о. Др. Йосиф Сліпий. Церква – творча сила народу

З огляду на актуальність тематики – поміщуємо оцю статтю Первоієрарха Української Католицької Церкви Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого.

І

Хто слідкує за живчиком суспільного життя і розвитком культури в останніх десятиліттях, той без труднощів догляне успішну працю творчої руки католицької Церкви. Минають вже ті часи, коли на Церкву і на релігію загалом гляділи деякі як на втілене назадництво і давно перестарілу установу, яка в житті держав, народів, а в нашім зокрема, не повинна вже більше займати місця, а ще менше добиватися ролі впливового чинника. Сьогодні і найбільше ворожі живла ставляться до Церкви як до авторитету, опертого на незапереченій моральній могутності. Бо Вселенська Церква одинока, не зважаючи на промахи поодиноких людей, через увесь час шаліючої воєнної хуртовини і в повоєнному лихолітті високо держала Христовий стяг і стояла немов гранітна скеля, об яку відбивалися і найстрашніші запінені хвилі. З численних революцій і упадків держав Церква вийшла обновлена і зміцнена. Не диво, що церковним справам починають пильну увагу присвячувати і люди, які своїм життям і світоглядом стояли далеко від неї. А навіть цілі народи, держави, їх міністри, делегати і представники з чистого опортунізму, збираючи всі будуючі сили для свойого відродження, числяться з Церквою і, хоч як може нерадо, піддержують з нею зв’язки, бажаючи собі бодай нешкідним зробити її моральний вплив і значення серед своїх горожан. Та «сильні мира цього» радше і мабуть виключно дивляться, щоби так сказати, на видиму і зверхню повагу і не беруть під увагу її внутрішньої духової надприродної сили, на якій стоїть Христова Церква, на яку спирається цілим своїм єством і в якій лежить її живучість, вічна юність і благодатна творчість. Надприродною силою запевнений Церкві провід в історії людства.

Другою причиною, яка підносить вартість і вищість Церкви в очах сучасного світу, то недомагання нової культури. Модерну культуру ціхує даремне змагання – зі запереченням християнства опанувати життя і власними силами визволити людину з її немочі і нужди. І в тому нестримному нагальному напорі розвиток культури звузився; вона стала односторонньою, матеріяльною, ба навіть матеріялістичною. Новий вік може почванитися тим, що осягнув небосяжні вершки, і ще пнеться вгору, в техніці, військовій штуці, в будові хмародерів, в опанованню просторів, в торговлі і промислі, в гіґієні, в поборюванні бакцилів, і т. п. Та, на жаль, в моральному, етичному житті капітал чеснот, скромности, покори, справедливости, безінтересовности, пожертвування для других, моральної чистоти, не то, що не зріс і не приніс відсотків, але радше змалів, його курс обнизився, ба навіть серед промахів, похибок і прогріхів буденного життя він марнується. Чому? Бо умові спосібності одідичуються рідко, а моральні чесноти зовсім ні. Їх треба все наново культивувати і плекати. А культура пішла в напрямі заспокоєння матеріяльних вимог і тілесних бажань та злегковажила духові потреби людини, її тяжкі гризоти, терпіння і журби. Поза плоттю і землею вона не хоче бачити нічого,так немов би справді станула під цинічну девізу німецького поета: «Den Ніmmel überlassen wir den Engeln und Spatzen»[1].

На цілій пестрій виставці модерної культури нема ніякого винаходу, який міг би зарадити марнуванні і розбиванні моральних сил, спинити зневажання і переступлення Божих заповідей. Не видно там, щоби хто старався виступити проти розгнузданої змисловости, безмежної нахабности, жажди насичення і звірської наживи паразитизму. Всіми і найбільш подиву гідними винаходами не звільнено людини від фізичних і душевних болів і не вирвано її з обіймів грізної і невмолимої смерти. Безоглядний еґоїзм, особистий і національний, не був може ніколи, на загал беручи, такою виключною пружиною людської праці і людських змагань, а при тому не давалася ще так діймаючо відчувати відсутність великих ідеалів, високих цілей, моральної глибини і постійности, одушевлення могутніми кличами, як в останніх часах. Рік за роком кінчиться недобором в ідейности, а при тому одночасно розгніжджується релігійний індиферентизм і матеріялізм. І тому слушно сказав один американський політик, що світ не потребує вже більше банків, але більше реліґії. Звідси отже той песимізм, який наче чорна тінь супровожає новочасну культуру і зростає з її ростом. Надія на земський рай з «високо-культурними джентелменами», то утопія і пуста мрія, яку розвіяв до останку воєнний вихор. Страшна недуга, на яку хворіє модерна думка, то суб’єктивізм, охота опертися на свої власні і виключні сили зі запереченням об’явлених правд, з усуненням Божого авторитету. І якраз це розкладає суспільне життя, точить сам стрижень модерної культури, і гне до долу її хребетний стовп.

II

Найвища надземська мета не лише не звільнює людини від праці над удосконалюванням культури, творенням і осяганням догідніших, щасливіших життєвих умов для сучасних і майбутніх поколінь, але навпаки вимагає від неї праці в тому напрямку. Людина обов’язана видобути зі себе і використати свій досвід, пильність, енерґію та свої тілесні і духові способности, щоби розвинути духові і тілесні сили свого народу і тим способом сповняти тут на землі своє покликання. Бути християнином-католиком – не значить піднестися кудись в етеричні простори, заложити руки і здати все на Бога, але кинутися у вир життя, напруживши і найменшу клітину свого мозку і своїх м’язів. Його святим обов’язком є, щоби католицька ідея вийшла в гадці, слові і ділі найкращою, найблагороднішою і найприманчивішою та щоби людина здійснювала принцип й ідеали християнства, як найвищої культурної релігії. Віра вимагає від людини діяльности, а не фанатизму і неробства.

Католицька Церква хоче і може виховати для суспільностей людей чесних і ідейних, горожан у повному того слова значенні, роботящих, з правим серцем, з ніжною чуйною совістю, з почуттям пошани для авторитету, права і справедливости, а при тому свого власного достоїнства. Віруючий громадянин бачить у сповнюванні горожанських обов’язків Бога як суддю і не руководиться лише людським страхом. Бо людським страхом і переслідуваннями не утвердив це ніхто держави і не завів тривкої задовольняючої горожан, форми життя.

Католицизм протиставиться всякому висилюванню і винищуванню організму. Тому католицькі духовники не будуть ніколи і в жаднім народі помагати ніяким підприємцям, що хочуть порнографічними романами, розкладовими історіями, ідеалізуванням самовбивств грати на людських і так слабих уже нервах та затроювати зболілу душу, але уміркованістю, працьовитістю, чесністю, любов’ю ближнього відкривають людині дорогу до розквіту своєї природи, будять в ній жажду знання Божого і людського, дають радість, веселість, повноту життя. Католицька релігія виступає всіми силами проти всього, що розкладає націю, проти самовбивств, проти протиприроднього зменшування населення, розводів, кримінальних злочинів і т. п. Моральний закон мусить проникати ціле життя, мистецтво, науку і діла, а в літературі має пробиватися чистота обичаїв, ідейність, радість життя, здержаність і уміркованість in Venere Baccho Сегеге[2]. Бо тим тільки запевнена охота до життя і нормальний розвиток нації. В суспільнім життю домагається католицька Церква справедливости і правости, бо усунення моралі з цеї ділянки людської культури веде до безоглядної конкуренційної боротьби зі всім і вся і тягне за собою знищення господарських, мирних умовин. А нераз, скільки нужди і зруйнувань оминається – вже після виповнення строгої справедливости – відколиком до любови ближнього!

Здоровий індивідуалізм признає католицька Церква. Кождий має право вибитися понад інших, стати багатшим, удосконалити свої спосібності і спосіб життя, але цього не можна осягати безправними дорогами. Є неоправданим закидом, наче б католицизм сіяв зневіру між людьми, почуття неспособности, безсильнссти і безвартости. Навпаки, це голошена ним правда, що Бог вложив у душу чоловіка стихійне бажання стати чимсь вищим і досконалішим, а тим самим щасливішим. Правда, все змагання християнина і вся його праця є і має бути безпосередньою і посередньою /через людей/ службою Богові. Але ця служба не є чимсь понижуючим: служити Богові значить царювати і якраз в цій службі людина взноситься до таких висот звершености, про які своїми силами не могла би й подумати. Послух авторитетові Божому і людському, тягарі закона, посвята для ближніх не нарушують зовсім людського достоїнства, але легковаження, деспотизм, тиранія, рабство, вислугування людським примхам і пристрастям·, ось що болить, ломить і упідлює чоловіка. Католицька Церква бере все на увагу нові кличі, які підносить час, потреби, які видвигає суспільність, тверді домагання, які ставить нарід. Бо було б одчайдушним розбивати їх тараном без розбору, як знову безумним було б притакнути всім, навіть хворобливим ознакам у клекітливім і бурхливім вирі життя.

Далі дух критиканства, руїнництва, розбивання, винаходження противенств і різниць, не шукаючи натомість порозуміння, згідливости і кращої дороги є противний католицькому духові, який все запереченню протиставить – будування. Так само в цілім громадськім житті не знає католицизм фанатизму і брутальної нагальности. Треба все мати щиру волю бути справедливим і брати на увагу все, що на це заслуговує. Всяка односторонність, вузькоглядність є чужа католицизмові. Люди з малими виїмками не є зовсім добрими ані зовсім злими, бо в кожнім, як у відблеску Божої мудрости і краси, є щось, що треба цінити і любити. Через те стоїть католицизм у різкім противенстві до всякого сектанства, пересади поодиноких признак, похибок, сторін, проблемів і суспільної структури.

Католицька Церква не робить ніяких надій, що охоронить на землі громадян і цілий нарід від хрестів і що увільнить їх від терпінь. Бо катастроф у природі і свобідної волі з вибором доброго і злого не дасться ніколи усунути, а так само втікти від смерти. Але біль і терпіння в понятті Христової віри зміняють своє обличчя. Християнина на вид болю не опановує бездушність і безнадійна резиґнація; він свідомий того, що має надприродню силу, щоби його перенести, що часові терпіння, пожертвування, то нагода до сталення волі, до плекання чеснот, терпеливости, уміркованости, то нагода до поборення лихих нахилів і оминення грішних покус. Перенесені терпіння стають джерелом внутрішньої радости, душевного спокою і вдоволення, завдатком вічних нагород у майбутнім житті. Словом, усі дисонанси терпінь зливаються в християнстві в гармонійну, милозвучну і радісну пісню вдячности і любови Бога. В такому розумінні тяжкість виповнення закона і понесених жертв у громадськім житті заникає до половини, що більше, стає активним і творчим принципом. Католицька віра ніколи і ніде не полишила ще людини в розпуці і вона одна є в силі двигнути її з розгнузданости, з чорного песимізму, з матеріялістичного багна і поставити ясно ціль життя та піднести до світлих і чистих висот.

В такому розумінні терпіння – це не безнадійні, безвиглядні лаокоонські страждання, але це немов хрестні страсти Христа, що є завдатком нового життя, відродження, світлого майбутнього, туземного і небесного. Так треба дивитися очима віри і на ту страшну катастрофу, яку переживаємо. Вона не має нас погребати, стати розвалом і домовиною, але обновлені і відроджені, маємо двигнутися з-під руїн до кращого життя. Не треба забувати, що по страстній п’ятниці усе наступає Світлий Великдень.

III

Католицька Церква і її духовенство може отже мати на державно-горожанське життя тільки благодатний вплив, і тому наш нарід при орґанізуванні свого життя, при творенні своєї державности не може і не сміє легковажити собі такого союзника, якщо щиро і поважно призадумується над своїм піддвигненням. Щасливий нарід, якого паном є Бог /Пс. 143,15/. Католицька Церква одинока може виховати українській суспільності, українській державі всевідданих священиків, повних посвяти борців, совісних урядовців, непідкупних зарядчиків, перейнятих патріотичним духом громадян, яких і в найтяжчих і найприманчивіших покусах піддержить і зміцнить їх жива віра в Бога. Вони стануть силою, честю і славою нашої батьківщини і на них наш нарід збудує свою могутню державу.

Католицизм – як всюди, так і в нас – ставить собі все за завдання, привести кожний хаос до порядку, з розбитих атомів створити величаву будівлю і передати з неї найцінніше і найтривкіше. для вічности. Тому і нашому народові допоможе він віднайти і воскресити всі творчі сили, двигнутися зі страшного розбиття і викреше в ньому животворну силу. Він зміцнить дзвінкий клич утвердження себе і збереження своїх національних прав до життя. Пригадаймо собі як завдаток в цій надії ті всі культурні цінності, які створила в нас реліґія, в письменстві, співі, музиці, мистецтві, законодавстві, техніці; скільки творчих сил і краси добула вона з душі нашого народу; гляньмо духом на всі наші прегарні затишні церкви і ніжні ікони, щоби відкинути і мимовільну думку боротьби і розбрату з вірою. І коли б ми, нині розчавлені і безпомічні, хотіли ігнорувати цю культурну силу католицької реліґії, треба би нас назвати хіба очайдухами. Але відразу з радістю можемо заявити, що такого стихійного намагання, крім поодиноких голосів, в нашім народі не було і нема.

Та натомість як протест гнету нації зі всіх сторін кинено гасло зукраїнізування нашої Церкви. І можна його і добре і зле розуміти. Вселенська Церква має порушити всі і найтонші струни душі народу і використати всі його засоби, умови життя, мову, характер, щоби сповнити своє завдання. Її ієрархія має мати все на оці добро нації, вічне і дочасне, а змагати всіми силами до його розвитку. І якщо тільки Вселенська Церква має можність у народі сповнити своє призначення, вона сповнює вже тим самим найблагороднішу патріотичну прислугу. Навпаки, коли вона має так зукраїнізуватися, що стане в суті речі залежногою від державного уряду, а її ієрархія – не признаючи над собою Апостольського Престола – має вислугуватися партіям і їх правительствам, тоді така церква, відірвана від матірнього пня, не діє і засихає. Замість стояти на сторожі Божого закону, вести вірних до вічного життя і нормувати туземне, її саму ведуть і поганяють в ярмі. Вона затрачує з часом Божий характер, стає іграшкою і м’ячем у руках сильних цього світа, а тим самим це може виповнити заповіту, даного їй Христом та відповісти Його намірам. Тому то така церква не представляла ніколи поважної сили, була тільки тягарем для народу і в часі народньої недолі нераз вислугувалася і вислугується ворожим живлам. Вона не двигнула ще жадного, народу, не двигне і нашого, бо її саму треба двигати.

Домагаючися голосу для Вселенської Церкви в національнім і дер­жавнім життю, її примату, то цим ще далеко до претенсії теократії і пересадного клерикалізму. Бо Христос не дав ні політичного кодексу, ні не означив форми правління, а навіть, коли єпископ або папа пра­вить у державі, то не на основі надхненого Св. Духом кодексу, але людських законів.

Киньмо оком на католицьку Церкву в нашім народі, на діяльність нашого духовенства на Галицькій Землі в повоєннім часі. Правда невдалі зриви, знівечені пляни народу, пережиті терпіння викликали і в нас подекуди зневіру і знеохоту, нагінку за виновниками, жалі і нарікання, але, це звичайний об’яв. По невдалім повстанню писав і Міцкевич на скитальстві:

O tem że dumać na paryskim bruku,
Przynosząc z miasta uszy pełne stuku,
Przeklęstw i kłamstwa, niewczesnych zamiarów,
Za poznych żalów, potępieńczych swarów!
Nie dziw, że ludzi, świat, sobie ohydzą,
Że utraciwszy rozum w mękach długich,
Plwają na siebie i żrą jedni drugich![3]

Але слава Богу, цей період вже поза нами. З признанням треба ствердити, що в цім страшнім повоєннім лихоліттю, не зважаючи на найнесприятливіші умови, слідні позитивні успіхи: масові місії очищують і обновлюють душу народу, а орґанізовані кооперативи підносять його з матеріяльної і економічної нужди і зубожіння. Є надія, що ця праця піде далі щасливо вперед, що повалить сектанство і опреться большевицькому напорові. Спільна тяжка недоля з’єднає і стіснить наше духовенство ще більше з народом, запряже до спільної праці, до братньої помочі, до будови, до творчости.

Gemeisame Hilfe in gemeinsamer Not
Hat Reiche und Staaten gegründet;
Der Mensch ist ein einsamer nur im Tod,
Doch Leben und Streben verbundet.[4]

В цій обновній роботі повинен нам все присвічувати многовіковий досвід католицької Церкви. Вона бачила вже не один початок і не один кінець держав і народів, установ і форм правління і всіх їх пережила і не одну ще переміну в суспільно-державнім і народнім життю переживе. Ніяка моральна духова сила всіх віків і всіх народів не може навіть у приближенню мірятися з цим найсильнішим об’явом людської історії і культури! Тому сильна держава, могутній нарід тоді, коли їх оживотворює католицька релігія, і то в тій мірі вони кріпшають, чим сильніше б’є в них її живчик. Бо з Вселенської Церкви переходять на кождий нарід, на кожду державу її прикмети непобідимої могутньости, гранітної непохитности і неустрашимости в принципах, гнучкости в умовах і Божої вічности.




[1] Залишімо небо ангелам і воробцям.
[2] В радощах життя.
[3] Одно все думать на паризькім бруку,
Принісши з міста уші, повні стуку,
Брехні й прокльонів, замірів безсилих,
Сварок отруйних і жалів спізнілих!
Не диво, що людина тут шаліє,
І розум тратить, і в гіркім одчаї
Плює на себе, інших пожирає!
(переклад М. Рильського)
[4] Спільна поміч у спільній потребі
Будувала царства і держави
Людина є самітня лише у смерті,
А життя і змагання єднають.