«О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвітилось воно…»

А далі все дуже просто: «легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися в рідну землицю, вкупі з водою там зросить вербицю, стане початком тоді мій кінець». Так по-філософськи розмірковує Мавка, головна героїня «Лісової пісні» Лесі Українки в своєму останньому монолозі про смерть — незаперечну істину, від якої ніде не дінемося. Нас або закопають в землю, або… спалять в печі крематорію. Й саме цей, останній, метод поховання все більше практикується сьогодні в урбанізованому світі. Поширюється він і в Україні. Дев’яносто тисяч — саме стільки померлих людей спалено у печах Київського крематорію за двадцять три роки його діяльности.

На території України діє всього два такі заклади — у Харкові й в столиці. У перші роки діяльности Київського крематорію випадок кремації тіла траплявся один раз на тиждень, пізніше — раз на день. Сьогодні це — безпе­рервний процес, як кажуть його працівники, робота без перекуру. Тридцять-сорок кремацій щодня. В країні з християнською ментальністю, яка пропагує пошану до тіла померлого, все більше йдуть на цей нетрадиційний метод поховання. Спробуємо з’ясувати, чому.

Кремація: як це відбувається?

Київський меморіяльний комплекс — крематорій (а саме так він офіційно називається) розташований на Байковій, 16, поруч з відомим Байковим кладовищем. Уже сама дорога до крематорію специфічна: з обох боків — кладовище. Під’їжджаєш чи підходиш туди — обов’язково опиняєшся в оточенні могил, надгробних пам’ятників, гробівців і специфічної цвинтарної аури, яка навіює певні роздуми. Про те, що ми обов’язково відійдем у вічність і ось такий цвинтар в його клясичному вигляді теж кане у небуття. Поруч, на території майже в двадцять гектарів, розкинувся його конкурент – крематорій з колумбарієм — місцем заховання урн з прахом. Сюди весь час під’їжджають автобуси з чорною траурною смугою.

…Велика напівокругла заля оформлена траурними вінками, посередині — мармурова імітація могили, як на звичайному кладовищі. Вона навіть доволі глибока. Коли під’їжджає автобус — включається траурна музика і під ці звуки заносять домовину. В цей час в тій імітованій могилі помаленько піднімається ліфт і утворює своєрідне дно, на яке кладуть домовину. Прощаються родичі… Під звуки траурної музики домовина помаленьку опускається вглиб. Й це все, що бачать родичі покійного, якого піддають кремації. Ми ж із Петром Федоровичем Заікою, працівником цього закладу, який став моїм гідом у цій незвичайній екскурсії, швиденько опускаємося крутими сходами в підземелля і вже там зустрічаємо труну. Разом із кремезним дядьком в кепці, який тут же, миттєво і якось навіть байдуже, кидає її на візок (подібний до того, на якому в магазині перевозять ящики). Майже одночасно з іншої залі опустилася на ліфті друга труна, яка опинилася поруч на візку. Зі скрипом їх везуть довгим підземним коридором до кремаційної залі (80 процентів усіх будівель крематорію розташовані під землею). Вісім спарених великих печей… Щось подібне бачила на території колишнього концтабору Бухенвальд, але це вже був музей. Візок автоматично піднімається до рівня дна печі, відкривається її вогненна паща і поглинає труну. Раз і другий. Все відбулося настільки швидко, що навіть важко отямитись. Тоді дядько в кепці переніс папірчики з підписами в протилежний бік печей і поклав їх в металічні ящики, в які, як я подумала, зсипають прах покійного. Як гірко я помилялась! ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, ЛЮДИНА – ЦЕ ТАКЕ МІЦНЕ СТВОРІННЯ, ЯКЕ ГОРИТЬ ПРОТЯГОМ ГОДИНИ-ПІВТОРИ ПРИ ТЕМПЕРАТУРІ 800-1000 ГРАДУСІВ ЦЕЛЬСІЯ І НЕ ЗГОРАЄ ДОТЛА. ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЗОЛА, В ЯКІЙ ЧІТКО ПРОСТЕЖУЮТЬСЯ ОБРИСИ ЛЮДСЬКИХ КІСТОК, ЧЕРЕПА. Після печі зола потрапляє ще в один цех, де її зсипають в кремулятор — спеціяльну дробилку, яка дробить золу на маленькі частинки. Ця процедура чимось нагадує мелення на жорнах. Й лише після цього дрібненькі частинки людського тіла, які нагадують гречану крупу, потрапляють в целофановий мішочок і в урну. В момент нашого відвідання цього цеху одинадцять ящиків із спаленими людськими залишками чекали своєї черги до кремулятора, а на полицях вишикувались десятки мішочків із прахом. Кілограм-півтора — стільки й всього залишається з людини. Одні залишки темного кольору, що свідчить про якусь важку недугу, інші — світліші. Люди, які померли від онкологічних захворювань, горять набагато довше, а найшвидше згорають хронічні алкоголіки.

З кремуляторного цеху урна з прахом потрапляє на склад, звідки її забирають родичі. Просто підходять до невеличкого віконечка, пред’являють документи й отримують урну. Її можна захоронити тут же ж, на території меморіяльного комплексу — крематорію, на будь-якому міському кладовищі (у Києві обмежень для захоронення урн немає), урну можна відвезти куди завгодно…

Колумбарій — місце захоронення урн з прахом

Колумбарій займає левину долю площі цього комплексу. Це спеціяльно насипані кількаступеневі схили, які півколом опоясують невеликі ділянки землі. Урни заховують вертикально (у три ряди) і горизонтально. Поки що на цьому кладовищі місця вистачає всім, але як сказав мені директор крематорію Олексій Григорович Іващенко, біля десять років й тут місця забракне. Як і на цвинтарі, в колумбарії люди вже зараз залишають для себе місця біля рідних, знайомих. Це — малесенький клаптик землі, десь около тридцять сантиметрів вздовж і стільки ж впоперек. В ньому викопується неглибока ямка, цементується, туди вкладається урна з прахом і закривається плитою з підписом. Є фотографії, є написи, є квіти, є лавочки, як на звичайному цвинтарі. Й до колумбарію веде дорога, обсаджена плакучою горобиною. Навіть взимку відчувається скорботний вигляд цих дерев, які поопускали своє віття донизу.

Тут, звичайно, більше порядку, як на кладовищах, та й нема особливої різниці в зовнішньому вигляді могилок. І якщо у померлого не залишилось рідних й нікому доглядати могилку, тут її таки доглядають. На території колумбарію можна зустріти й священика з кадилом, отця Віталія, який постійно «чергує» в каплиці й якого запрошують родичі помолитись за душу покійного біля могилки. Усе це якось заспокоювало й помаленько почало гасити моє назагал негативне ставлення до кремації. Але…

Молодий чоловік поніс у сумці… батька

Я вже покидала цей дивний заклад і прощалася з директором та працівниками, які мене супроводжували й, здається, показали мені все, що могли і, що можна було показати. Коли ми були біля печей, які фіксували температуру 666, 836, 869 градусів за Цельсієм, одну з них мені навіть відкривали. Але цієї високої температури чомусь не відчувалося, як і запаху. Потріскувала деревина з труни, ще чітко проглядались людські кості. «Справжнє пекло на землі, — чомусь саме така думка прийшла в голову в цю мить. Мені здається, що навіть найбільший грішник, який «пройшов» через це, потрапить до неба. Тут він відбув всі кари пекла і чистилища разом взяті. До слова: лікарі-паталоанатоми проводили .в крематорії спеціяльні дослідження і приладами фіксували внутрішні біологічні процеси в тілі покійника, якого везуть до печі. По дорозі до кремаційної залі стрілка хиталася до зашкалювання. Складається враження, що покійник хвилюється перед цією процедурою, він ніби йде на ще одну смерть. А після печі стрілка вже не хитається.

…Мимо нас пройшов молодий чоловік в спортивній шапочці з великою червоною спортивною сумкою, один бік якої прогинався донизу.

— Як Ви гадаєте, що він поніс у тій сумці?

  • ?…

— Урну з прахом батька.

А ось двоє вже старших людей поховали сина. В 43-річного чоловіка раптово відмовило серце. Основний аргумент «за» — душа відійшла, а що буде з тілом, не так уже й важливо. Яка різниця: хробаки його з’їдять чи спалить вогонь. Ще один аргумент, і досить суттєвий — за місце на цвинтарі в центрі Києва треба дати дві з половиною тисячі долярів, або ж ховати на так званому Північному кладовищі за Бояркою, а це — 50 кілометрів за Києвом. Хто буде туди їздити? Та й це теж витрати для пенсіонерів. А тут — близько, будь-коли на могилу можна прийти. «Так гігієнічніше», — вважає засмучена мати.

Тетяна Гаврилівна Коробова теж пенсіонерка. Цього дня була дев’ята річниця з дня смерти її матері, прах якої теж покоїться в колумбарії. «Мама сама просила це зробити, — розповідає вона. Поруч лежить сусідка, її подруга. Я не проти, щоб і мене тут поховали, адже одинока. Хто буде до мене приходити? Моя бабця похована в Дарниці ще двадцять сім років тому, зараз це місце хочуть вирівнювати і родичам пропонують перезаховування. Яке перезаховування? На які гроші? І що вже з цього тіла?»

А дід і тітка моєї співрозмовниці поховані в Томську. Останній раз вона була там п’ятдесят років тому. «Могили вже, напевно, з землею зрівняли, — каже вона. — А поїхати туди нема можливості». Попри ці суттєві аргументи жінка все ж в кінці нашої розмови зізналася: «Знаєте, в мене таке враження, що мама там тимчасово лежить, мені весь час хочеться піти і забрати її звідти».

Аргументи «за» і «проти»

У моїх знайомих трагічно загинув син, сімнадцятилітній хлопець. Це сталося якраз в той час, коли були спаковані валізи і замовлені контейнери для переїзду до Києва. Батьків, добрих спеціялістів, запросили на престижну роботу в столицю, виділили квартиру. Ховати у Харкові? Хто ж буде туди їздити з Києва? А тут ще все не обжите, не влаштоване, місця на цвинтарі нема… Рік часу прах хлопця тимчасово зберігався в Харківському крематорії, а згодом його перевезли до Києва. Тепер батьки часто бувають на його маленькій могилці, до якої можна добратися лише на метро.

Чимало українців з діяспори зараз заповідають поховати себе на Батьківщині. Перевозити труну з тілом — це величезні витрати, які далеко не всім по кишені, та й навіть при наявності грошей це не так легко зробити. Набагато легше перевезти урну з прахом. Тут, у колумбарії, вже покоїться не одна урна з прахом, яку привезли з-за кордону.

Виникає проблема із захованням онкологічно хворих, хворих на СНІД та інші небезпечні хвороби нашого століття. Закопуючи їх в землю, чи не закопуємо бомбу «сповільненої дії», яка обернеться чимось небажаним для нащадків? А людей, які померли від радіяції? Трупи пожежників, які загинули в Чорнобилі, ховали в цинкових трунах з свинцевою пластинкою, щоб не випромінювали радіяції. Чи не краще було їх спалити?

Люди мають негативне настановлення до цього методу поховання через асоціяцію з концентраційними таборами під час Другої світової війни. І назагал в суспільстві таки домінує християнська традиція, яка підтримує заховання тіла у землю. Із землі чоловік вийшов, у землю має повернутися.

Християнин не повинен цього робити, вважає отець Орест Фредина (УГКЦ). — А ми чомусь стаємо ласі на ці речі. Є ще місце на землі і для кожного знайдеться. Тільки цвинтарі треба впорядкувати. У християнстві є велика пошана до тіла. Людина вважається вповні з душею і тілом. Нема двох розділених частин. І на Страшному Суді душа з’єднається з тілом. І як не було окремо гріха поза тілом, так не буде окремо й нагороди. Просто тіло буде переображене. Ми, християни, завжди з великою пошаною ставимося до тіла, бо це є храм Духа Святого. Святий апостол Павло у посланні до Корінтян писав: «Якщо хтось зруйнує храм Божий, того зруйнує Бог».

Легко сказати «не роби цього», — це думка вже згаданого отця Віталія, священика УПЦ Київського Патріярхату. В Біблії ніде не сказано, що не можна цього робити. Звичайно, краще поховати тіло, але, якщо нема можливості… Люди на це йдуть виключно з практичних міркувань, з бідности своєї. Замість того, щоб осуджувати це, допоможіть людям: місце знайдіть, допоможіть поховати. Отець Віталій, до речі, при капличці крематорію створив невеличкий Фонд милосердя і таки допомагає бідним людям. Він каже, що Бог настільки всесильний, що восстановить це тіло і з праху. І Суду Страшного таким чином людина не уникне. Дарма, що Енгельс заповів себе спалити і розвіяти прах над морем саме з цієї причини…

Прах у священу річку Ганг — це вже щось зовсім інше

Кремацію як метод поховання найбільше підтримують представники індуїстської релігії. Й до сьогоднішнього дня в індусів існує давній звичай поховання — спалення мертвого тіла на вогнищі. Потім останки покійного збирають в глиняну посудину і кидають у воду. Вважається великим благом для покійника кинути прах у священу ріку Ганг. Індуси не спалюють лише дітей до двох років та аскетів-пустельників. Останнім лише пробивають череп, аби душа швидше відійшла до неба. Вважається, що вони не потребують матеріяльного вогню для очищення свого тіла, оскільки очищували його впродовж життя.

Спалюванням на багатті заховували колись й наших далеких предків ще в дохристиянські часи. Й сьогодні, як сказали мені в Державному комітеті в справах релігій, представники Рун віри намагаються відновлювати цю традицію. Але назагал люди, які зараз звертаються за послугами до крематорію, не керуються якимись релігійними мотивами. Єдина релігія, якою зараз найбільше керуються в світі — практицизм, домінує й тут. Це практично, вигідно й дешевше.

Зламана троянда

Архітектура цього комплексу справді нагадує троянду, що зламалася і впала. Якщо дивитися на будівлю, де відбувається церемонія поховання, з вікна літака чи навіть з висоти пташиного полету, то вона, справді, подібна до троянди. Заля — це пелюсток цієї квітки (а заль тут кілька, є ще й резервні). Так задумали автори цього проекту, художники-монументалісти Ада Рибенчук та Володимир Мельниченко. Центральним місцем всього цього задуму була стіна, на якій скульптурно зображені всі періоди життя людини: від самого зачаття й аж до смерти. І в ідеалі труну до місця поховання (себто кремації) не автобус мав би підвозити, а мали її нести попри цю стіну, біля якої на озері плавають чорні лебеді… Але, нема ні озера, ні лебедів, ні скульптурних зображень на стіні. Ще за часів Брежнєва її заштукатурили. Комусь цей задум не сподобався, хоч біблійних мотивів там не було.

Крематорій був збудований за рішенням Ради Міністрів УРСР у 1974 році. В наступному була здійснена перша кремація. Це був труп людини. який передали слідчі органи. Ніхто до нього не зголошувався. Потім з катедри хірургії медінституту передали сорок «комплектів» різ­номанітних частин людських тіл вагою по 70-80 кілограмів. їх використовували для медичних експериментів та навчання студентів. Першим офіційним «пацієнтом» цього закладу була жінка.

Директор крематорію постійно думає над тим, як би виплатити людям зарплату й оплатити всі можливі й неможливі податки, які тільки придумані в нашій країні. Як це не дивно, але крематорій, як і будь-яке інше (комерційне?!) підприємство має оплачувати всі ці рахунки. Тому доводиться «накручувати» на покійниках.

«Я обізвуся… шелестом тихим вербової гілки»

Мертві перетворюються у квіти. Гарні, барвисті. Ними прикрашають вулиці й сквери, майдани і кладовища. Мабуть, кожен, хто хоч би раз побував в Німеччині, звернув увагу на ті дбайливо вирощені квіти, які прикрашають міські вулиці. Вони якісь дуже виразні й, здається, ніби заглядають в душу. Виявляється, що їх вирощують у спеціяльних теплицях, які є при кожному крематорії. Практичні німці використовують й те тепло, яке утворюється при спалюванні трупів. Воно не пропадає, не іде в нікуди, не вивітрюється в атмосферу, як у Києві. До речі, диму над печами, які розташовані під землею, не видно. Лише над маленьким бугорком землі мерехтить повітря. Щодня. Мені сказали, що тут працюють над ідеєю використання цього тепла… на обігрів приміщень крематорію. Якщо б справді по-господарськи використовувати це тепло від спалення трупів, на около сорок процентів можна б зекономити витрати на газ і електроенергію. Тільки чи тепло буде комусь від цього? Від такого повідомлення в мене мороз поза шкірою пройшов… Тепло на квіти — це щось інше, це щось таке, як в Лесі Українки. А от це? І взагалі, я не знаю, яка перспектива краща: трухлявіти помаленьку у землі чи, справді, перетворитись у квітку, вербову гілку чи сопілку і промовляти, промовляти до живих…

Надія Пастернак

Київ-Львів