Продовження з травневого числа
З яким, спокоєм це Автор каже і виправдує. Але коли описує козаків як нарід і вояків, не щадить похвал: «То був воєнний люд, що свободу мав у крові і також іскри одчайдушности». Тоді далі продовжує немов риторичними запитаннями: «Хто знищив твердиню Очаків? Хто ходив по Диких Полях, хто положив основи козацького устрою?» і т.д. і дає відповіді (ст. 64). А потім додає: «Від того часу реєстрові козаки воювали майже у всіх польських війнах, на всіх фронтах, в сотках боїв. Могла бути з того добра і гарна річ, бо нічого так не в’яже, як спільно пролита кров. А нещастя у тім полягало, що Річпосполита не розуміла ситуації і не грала чесними картами. Коли йшла війна і треба було крови, дуже щедро побільшувано козацькі реєстри і світили в очі (поляки) козацькою волею. І йшов тоді козак на війну. Коли поляг, оставалась слава молодецька. Коли ж пережив і повернувся — довідувався, що реєстр однаково раптово зменшувано, а він — козак, мав статись підданим як хлоп» (ст. 66). І більше таких щирих і об’єктивних докорів має Жихевіч.
Він не щадить слів докору шляхетській Польщі, що звичайно історики роблять обережно, ховаючись за документи. Ось опис, як скінчилося повстання Наливайка і Лободи: «Окружені (поляками) вкінці під Переяславом,— шість тисяч людей, в чому тільки три тисячі здібних до бою, це в таборі поранені, хворі, жінки і діти — підписали (козаки) капітуляцію. Шляхетським словом чести заґарантовано їм життя, коли ж, однак, вони зложили зброю і почали виходити з табору, шляхта кинулась шукати своїх підданих і почалася різня безборонних. Зломали шляхетське чесне слово. Наливайкові стяли голову у Варшаві. «Був то вродливий чоловік і муж до цього не абиякий» — занотував Бєльскі. Чи можна вірити ляхам?» (ст. 67). Навіть дивно звучить воно, читаючи, не по-польському.
В такім стилі зробленій розповіді про психологічну ситуацію читач спостереже, хто поставив більші труднощі унії — тії, що помагали її творити (при тому з різними намірами), чи ті, що мали її прийняти. Чи можна було довіряти слову тим, що його в таких важливих моментах історії (коли йшлось про життя або смерть!) не додержували, чи можна дуже оскаржувати тих, що так завзято боронили своїх вільностей і своєї духовної спадщини? Сучасні екуменісти не все враховують в історичних подіях психологічну перспективу. Нарід пам’ятає кривди дуже довго…
Жихевіч пише чесно, зі співчуттям до козаків. Наприклад, по війні поляків з москалями за Володислава ІV. в якій брало участь двадцять тисяч козаків: «Річпосполита знову по-своєму мала заплатити і подякувати козакам: за участь у московських війнах, коли вони були вже непотрібні, зредуковано реєстр до З тисяч. А решту — в кріпаки. Так воно було, як би хто кип’яток під вогнем до замкненої лазні лив» (ст. 68).
Жихевіч немов навмисне, описуючи козаків (хоч вони відіграли сумну ролю в історії унії), показує їхню відданість полякам. Було це політично дивно. Були вони чесні лицарі. Ось короткі слова про участь Конашевича в битві під Хотином: «Сам король єґомосьць просив козаків про поміч (турки мали сто тисяч добре вишколеного війська). І прийшли, не завели. Отаман Конашевич-Сагайдачний (що пристрастно курив — cmił — люльку і із рота її зовсім не випускав у всякий час) привів других тридцять тисяч, бився, як сатана, і цілком не дивувався, коли до нього молодці в хотинських окопах, відбивши п’ять великих турецьких штурмів, а побачивши наступаючу на турків польську кінноту, били шапками об землю і кликали: «Пускай нас, батьку, з ляхами разом вмирати». Полягло три тисячі, а ще більше померло від ран, хвороб і голоду, як і сам Сагайдачний помер від ран. Але перемога була польсько-козацька, і Річпосполита врятована… Врятована Річпосполита заплатила редукцією козацького реєстру до п’яти тисяч і ліквідацією запорозьких свобід… Герої війни під Хотином мали залишити Низ і вертатися в підданство, бо прецінь, остаточно, то нічого іншого, як хлопське гільтяйство…» (стор. 68).
Або погляньмо на мистецькі описи переживань душі в різних особах біографії Жихевіча. Маємо таких описів кілька: Йосафата, Сапіги чи Смотрицького у хвилинах їхніх криз і сумнівів. Годі всі тут подавати в цілості. Ось неначе внутрішня боротьба Йосафата, коли молиться він перед Розп’ятим: «Зловився, сам бачиш, Йосафате, як воно з тобою є. Східня в тебе душа, а однак вже не православна. Православний не міг би мати таких думок. Для православних один був тільки правий спосіб визнавання і славлення Бога: їх власний. А поза тим нічого, тільки промах і відступство, осудження і чортівський обман. Одинокі є тільки правдиві християни — православні. А щоб так до кінця сказати, чи, бува, і латинники не думають так само?.. Так воно з тобою, Йосафате, ані ти не латинник, ані православний. Таке нове диво: східній католик, церковний. Річпосполита тобі батьківщиною, а серце, признайся, — болить, що не «три народи».
Бо ти ж русин з Червенських Городів, хоч говориш по-польському так само, як і по-руському. Ти тутешній, з Руси. Подивись, скільки людей руської віри Річпосполита перехоплює на латинство, хоч би з тих знатніших… (вичисляє імена)… Так що, Кунцевичу, ти щиро і зі серця стоїш при Петровій Столиці, а душі своєї руської не даєш… Велике в тебе серце, Схід і Захід ти хотів би по рівному загорнути в одне. Тож і пробуй. Кожній людині написана власна їй дорога. Може, ти заскоро народився. Якщо ж, однак, тепер, власне, впало це на тебе, напевно, так треба. Може, Бог хоче, щоб ти був знаком і смолоскипом. Не турбуйся, не сумуй, чини добре, служи Божій Церкві, а решта — то вже не твоє. Всі однаково є в Божих руках» (ст. 38-39). От такі внутрішні діялоги-кризи описує по-мистецькому Жихевіч. Такі описи дають образ персональности, духа особи.
Або ще один. Це переживання Мелетія Смотрицького, православного єпископа — Йосафатового опонента, ба й ворога. Жихевіч описує його навернення, як чудо св. Йосафата по його мученичій смерті. Ось цей опис у фрагментах: «Смотрицьким потрясло, не міг себе віднайти і дуже далеко було йому до радости. Було радше так, як би ставлячи на ноги з почуттям певности на щаблі драбини, він раптово впав і посковзнувся, бо зламався щабель. І з дня на день було гірше. Кров забитого кликала його із землі. Кликала передовсім до його сумління; чув себе співвинуватим, чув себе посереднім винуватцем. То він підбурював проти унії, стало і безнастанно. Чи направду був оборонцем Церкви і православія?.. Чи направду вірив, що Кунцевич є зрадником Церкви і ворогом? Може вірив. Чому, однак, брехав, що Кунцевич зостався латинником і у Варшаві Церкву латинникам продає?.. Забили Кунцевича. А тепер самі дадуть свої голови. А він тут цілий час безпечно сидів і тільки писав писав, писав і стало здавалось йому, що має чисті руки. Якщо тамті дадуть свої голови, то також через нього. Скільки ж то смертей через писане слово. Винен я, винен… Виїхав з Вильна і з’явився в Києві… Хотів найти рівновагу духа. Але ж Київ радше шукав у Смотрицького того ж, власне, чого йому бракувало… Смотрицький виїхав до Константинополя… Тут перший раз прийшло йому на думку, що, властиво, треба б перенести Патріярхат царгородський хоч би і до Річпосполитої і кого іншого посадити на престіл (патріярх Кирило Лукаріс просяк кальвінізмом), бо той тут є єретиком і не має права проводити православієм. Поїхав до Єрусалиму, до Святої Землі. Пішов до Оливного городу… і була тиша. Страх сів йому на карку; може, аж до цієї хвилини був він сплячим учнем, що залишив учителя самого в годині смертельної тривоги. Утік звідти до своїх книг. Будьщо схотів би чи не хотів, млин мислення крутився невблаганно. Смотрицький дійшов до переконання, що немає засадничих різниць між правдивою православною вірою і Заходом… Смотрицький вернувся і в 1627 році зложив на руки митрополита Рутського унійне визнання віри» (стор. 109-112).
Також не можу поминути бодай коротко такої самої душевної боротьби у князя Сапіги, що його листи до Йосафата з докорами і закидами до якоїсь міри причинились до вітебської трагедії, бо православні довідались напевно, що польська держава і король залишили унію напризволяще. По вбивстві Йосафата Сапіга кинувся щиро робити слідство і шукати винуватців. Ось опис Жихевіча: «Говорилось — і сам король так думав, і нунцій, що Сапіга перетягнув міру. Може бути, що застрого судив. І не довідався ніхто, що, властиво, діялося в душі того чоловіка. Так недавно закидував Йосафатові строгість, тверду руку, брак вирозуміння і милосердя… А тепер він, Сапіга — суддя… Власне, мав немов би жаль до Йосафата, цілком нерозумний, що тамті його канцелярійські закиди в обох листах були неправдиві. Бо коли були б правдиві, може в нім — виленськім воєводі і канцлерові, не було би тепер тієї кам’яної твердости і холоду. Щоб хоч бодай крихітку завинив Йосафат, панові Сапізі було б легше спромогтися на милосердя і співчуття. В уніятській катедрі в Полоцьку Лев Сапіга не поважився похвалитися: я пімстився. Сказав (перед гробом св. Йосафата) щось іншого: прости мені. І підголеним чубом діткнувся каменя»… (гробниці) (ст. 107-108).
Письменникові легше описувати дієві особи історії, ніж історикові. Історик не буде зупинятися над зовнішнім описом особи, бо про це або мовчать документи, або зовнішність особи не має ніякого значення чи впливу на події. Так воно не є. Біограф поступає інакше. Дуже часто зовнішні прикмети особи діють на довкілля і людей, і це творить події. Жихевіч по-майстерному кількома словами, немов маляр мазками пензля, вміє кинути світло на деякі риси осіб, щоб показати їхню дію на хід деяких подій. Робить це деколиJ3 почуттям гумору, дотепно.
Описує св. Йосафата на основі двох портретів, які були намальовані незалежно один від одного, не є, отже, копіями, а мають схожість, значить, зображення є правдиве. Жихевіч пише: «Не мав він (Йосафат) плебейських рис. Лице довгасте, смагляве, з гарним легко випуклим чолом, великі очі, темні й глибокі, а брови, як крила ластівки, ніс тонкий. Ех, Кунцевич, як би тебе, соколе, не були постригли в монахи. Як би ти, синку, не пішов в монахи, мали б з тебе потіху дівчата і ще би дякували твоїй мамі, що тебе таким уродила. Бо може то мамина в тебе тая степова врода (мама походила з Київщини), чорнява, з великими очима, ніяк не схожа на міських людей» (ст. 9). Історик на такий опис і такі слова собі не дозволить. (А деякі зі старого покоління таким описом прикро згіршились би…). І звертаю увагу, що в цілім контексті ці слова Жихевіча не мають нічого «негарного», чи якогось соблазну.
Є реалізм і при тому почуття гумору…
Або опис особи Потія: «А тая вразливість Кунцевича може і не була така цілковито без значення. Бо то владика Потій, вихованок краківської Академії, бувший каштелян і сенатор Річпосполитої, мудрий був і енерґічний і промовляв могутньо однаково в церкві і в соймі; але був він грубий, лице мав дещо насуплене («надуте»), як у дуже великого коропа» (ст. 10).
Або про Рутського: «Митрополит Рутський… був Божий чоловік, чесний, зичливий і такий добрий, що просто — до рани прикладай. Але для відміни був він дрібної постаті і такий мізерненький і худенький, що коли його вбрали в тяжкі церковні ризи, людям здавалося, що прийдеться довго його шукати в тих ризах, чи що. Люди, треба мати уяву» (стор. 10).
Годі [подавати] стільки цитат, які, хоч скорочені, є однак такі велемовні, про нову біографію св. Йосафата і її Автора. Жихевіч має дар описувати, так немов би сам був в часі подій і бачив та переживав їх. Це і є мистецтво розповіді. Він подає дійсність, базовану на мові документів, але своїм описом робить її живою. Св. Йосафат у розповіді Жихевіча виходить у розповіді живий, зі своїми душевними терпіннями, труднощами, невдачами, пригодами, ревністю, аскезою. Розповідь ця, немов грецька драма, до якої збоку Автор дає пояснення і доповнення, щоб зрозуміти чинності дієвих осіб. І в такий спосіб св. Йосафат аж ніяк не виходить контроверсійною особою, як це, наприклад, з таким наголосом підкреслює Соловій-Великий, хоч би це і було науково, з історичної аналізи правдиво.
Письменник-мистець бачить глибшу правду в своїм описі особи, і його опис діє сильніше на читача і при тому позитивно. Хіба життя, змагання — це контроверсія?
Св. Йосафат не кінчав університетів ані академій, як Потій, навіть не виховувався в духовній семінарії. Виховався як монах, а богословськими текстами були для нього св. Письмо, літургійні книги і писання деяких Отців Церкви. Жихевіч не поминає в біографії Йосафата важного значення Літургії для східньої душі. Подивляти треба, що латинський автор так швидко те значення Літургії у східній духовості схопив. Ось його слова: «Хоч би справа Літургії. На Заході перед Тридентійським Собором служебні обряди були різні, і нікому це не перешкоджало, що французи цілком інакше приносять Жертву, як італійці… Прийшов Тридент і вставлено одну тільки, цілком нову Літургію, а поліфонічний спів, що розквітає інакше в кожнім краю, оцінив тільки тому, що Палестріна подобався папі і кардиналам, бо хотіли вони усунути і поліфонію, як занадто пишну… Але різноманітність обрядів зникла… І що? І ніщо. Старі священики постогнали, а потім привикли, і люди також, як до звичайної речі. Рим має право встановляти, як хоче, і наказувати зміну навіть у Службі Божій. Для східньої духовости було це не до зрозуміння. Була тут велика різнородність мелодій і кожне майже село співало інакше свою Службу. Але сам обряд був неуступчиво незмінний, утверджений раз на все, як пори дня або року, які завжди однаково по собі слідують, такі самі у формі. Ані одне речення не могло бути змінене, ані одне слово не могло випасти з того ладу. Літургія була чимсь цілковито іншим, ніж на Заході, зовсім не умовним приношенням Жертви. Ніхто не міг її змінити. Хто ж би то подумав, щоби сонце і місяць хотіли струтити в хаос…» (ст. 33). І подає приклади в Росії за реформ Нікона, а потім, майже поетично, каже: «Так то і є на тій землі руської віри, нехай би і зовсім невченої, а хоч би і темна вона була, і коли церква співає Службу Божу, є в ній бліде небо розіп’яте над світло-жовтою чуприною збіж, неспішний біг темних рік і туманів над очеретами, земля широка без меж і хати, покірно склонені під сірою шапкою стріх, бринячі вулики, бідне людське життя, Давидові псалми і цілий світ, і подібний до білого колача хліб Тіла і вино Крови на радість поєднання. Йшли по той Хліб і Вино, повні покори і страху, і говорили, і говорять до сьогодні дуже гарно: Вірую, Господи, і ісповідую»,— і Автор подає в перекладі на польську мову цілу тую молитву (ст. 34). Жихевіч вкладає в думку Йосафата такі міркування про єдність Церкви і обряду: «Чи потраплять зрозуміти це все тамті зі Заходу? Також і польська Церква?.. Якщо брати, то разом з душею, такою, якою вона є. Якщо єднати, то без відбирання того, що чейже гарне і гідне пошани, хоч так воно відмінне. Чи потраплять? А, може, не цілком без рації є тії, що кажуть: почекайте, уніяти, відберуть вам латинники душу?» (ст. 35).
Зміни обряду і латинізації найбільше боялися наші предки і св. Йосафат (у відміну від нас!..). Це був основний вузол для розв’язання. Латинники не розуміли духовної вартости, ідентичности віри з обрядом («руської віри»!) у східніх, в наших предків і бачили єдність Церкви в переході на латинський обряд або в латинізації чи асиміляції Літургії та й життя самої Церкви. Це закидували св. Йосафатові, того Йосафат боявся і це було частинною причиною його мученицької смерти. (Як прикро було б йому, коли б був дочекався замойського Синоду чи наших часів!) Це гарно схопив Жихевіч у своїй біографії Святого. І воно застановляє думати, шукати відповідей.
Не менш по-мистецькому своїм ощадним стилем закінчує Жихевіч розповідь про Йосафата короткою історією долі мощів Святого: «Хотіли те тіло віддати в непам’ять, усунути, замкнути. Але навіть найслухняніші православні духовні особи, хоч і під наказом, не хотіли діткнути труни, аж на наказ губернатора Ґроміко жандарми занесли її в підземелля, присипали труну піском і сміттям, а вхід замурували і так лишили. І замкнулася над Йосафатом тая ніби непам’ять, як колись чорні хвилі ріки Двини. Але мнима була тая непам’ять, бо через цілий час, — забута сьогодні цілковито епопея впертих підляських і холмських уніятів, яких бито, катовано і вивожувано цілими родинами на Сибір за Унію — йшли люди тихцем ніччю під церкву і на осиротілі мури клали свої руки, набираючи пам’яти і сил. А всі мали запечатані вуста і ніхто не казав, за чим туди ходить». (Подібно діється тепер над труною Митрополита Андрея! Якщо кому вдасться, але вистачає діткнутись мурів св. Юра…). І закінчує без патосу і емоцій: «Лежить тепер (Йосафат) під копулою римської папської базиліки, дуже близько св. Петра, князя Апостолів і першого архиєрея Риму — від 1949 року безпечно. Якщо є ще на землі безпечне місце».
До своєї біографії додав Жихевіч кілька важних історичних документів і зробив дуже добре, бо найважніші історично факти з життя св. Йосафата неначе скріпив, вказав тими автентичними письмовими свідками історії історичність своєї розповіді. Є між ними лист православної руської шляхти з 1585 року до київського митрополита Онисима Дівочки (в оригіналі і в польському перекладі), опінія про причину унії — православного професора Ореста Левицького з 1883 року, лист князя Острозького до Іпатія Потія з 1593 року (в скороченні), булля папи Климента VІІІ «Маґнус Домінус» в перекладі на польську мову з 1595 p., лист руських єпископів до примаса Польщі (уривок) з 1596 p., Берестейська деклярація з 1596 p., протест проти унії в Бересті з 1596 p., лист Аркудія, лист Йосафата до князя Сапіги з 1623 p., лист Сапіги до св. Йосафата 1622 р. і його відповідь, зізнання деяких свідків у процесі беатифікації Йосафата. Це збагачує біографію в корисний історичний матеріял.
У цих рядках я не хотів подавати змісту біографії Жихевіча (це на ніщо не здалось би), ані її наукової аналізи чи літературної критики твору. Я хотів представити нову біографію св. Йосафата як цілковито новий тип і при тому літературно-мистецький спосіб її написання, підкреслюючи при тому, що це зовсім нова і вдала спроба, якої досі серед життєписів Йосафата не було, і твір Жихевіча виповнив прогалину. Твір вартий перекладу на українську та інші мови.
Я зацитував на початку слова Самуеля Джонсона, що добра біографія показує не на велич описуваної особи, але вказує, чи вона була щаслива, і не в її ласках у князів цього світу, а в незадоволенні самим собою. Жихевіч дав нам таку розповідь, що ці дві цілі осягнула. Св. Йосафат осягнув свою вічну щасливість і також тут на землі. Там він перед престолом свого Спаса молиться, щоб ми удостоїлись стати праворуч Пастиря, а тут, на землі, його щастя сповнилось тим, що в серці християнства, біля Христової скали, він спочив, і вшановує його ввесь світ. А осягнув він це безприкладною ревністю і апостольським запалом, не зважав ні на ласки князів, ані королів, а був він смиренним перед Богом, тобто таким, що ніколи не був задоволений собою.
Тому, дивлячись на нову біографію нашого Святого, треба прийняти з вдячністю цю нову спробу в гаґіографії. Твір Жихевіча має більшу силу, ніж біографії історика-науковця, публіциста чи інших авторів у теперішніх екуменічних рухах. Це є, власне, сила літературного твору, мистецтва. Святий Августин, коли вимагає від катехита наративного стилю, каже, як треба розказувати і що дає цей розповідний стиль:
«Quidquid narras ita narra, ut ille cui loqueris audiando credat, credendo speret, sperando amet».
На мою гадку, твір Тадеуша Жихевіча ту ціль, як літературний твір-розповідь, осягнув. Прочитавши його, повіриш у великий ідеал, для якого жив й помер св. Йосафат, повіривши, будеш надіятись, що цей ідеал під впливом Божої благодати в нас здійсниться і кров українского священомученика мала й матиме в цім велику діючу силу, і з такими почуваннями неможливо не полюбити св. полоцького Архиєпископа.
