Нотатки з першого Всеукраїнського Собору Української Автокефальної Православної Церкви

СОБОР*

«Начальникові консульського управління Міністерства закордонних справ СРСР тов. Зеленову В. М.

5-6 червня 1990 року в м. Києві відбудеться перший Всеукраїнський Собор Української Автокефальної Православної Церкви, на який з’їдуться православні віруючі з усієї України. Ця подія буде відігравати дуже важливу ролю в історії України.

Українська громадсько-політична організація Рух надіслала в США (штат Нью-Джерсі, Бавнд-Брук) запрошення для голови УАПЦ митрополита Мстислава, архиєпископа Констянтина, архимандрита Андрея. Зважаючи на дуже складну, напружену ситуацію між віруючими православними і греко-католиками на Україні, а особливо в західніх її областях, я вважаю, що така особа, як митрополит Мстислав, який має авторитет і повагу як в однієї, так і в іншої сторони, може налагодити діялог між конфесіями і своїм досвідом (а йому 92 роки, 48 з них він віддав Церкві) допомогти у розв’язанні релігійної проблеми у нас на Україні.

Але, як мені стало відомо, дозволу на в’їзд у СРСР Митрополитові Мстиславу Міністерство закордонних справ не дало.

Зважаючи на сказане вище, прошу Вас від імени своїх виборців і віруючих православних розв’язати питання про дозвіл на в’їзд в СРСР митрополита Мстислава.

Народній депутат СРСР Ю. Сорочик».

Собор заочно проголосив Блаженнішого Митрополита Мстислава Патріярхом всієї України. Міністерство закордонних справ не дало візи старійшині УАПЦ, висвяченому ще за мученика Василя Липківського, бо він навіть у час перебудови -— у «чорному» списку «персона нон грата». «Мій шлях до стольного Києва перекритий гострим камінням, що його насипано недругами нашого народу і його Святої Церкви», — написав щойно обраний патріярх у посланні до Святого Собору.

А місцевий анонімний автор у самвидаві, який розповсюджувався у Києві в машинописному варіянті, «Ренесанс Української Автокефальної Церкви», пише: «Під густим шаром попівського мракобісся (мається на увазі унія — І. Г.) нічого пожиточного не давала Галичині ні «Просвіта» (?!), ні НТШ (?!!), ні професор Грушевський (?!!!), що довго мешкав у Львові… Якби кожний греко-католицький священик привів із кожного свого села бодай по сто селян — така сила народу Галичини була здобула Львів за неповну годину… (в часи ЗУНР — І. Г.). Так карав Господь греко-католицького попа за його полонофільство і українське ретроградство».

У цих висловах — звалище суперечностей. Бо якщо Блаженніший Мстислав має на увазі єдину Святу Церкву України, Церкву Христову, то анонім вбиває клин між віруючими обох конфесій, що їх мріяв примирити народний депутат Юрій Сорочик з допомогою Всеукраїнського Патріярха.

Собор став ареною боротьби.

Проголошення автокефального патріярха всієї України відбулося за день до відкриття помісного Собору РПЦ. Цей факт мав неабияке значення для присутніх у залі Київського Будинку Кіно. Обрання Глави Церкви набирало політичного звучання, означало розрив з Руською Православною Церквою не тільки де-факто, а й де-юре. До слова, Центральне телебачення у той день не подало інтерв’ю з Владикою УАПЦ містоблюстителем Патріярха Іоанном Боднарчуком. На заяви, що пролунали з трибуни Собору в Києві, Москва вирішила відмовчатися. Ось лише деякі з них: «Ми повинні захистити Владику Іоанна, якого московські єпископи вирішили відлучити від Церкви, зняти з нього Святого Духа, як капелюх, як «клобук» (митрофорний протоієрей, голова Івано-Франківської епархіяльної ради УАПЦ Мирон Сас-Жураковський). «Собор повинен заявити про вихід з-під юрисдикції РПЦ» (протопресвітер Володимир Ярема). «Зробити такі гарантії, які б не могли повернути до московської Церкви, в устах якої ніколи не було правди. Невизнання нашого Собору Москвою — невелика біда» (містоблюститель патріярха всієї України митрополит Іоанн Боднарчук). «Жоден партійний діяч не наважився б так виступити на сесії Верховної Ради УРСР, як владика Агафангел. Всі чекали, чи згадає владика з трибуни ім’я Бога. Не згадав, забув» (Євген Сверстюк, редактор газети «Наша віра православна»). «Лютерани Америки готові передати УАПЦ 500 тисяч Біблій і 500 тисяч Біблій для дітей. Але з однією умовою, щоб вони не продавали, бо спасіння є дар Божий, і Біблія має бути даром Україні. Нехай Москва продає Біблію, нехай Москва торгує спасінням» (представник радіомісії «Думки про віру» зі США).

Одне слово, Руська Православна Церква, як то кажуть, дістала по заслузі. За те, що протягом століть зазіхала на монопольне володіння душами наших співвітчизників, за русифікацію України, за те, що взяла ганебну, інспіративну по суті участь у знищенні 32 єпископів і 10 тисяч священиків УАПЦ. Серед них Василя Липківського, Олександра Ященка, Юхима Калішевського, Степана Орлика — організаторів Першого Всеукраїнського Собору УАПЦ 14 жовтня 1921 року, за те, що вірою і правдою служила імперіялістичній політиці всіх «царів і царенят», «вождів» і «лідерів». Дістала, зрештою, за облудне своє обличчя, обличчя захланника, прикрите маскою святости й праведности.

Обговорюючи проект Статуту УАПЦ, Собор висловився проти застосування анафем, проклять, відлучень як таких, що не відповідають рівневі розвитку цивілізації у двадцятому столітті, несумісні з ім’ям християнина.

«Хто має вуха – нехай слухає!»

Тим часом заклики до примирення з іншими Церквами на Україні, передовсім з Греко-католицькою, викликали недвозначну реакцію залі. Виявилося, що попри нетерпимість (цілком закономірну) до РПЦ, до недавньої узурпації нею церковної влади, українські православні не проти стати такими ж узурпаторами умів — тільки своїми, рідними. Іноді складалося враження, що ми присутні не на Святому Соборі, а на сесії Верховної Ради УРСР. У вигуках, тупотінні консервативної більшости тонули конструктивні, принаймні зважені думки.

Висловитися до кінця вдалося лише мирянам. Євген Сверстюк, зокрема, зауважив: «Мир вам… Мир — це непримирення з фальшю, брехнею, фарисейством. Мир — це примирення з Богом, з людьми, з самим собою… Треба покласти край суперечкам між православними, католиками, протестантами, бо зараз не час визначати історичні заслуги тієї чи іншої Церкви. Зрештою, і не в Церквах справа, а в людях… Слово у примиренні — за ієрархами. На вас, блаженні миротворці, чекає ввесь наш народ, а народ — це і православні, і католики, і протестанти».

Найрадикальніші делегати Святого Собору порадили письменникові Євгенові Сверстюку поїхати на Західну Україну під… кулі греко-католиків!

Пана Івана з Дніпропетрівщини (свого прізвища, на жаль, не назвав), який спробував пригадати слова Винниченка про те, що у свій час патріярхом міг би бути Андрей Шептицький просто зігнали з трибуни. Зате оваціями зустрічала заля заклики до встановлення на Україні однієї Церкви — Автокефальної Православної.

Співробітник Інституту мистецтвознавства Дмитро Степовик також виступив на захист толерантности, християнської терпимости, дотримання заповітів Проповіді на Горі. «Ісус уважав своїми головними противниками не іновірців чи безбожників, а добре начитаних, навчених фарисеїв». Наукового співробітника тут же охрестили фарисеєм.

«… Щоб, виполюючи кукіль, ви не вирвали разом з ним і пшеницю. Залишіть — хай разом обоє ростуть до жнив…».

«Ми стали свідками помісного Галицького Собору, а не Всеукраїнського Собору! Ми зараз кричимо проти Степовика, Сверстюка і не хочемо прислухатися до них. Ми перебуваємо в столиці, а не на західніх теренах, і тому повинні дбати про загальноукраїнські інтереси, про об’єднання», — слова священика Юрія Бойка, єдиного пастиря УАПЦ в Києві, пролунали дисонансом у хорі голосів ворожнечі, закликів до помсти.

Договорити йому не дали. Тому зустріч з отцем Юрієм у кулуарах Будинку кіно — своєрідне продовження його невиголошеної промови. «Ми повинні визначитися на рівні християнських принципів, на рівні Сверстюка. Бо стоїмо перед розритою могилою, що обсаджена барвінком. Могила — безкультур’я, бездуховність, могила — це те, що наші земляки (переважно на Східній Україні) перебувають поза Церквою. Барвінок — це острівці віри, які ми повинні берегти й примножувати, а не виривати, хто скільки схопить».

Цікаву думку висловив наймолодший єпископ УАПЦ — єпископ Чернігівський і Сумський Роман. Він просив зважити, що автокефалія пішла на Східню Україну з Галичини, а це в свою чергу може посилити релігійну напруженність на Лівобережжі, бо всі єпископи присилаються туди зі Львова.

Єпископ Рівенський і Луцький Николай: «На наших теренах представники Руської Православної Церкви залякують прихильників УАПЦ тим, що прийдуть греко-католики зі Львова і всіх, хто відрікся від РПЦ, переведуть у свою віру».

«Як гнобитель минувся – минулося гноблення…»!

Усі ми ходимо під одним Богом. Усі споживаємо хліб — тіло Його, вино — кров Його Нового Заповіту. Щовечора і щоранку благаємо Його: «… І прости нам борги наші». То чому ж ділимо Хрест? Чому ділимо єдине тіло України-матері, чому не хочемо вибачати боржникам нашим? Чому, нарешті, не розгледимо справжніх ворогів наших?

… Собор завершився урочистим актом — богослуженням у храмі Святої Софії — Премудрости Божої. Вперше за стільки років у браму, на якій написано «Вход в музей запрещен» (очевидно, табличка стане експонатом у Музеї блюзнірства), отож вперше до святині ступили пастирі УАПЦ. Щоб помолитися за мертвих і живих, щоб серед древніх стін набратися мудрости й сил для дальших змагань.

На очах протопресвітера Володимира Яреми і священика Івана Пашулі я побачив сльози. Якби був серед них патріярх Мстислав — яке було б його одухотворення!

Знаю, важким був для цих людей шлях до Храму. Тернистим…

Та чи для всіх?

Ігор Гулик

* Передруковано з газети «За вільну Україну» Львів, 3 липня 1990 р.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Свіжий номер

2 (477) 2020 2-2020-internet-web