Нomo ludens: спомин про отця Олександра-Августа Чумакова

9 червня 2022 року відійшов у вічність салезіянин Олександр-Август Чумаков, відомий священник, педагог і блогер, засновник і керівник «Світлого дому» – програми допомоги безпритульним дітям. Отець Олесь був одним із авторів «Патріярхату». Його тексти, глибокі й далекоглядні, завжди були щирими і базувалися на власному різноплановому життєвому досвіді. Своїми спогадами про отця ділиться Олександр Доброєр, знаний соціолог і богослов, близький друг отця Олександра, його колишній учень в одеській школі.

Фото: Ромко ШукельЯкби я мав коротко охарактеризувати отця Олександра Чумакова, то сказав би, що він був людина граюча, homo ludens. Він проживав життя як майстер гри. В тому високому значенні, яке вкладав у вислів homo ludens богослов Хуго Ранер. Він розумів життя як цілісну реальність, відкривав зв’язки між його різними проявами, будував «тексти» і «контексти», поєднував, здавалось би, непоєднуване. Був азартним. І просто любив добрий жарт.

Якось у період свого навчання в семінарії у Кракові ми гуляли зимовими Татрами. Він мав широку теплу куртку, високі чоботи, якусь дивну хутряну шапку і був укутаний теплим шарфом. А ще для зручності підібрав десь велику палицю, бо мав слизьке взуття. Я поруч із ним також в якомусь дивному зимовому вбранні – а як ще ми могли одягатися на початку 90-их? Отже, йдемо двоє, провалюючись у сніг до колін,  говоримо про христологію синоптичних Євангелій. Аж тут назустріч виходять двоє польських тендітних студентів: хлопець та дівчина. І семінарист Чумаков своїм звучним голосом звертається до них російською мовою з московським акцентом: «Прастітє, да Мааасквии єщо далєко?!» Студенти, глянувши на нас круглими очима, швидко зникли.

Також отець був людиною карнавальної, сміхової культури. Не в примітивному значенні – як primas aprilis його коханої та вмираючої на очах «тої» Одеси, яку він знав і цінував. Одеси малих архітектурних форм, а не «Будов» і «Кадоррів». Одеси теплих безпосередніх розмов. Одеси, яку ще не покинули в напрямку Ізраїлю, Німеччини й Америки університетські викладачі, поети, художники, лікарі, вчителі… Він був людиною карнавальної культури в тому сенсі, який описав Михайло Бахтін: де «верх» та «низ», сакральне та скабрезність, серйозне та нікчемне можуть швидко змінювати одне одного.

Власне через це він запалив у моєму серці любов до Миколи Гоголя, яку я досі невтомно несу через життя. Відкриваючи нові сенси Гоголя, отець завжди вчив мене: «Дивися на контекст! Текст завжди зумовлений контекстом». Останнім подарунком, що я отримав від нього, було зібрання всіх творів Гоголя в одному томі видання Флорентія Павленкова 1902 року.

Проте для Олександра Чумакова ця багатовимірна реальність могла існувати лише тому, що мала підставу в реальності Бога. Пам’ятаю, якось наприкінці 1980-их я зайшов до нього додому. Він був у доброму гуморі.

«Дивись, що я читаю, – показав польський примірник збірки ранніх отців Церкви. І, відкривши, прочитав з Ігнатія Богоносця: «Христос постраждав істинно, як істинно і воскресив Себе, а не так, як кажуть деякі невіруючі, ніби Він постраждав примарно. Самі вони примара».

Оте «самі вони примара» дуже веселило його.

Учитель словесності

Зерно нашої майбутньої дружби було засіяне вересневого ранку 1982 року, коли 24-річний Олександр Аркадійович Чумаков увійшов вчителем російської літератури у 9-ий клас Одеської школи №80. Чоловік-вчитель. Молодий. Елегантно вбраний, з акуратно підстриженою бородою. В окулярах з товстою оправою. Гучний голос! Все це виглядало дивно для нас, звичайних підлітків спального району Одеси.

Чумаков-учитель

Але найцікавіше чекало нас попереду. За якийсь час йому вдалося організувати літературний клас, у якому він зібрав учнів з паралельних класів. Замість обов’язкового по понеділках «профцентру», де дівчата щось вишивали, а хлопці стругали, ми по шість годин займалися літературою. Я також був відібраний у цей клас. Причому пізніше Олександр Аркадійович згадував: «Доброєр, я пам’ятаю твій першій твір, який ти написав. Це був просто жах». І завжди тролив мене за мій почерк. На питання, навіщо ж він відібрав мене до літературного класу, він лише усміхався.

На цих уроках ми вперше засмакували справжнє художнє слово. Мандельштам, Цвєтаєва, Ахматова, Гумільов, Северянін, Хармс, Арсеній Тарковський, Чічібабін. Таємничі слова: «обереути», «футуристи», «акмеїсти». А ще були неформальні вечірні прогулянки Одесою. Розповіді про історію міста, походи в музеї, де ми відкривали для себе Караваджо, Хальса, Маньяско. Це було вікно у великий світ культури з нашого подвір’я на проспекті Маршала Жукова.

Здається, ми були його єдиним випуском у 80-ій школі. Після цього його «попросили» з роботи: занадто він був чужий для цього середовища. Тепер здається, що він прийшов туди лише заради нас.

Пам’ятаю, як зібрав нас після випускного у себе вдома. Нас було з десятеро. Багато говорили про майбутнє, жартували. Він сказав, що тепер він не наш шкільний учитель. Тому попросив звертатися до нього на «ти». Дозволив пити вино і курити в своїй присутності.

Того вечора він усім роздав «подарунки». Це було «слово» до кожного з нас. Мій подарунок був у формі запитання: «Доброєр, навіщо ти мені потрібний?» Упродовж життя я не раз повертав йому це запитання: «То навіщо?» Він не відповів. Проте питання було поставлене мені. І я ще не знаю, чи відповів на нього, а чи тільки маю відповісти.

Закоханістю в слово було просякнуте все його життя. А ще останнім часом він багато говорив про людину словесну. Ту, що живе Логосом. Тому й, між іншим, розпочав свої п’ятничні літературні зустрічі для «Вільного простору», записи яких можна знайти у нього на сторінці.

Десь наприкінці 2021 року у нас із ним відбулася розмова, під час якої я сказав, що чим би не займався, моєю пристрастю завжди було і залишається богослов’я. На що він відповів: «А в мене навпаки що більше я живу, то більше розумію, що я словесник. І часами думаю, чи не розминувся я зі своїм покликанням. Я відчуваю себе вчителем словесності».

Молитва

Олександр мав особливий дар прозорливості. Умів вдивлятися в людину до найглибших глибин. Для мене завжди було питання, чи це завдяки його емпатії, чи завдяки психологічній освіті, чи через світло Духа Святого. А може, це через Світло Духа, який будував на природній емпатії та психологічній освіті.

Колись я почув від нього історію про отця Піо. Маленька дівчинка запитала італійського капуцина: «Як ви, отче, отак все про все знаєте?» На що отець Піо відповів: «Коли я молюся, я піднімаюся дуууже високо, і звідти все видно».

Отець дав мені кілька уроків молитви, які я запам’ятав назавжди. Мені було неповних 18-ть. Це був час мого навернення. Я приходив до церкви і відходив звідти. Я бажав віри і не наважувався зробити стрибок віри. Одного разу я зайшов до храму на Гаванній (тоді Халтуріна). Можливо, це було травневе або червневе богослужіння. Урочисто вбрані дівчата сипали квіти перед Святими Дарами. Грав орган і скрипка. Хлопчики-міністранти навколішки оточили престол. Люди в храмі молилися. І це викликало в мені таку шалену злість, що я вийшов із храму. Пізніше розповів про це Саші. І він відповів: «А ти поговори з Ним ото про твою злість, нерозуміння. Сварися з Ним, вимагай. Він і так бачить, що маєш усередині, ну то поговори з Ним про це. З Ним можна говорити про все».

Пригадую, як у якійсь іншій ситуації я розповідав Саші, що прийшов до храму втомлений, простояв службу, як чурбак – нічого не зрозумів, не помолився. Краще б і не ходив. На що він мені сказав: «А ти стояв би і говорив Йому: «От стою, немов чурбак нічого не розумію, нічого не відчуваю. Але приходжу до Тебе такий, який є».

Це навчило мене того, що з Богом можна говорити завжди і всюди. Бог неймовірно ніжний і делікатний. Він чекає на нас і доволі рідко діє ґвалтовно. Промовляючи до Нього будь-яке слово, ми відкриваємося на Слово, яке починає лунати до нас. Лише почувши цей натяк на спілкування, Бог починає говорити з нами. Такий урок я виніс для себе. Через багато років я прочитав слова кардинала Ратцінґера: «Бог перебуває від людини на відстані голосу».

Отець дуже любив анекдоти. Пам’ятаю його анекдот про молитву. Якось францисканський монах побачив, що єзуїт під час молитви Часослова курить. Він зробив тому зауваження, але почув у відповідь, що в тому нема нічого надзвичайного. Слово за слово, прийшли до Папи, щоб розсудив. Францисканець питає: «Святіший Отче, чи можна під час читання Часослова курити?» «Що ти, сину мій! В жодному разі!» Тоді єзуїт каже: «Ти не так питаєш! Святіший Отець, скажіть, будь ласка, чи можу я, коли курю, молитися Часослов?» «Сину мій, – відповів Папа, – молитися завжди можна».

Мужність

Пам’ятаю, як уперше почув від нього ім’я Джідду Крішнамурті. Я ще навчався у школі. Вдома в Олександра Аркадійовича я побачив невеличкий самвидав у синій палітурці з фото тонкого індійського юнака на першій сторінці. І запитав його, хто це. Він розповів мені про Крішнамурті. Про що була розмова, не пам’ятаю. Закарбувалась у пам’яті фраза, що звучала приблизно так: «Що більше я живу, звільняючись від тягаря всього людського минулого, то більше розумію, що все, що залишається і набуває значення для мене, це сама мужність».

У різних життєвих ситуаціях я не раз згадував ці слова. Ми пригадали їх під час однієї з наших останніх розмов.

Він був мужнім і тоді, коли читав нам у школі «Воронізькі зошити» Мандельштама і коли приводив нас до храму Святого Петра в Одесі, і коли ми з ним у 1991-ому організовували виїзд пів тисячі паломників на Всесвітній день молоді в Ченстохові. Тоді ми долали чимало труднощів у тому церковному середовищі, про які сьогодні ще не час розповісти. І, безумовно, він був мужнім, коли вирішив розділити своє життя з безхатьками, заснувавши «Світлий дім». Скільки він тоді отримав нерозуміння з боку співбратів, а скільки погроз із боку криміналітету… Але вистояв.

Ще він був мужнім у відстоюванні своєї позиції: чи то суспільної, чи церковної, а чи внутрішньосалезіянської. Він не толерував несправжність. Ані індивідуальне сокриття Божого образу під личиною. Ані брехливе ховання за встановлені звичаї та ритуали в церковному житті. Часами отець Олександр був нестерпний у цьому. Але завжди живий і справжній.

Покликання та місія

Інтелектуал, людина вразлива до краси мистецтва, глибоко думаюча – він хотів стати єзуїтом, а став салезіянином. Що вплинуло остаточно, я не знаю. Чи не пам’ятаю. Але не останню роль в цьому, напевно, зіграв одеський священник-салезіянин Тадеуш Хоппе.

Отець Олександр був прикладом так званого пізнього покликання. Він прийшов до семінарії, маючи 31 рік. За спиною – виховання в родині, де дід був репресований, навернення в католицизм, дисидентська діяльність, допити в КДБ, праця в Музеї західного та східного мистецтва, викладацька діяльність, праця в психоневрологічному диспансері, заснування першого в Україні молодіжного телефону довіри та Лабораторії «Милосердя – юності». Зрозуміло, що він дуже вирізнявся з-поміж однокурсників, які переважно були без великого життєвого досвіду. Дуже відрізнявся і від своїх настоятелів. Час до часу в нього виникали певні непорозуміння зі співбратами та керівництвом Згромадження. Багато з них не могли вмістити цього співбрата у звичні уявлення про те, як має виглядати побожний клирик, священник. Він завжди залишався «незручним» братом.

Можливо, саме через це багато його візійних сміливих ідей так і не здобули підтримки у співбратів, їх не було реалізовано. Вони були «надто сміливі». У цьому контексті як алегорію він неодноразово згадував останні слова салезіянина, блаженного князя Августа Чарторийського, ім’я якого обрав собі в чернецтві. Уже будучи хворим, Чарторийський закінчував своє життя в Салезіянському домі в Аляссіо, де його доглядали декілька братів. Вишуканий аристократ, він був свого роду білою вороною, братам було важко його зрозуміти. І от коли йому, вже згасаючому, принесли поїсти супу, він скуштувавши, повернув його зі словами: «Цей суп не є добрим».

Якось я відвідував отця Олександра на одній з салезіянських акцій, де його співбрати весь час проводили з молоддю в різних активностях. Я запитав його: «Це вони так живуть чи так працюють?». І він відповів: «Ні, вони не живуть так і не працюють. Вони сповняють місію».

Він також сповняв свою місію впродовж життя. І в різний час вона мала свої особливості. Але він завжди вмів пробуджувати. Іноді розпочинав справу, якийсь час підтримував її, потім залишав її іншим, а сам ішов далі. Так було, коли він одного разу прийшов до нашого Дому і сказав: «Дон Боско дивиться нам в очі і кличе нас!» Тоді я покинув школу, в якій щойно почав працювати, і приєднався до нього в ініціативі створення телефону довіри. А потім він поїхав до семінарії. Здавалося, що покинув нас. Але насправді ця ініціатива дала різні паростки. Телефон довіри існує досі, хоча й обрав після нашого відходу інший напрямок. А для мене праця в цьому проєкті стала дивним чином (про що коли-небудь розповім окремо, бо це неймовірна Божа пригода) шляхом до навчання на богословському факультеті Люблінського католицького університету. І відкрила знайомство з неймовірними людьми, з якими я йду по життю.

Отець умів задати рівень і підштовхнути тебе, щоби «випливти на глибину». Часами не вдавалося, а часами виходило, і тоді це було життєдайно та плідно. Для учасників це була траєкторія росту.

Він любив повторювати за Річардом Бахом: «Дуже легко перевірити, чи закінчена твоя місія на землі: якщо ти живий, вона триває».

Сьогодні його місія виконана.

Царство Боже

Того року він жив у одеській квартирі на вулиці Чижикова. Винаймав житло в матері покійного Олексія Музиченка, рано померлого талановитого поета і художника.

Якось я зайшов до нього і він розповів мені свій сон:

«Стою я серед великого натовпу перед якимись воротами. І відчуваю, що в натовпі є «свої»: одні стоять поодиноко, другі невеликими групками. Натовп гуде, всі чогось чекають. Раптом ворота відчиняються, і люди з натовпу, відштовхуючи одне одного, рушають в ці ворота. І я розумію, що це ворота раю. І так мені соромно й ніяково: ну не можна ж так до раю. А натовп валить і валить. І от людей на галявині залишається все менше і менше. Аж раптом ворота зачиняються, і ми чуємо голос: «Ну що ж, хто бажав, той вийшов!»

***

На, жаль війна не дозволила мені бути на похоронах отця. Проте у відеотрансляції я бачив, що попрощатися з ним прийшли не лише ровесники. За труною йшло багато гарних юнаків і дівчат, для яких він став батьком, другом. Це знак того, що він, його справа, його слово, скеровані до нас, дуже сучасні. І вони про наше майбутнє.

Дізнавшись про смерть отця Олександра Чумакова, Гліб Павловський – старший друг юності, особа, яка в молоді роки неймовірно вплинула на особистість молодого отця Олександра Чумакова і про яку отець завжди згадував із особливим почуттям, сказав: «Господи, упокой мальчишку».

Бо таким він і був, отець Олександр: за видимістю тяжкого та хворого тіла – граючий, веселий, життєрадісний хлопчик.

Хлопчик «втік». І мені тепер нема з ким заграти в «Гру в бісер»…

 

Свіжий номер

4 (491) 2022 OBKLADYNKA_sajt