхату, це нічого нового, це для них все нормально, хоч українське православ’я, ні українські католики цього собі не бажають. На жаль для нас було болюче це прочитати, що на такий шлях пішли представники Апостольської Столиці!
Треба припускати, що ватиканські чинники свідомі того, що це є своєрідне пряме втручання у внутрішні справи української незалежної, соборної і суверенної держави. Слід мати на увазі, що так Українська Православна, як Українська Католицька Церкви є помісними Церквами, за них не може ніхто, крім них самих, розписуватись. Слід не забувати, що Берестейська Унія визнала верховенство Папи Римського, бо ж в основному про те ж ішлося. Українська Католицька Церква залишала за собою незмінною свою помісність, східний обряд і права. Як можна вирішувати справи українських Церков у їх відсутности? Як можна говорити про якесь російське православ’я на західних українських землях чи Закарпатті, коли його там до 1946 і 1947 років не було? Може б «миротворці» з Московського Патріярхату розказали, як там з’явилось російське православ’я? І знову пригадаймо як московський Патріярх Алєксей 1 закликав українців католиків: «… порвіть, розторгніть вузи з Ватіканом, який веде вас у темряву, у духовну загибель, завдяки своїм релігійним помилкам, а тепер хоче вас озброїти проти всієї вільної людськости, хоче поставити вас спиною до всього світу…».
Російська Православна Церква не може заперечити факту, що вона допомагала в 1946 році ліквідувати Українську Католицьку Церкву київського обряду. По сьогодні РПЦерква не вибачилась за цей акт. У християнському світі проситься вибачення. Дивно нам, що ватиканські чинники, які знають історію УКЦеркви, не пригадали своїм союзникам з Московського Патріярхату слів св.п. Патріярха Йосифа, який говорив про гори трупів і море крови, що їх склав український народ за єдність з Апостольською Столицею.
У документі, що був проголошений Ватиканським Радіо, згадувалось про Баламандський Документ, у якому говориться, щоб оминати будь-якого насилля, що є зовсім правильним. Маємо свою думку про Баламандський Документ, але незалежно від усього Божі Заповіді є важливіші за Баламандський Документ. Одна з Божих Заповідей каже «Не кради», а вкрадене чи привласнене треба повернути! Скільки Російська Православна Церква привласнила собі наших, українських католицьких, а також українських православних церков, включно з тим, що привласнила собі назву «Русь» тоді, коли Росія ніколи не була Руссю, а спершу на початках свого ставання була Московією, москалями, а згодом стала Росією і росіянами. Говорити про український націоналізм, а ось існують дві лаври — Київська і Почаївська, які є найбільшими кублами російського шовінізму. Треба тільки подивляти, що український народ їх так довго терпеливо толерує! Чомусь не було кому сказати, що Російська Православна Церква в Україні відкрито виступає проти української держави. Тут можна б назвати львівського єп. Августіна Маркевіча, а він не одинокий. Про це «миротворці» з Московського Патріярхату цього не говорять…
Правда, повертаючись до Баламандського Документу, в якому засудилось унію, як шлях до об’єднання. Не збираємось обстоювати цього шляху, але не треба аж засуджувати, бо ось унія Київської Церкви, яку підписано з Римською Католицькою Церквою у 1595-96 роках вдержалась не на штиках, а радше всі штики і московські багнети були проти неї та успішно вдержалась чотириста років. Подумаймо над тим? Чотириста років знищувано і переслідувано Українську Католицьку Церкву за те, що її бажанням було й дальше таким залишилось, «щоб усі були одно», а вона, УКЦерква, як мітичний Фенікс, воскресала з мертвих. І знову на наших очах вона воскресла й творчо діє та готова ділити долю з братами православними і ділитись спільними церквами, але, на жаль, на те не погоджуються православні й в тому ведуть перед православні Московського Патріярхату. На жаль, така є дійсність.
Якщо цього не є свідомі ватиканські чинники від остполітік, то повинні запросити на такі розмови представників тих Церков, про яких іде мова. До тепер ватиканська остполітік не мала жадних успіхів. Треба б пробувати інших шляхів. Якщо Апостольська Столиця контактується і веде розмови та пробує договорюватись з Московським Патріярхатом, то не повинна б поминати український православний світ. Маємо Українську Православну Церкву, Київський Патріярхат, маємо Українську Автокефальну Православну Церкву, з якими варто говорити, шукати спільної мови. Є ще, крім білорусів, і інші православні Церкви, які чомусь є поминені. Всіх треба вислухати і сьогодні, за них, у жадному випадку не може розписуватись Московський Патріярхат.
Нашим основним бажанням до Апостольської Столиці є, щоб ватиканські чинники від остполітік не вели розмов і договорів у справі, чи це Української Православної, чи Української Католицької Церков без їх безпосередньої участі, як рівних партнерів. Нічого нам не відомо, що в цій справі зробив провід нашої Церкви.
Микола Галів
