Новий Інститут Історії Церкви

(З приводу його інавгурації)

У Львові у вересні 1992 р. постав за старанням нашого молодого історика д-ра Бориса Ґудзяка, родом з Америки, Інститут Історії Церкви. Чи на нашому історіографічному науковому, доволі велелюдному полі не конечний додаток? У Львові в тому ж часі постав при Львівськім державнім університеті теж Інститут історичних досліджень (Франко сердився на нашу історіографію…). По Другій світовій війні у нас зарясніло істориками, історичними публікаціями, конгресами, конференціями, видавництвами, товариствами та інституціями. Ні! Не буде за багато ще один інститут більше, бо завдання усіх тих зусиль у нашій історіографії є велетенські, широкі, чимало в ній білих або «чорних» плям, які вимагають невідкладного дослідження і мозольної праці багатьох рук. Тому привітати треба новий Інститут Історії Церкви. На нашім науковім полі не буде його «за багато», бо за довго ми мали в нашій історії зв’язані руки, ноги і замкнені уста.

Приємно теж, що наша Католицька Церква в останнім п’ятдесятлітті з гаком, користаючи з ватиканських та інших європейських архівів, розгорнула своїми молодими силами велику дослідницьку роботу. Велика при тому, шкода, що стільки наших «випускників» священиків з Риму не могли потім продовжувати свою дослідницьку наукову роботу, бо Церква кидала їх на душпастирську працю, і вони в ній для науки «згубилися», зникли. Але Рим, зокрема централя Василіянського Чину в ньому, на історіографічному полі дав науковців та чимало вартісних видань з історії нашої Церкви. Д-р Борис Ґудзяк почав свої студії в Римі в Колегії Св. Софії. Майже пророчими (хоч в контексті терпкими!) були слова проф. М. Грушевського в 1909 році по його екскурсії до Риму, коли він описав у «Літературно-науковому Віснику» свої спостереження з життя наших студентів «руської колегії при П’яцца дель Монті і в церкві свв. Сергія і Вакха: «А як би подбати, щоб при сій колегії давано місце людям з науковими інтересами (на жаль і стид, їх так страшенно мало серед галицького духовенства, навіть в порівнянні з православним духовенством Росії!), могла би тут зав’язатися й певна учена традиція на взір деяких голосних в історії європейської культури духовних конгрегацій католицьких…». Так писав Грушевський в 1909 році і так сталося в Римі згодом з чималим числом студентів богословії, які більше чи менше посвятилися студіям нашої історії і видаванням своїх дисертацій на основі матеріялів ватиканських архівів. Новий Інститут в додатку є, як каже його Статут, «першим кроком до відновлення Греко-католицької Богословської Академії у Львові».

Інститут має і нові цілі, свої власні. Перша, і так поставлена вона в Статуті, — це студія підпілля УГКЦ 1946-1989 років. За два роки нашої державности і волі таки мало ще зроблено, а живих свідків того активного підпілля є не багато і ті вмирають. їхні свідоцтва будуть ще найціннішим матеріялом для історика, бо при писані документи годі було мріяти в тих нелюдських часах. Те збирання усних матеріялів чи не найбільше вже конечне, не вільно його відкладати і треба вже його починати серед своїх, чужих і ворогів навіть. (Минулого року, в жовтні, здається, помер горезвісний «історик» Клим Дмитрук — правдиве прізвище Гальський, майор КҐБ, в якого «творах» так часто фігурувало і моє прізвище, майже як «ес-еса», горлоріза, і коли я перед знайомими в Україні виявив охоту з ним побачитися, мені сказали, що живе в Києві, і це можливо, але нім я зібрався до Києва — і досі ще не встиг зібратися,… він помер. А є більше таких і з ними спокійно, вони ж науковці, кандидати історичних наук, треба говорити, бо знають вони чимало справ, подій і ситуацій, мають архівні матеріяли). В додатку Інститут ставить собі широкі і теж нові цілі. Між ними такі оригінальні: історична основа сучасних релігійних процесів на Україні, історія нашої візантійської церковної традиції (так хибно зрозумілої між нашими публіцистами, істориками чи зокрема священиками, які у «візантівізмі» добачають тільки бруд і воші…). Цікавою теж ціллю Інституту в його майбутній праці, згідно з новими методами історіографії, є «Жива історія Церкви» або «Прозопографія (історія осіб) і мартирологія церковних діячів». Цілі нові, позитивні і сподіватись треба гарних овочів тієї енергійної праці молодих науковців, які вже встигли згуртуватись біля нового Інституту, враз із деякими «сеньйорами» на історіографічному полі. Це видно з їхнього журналу «Ковчег», який вже появився і від нього дише свіжістю та динамізмом!

В дні 23 серпня 1993 р. о годині 19-тій у Палаці Урочистих Подій при вулиці Коперника 15 у Львові відбулась інавгурація цього нового Інституту. Подія зібрала чимало запрошених гостей і зацікавлених. Сприятливою нагодою до цього був Другий Міжнародній Конгрес Україністів, який саме в тому часі відбувався у Львові. Велика частина учасників Конгресу взяла участь в інавгурації. Відкрив цей вечір інавгурації академік Ярослав Ісаєвич — голова цього ж Конгресу україністів, який у своєму слові звернув увагу на те, що Інститут є справді новістю у нашій українській науці. В тому дусі говорив теж у своїм вступнім слові основник Інституту д-р Ґудзяк, не лякаючись вказати на позитиви метод історіографічних досліджень, які сьогодні не є поверховним описом історичних фактів на основі документів, але ідуть вглиб досліду внутрішніх процесів нашого життя з минулого, відкриваючи нові фактори того життя, ферменти, психіку (живемо у добі психології!) і зародки розвитку людства, народів, родини чи й індивідуальностей. Нова історіографія не може бути більше «конвеншіон гісторі», не можна трактувати теж історії як безконечні досліди у висновках і оцінках, наче б не існувало справді об’єктивної історії. Інавгураційна доповідь була інтриґуючо цікавою і сміливою. Молодим це вільно, і вони є готові боронити своїх думок і позицій!

У дальшій програмі цього інавгураційного вечора був ряд виступів різних запрошених до цього присутніх професорів (чи не за велике число, але такий вже стиль в Україні, інший від західнього).

Проф. Вакарчук — ректор Львівського державного університету, проф. Григорій Грабович, директор УНІ в Гарварді, проф. Єжи Клочовський з католицького університету в Люблині, проф. Мирослав Лабунька від УВУ в Мюнхені, проф. Леонід Рудницький від НТШ, проф. Софія Сеник, ЧСВВ, з Папського Орієнтального Інституту, проф. Франк Сисин зальбертського університету, кандидат історичних наук Наталія Яковенко АН з Києва, проф. Ігор Шевченко — Гарвард. Окреме слово до науковців мав при кінці православний преосвященний владика Ігор з харківського університету з незвичайною прямою думкою про завдання нашої історіографії сьогодні.

Від Греко-католицької Церкви був присутній владика Юліян Вороновський, студит. Усі промовці висловили своє вдоволення й дружню радість з появи нового наукового Інституту, складаючи свої і своїх інституцій побажання і вислови готовости співпраці. Одна помітна думка й увага була майже в усіх зі сильним підкресленням і вимогою до праць нового Інституту, і це вимагає окремого, бодай короткого коментаря. Це підкреслення і вимога — об’єктивність.

Питання об’єктивности, чи простіше, дійсної правди для кожного історика є небезпечною кладкою над бистрою і глибокою рікою, і ріка та — то пристрасті, себелюбство, шовінізм чи й сантиментальність та подібні їм внутрішні почування поза здоровою і логічною думкою.

Можемо до цього дати споріднений гріх до необ’єктивности — тенденційність, яка теж веде людину стежками поза правду. Для історика все це є грізні вороги й небезпечні кручі. Дехто твердить, що ніхто досі не написав історії свого народу об’єктивно (значить — у цілому світі!). Тенденційним є кожний з нас у своїм мисленні, часто у світогляді, бо якусь дозу самолюбства має кожний з нас. Історики не є суперлюдьми, і їм це часто трапляється. Окремо то відноситься до істориків Церкви. Усіх! На жаль! Відомий історик папів Людвик фон Пастор писав: «Глибока різниця між істориками ліберальними й католицькими полягає в тому, що перші бачать в Церкві історичне явище, тоді коли вона є інституцією Божою, як теж і з людською «фасадою» (лицева сторона будинку).

До Божої інституції маємо мати, річ ясна, респект і пошану в оцінках, критиці й описах її діяльности, як до рідної матері чи батька, але клопіт є з тією лицевою сторінкою, з людським елементом (Нашим! Бо ми, люди, його творимо!), який, власне, буває таким, як ми, люди, буваємо. Яким бути історикові? Не легко. Це проблема. А в нашій національній історіографії? Наші історичні злидні, несправедливості наших ворогів і лихоліття перемагають нашу логічність, правдолюбіє і крізь сльози не легко є бачити виразні контури минулого і себе серед них. Тому стільки перебільшень, переменшень, замовчувань, погорди до документів. Це тортури наших істориків, які вони переживають або які їм задають критики-публіцисти.

Щось для прикладу. Недавно появилась у Львові коротка історія нашої Греко-католицької Церкви (як різно дивимося на цю дивовижну назву нашої Церкви!) і в ній написано: «Наша Греко-католицька Церква вийшла з катакомб «оновленою» (Курсив мій!). Важко зрозуміти, що вона по Першій світовій війні постарілася, а по другій і 50-літтю важкого поневолення ще й під впливом російського православія, відновилась… Як? Чи дійсно ми вийшли оновлені?

То питання історичного об’єктивізму, біля якого переходили досі вже три покоління модерних наших істориків з різними вислідами і труднощами. Найважче воно таки на міжнародньому науковому полі, де про нас блукає така різна «правда», перед якою наші історики часто й безрадні. Наш молодий Інститут матиме можливість ступити і на міжнародне поле зі змаганням за історичну об’єктивність. Сподіємось від наших молодих істориків справжного об’єктивізму, очікуємо його зокрема в церковній історіографії, в якій у нас стільки тенденційности різних напрямків. А церковна історіографія повинна бути зразком у шуканні об’єктивности.

Тому стільки голосів було в інавгураційних словах у наших щирих науковців. Багатомовною може бути думка папи Павла УІ на другій сесії II Ватиканського Собору: «Рим не потребує боронитися, замикаючись у мовчанку, перед увагами, які походять від шанобливих голосів, зокрема коли є голоси приятелів і братів. Повинні ми прийняти критику зі смиренністю, рефлексією і вдячністю». Перед нашим Інститутом близька перша поважна і тверда, може, проба сил цю об’єктивність в історичних дослідах показати. То буде 400-ліття відновлення нашої єдности з Римом у 1595 році. Правди не треба лякатись, коли вона приходить до нас з любов’ю. Побажати б треба, щоб новий наш Інститут був для нас світлом у пошуках історичної правди, яка нас визволить від не одного історичного лиха.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>