Образ святого воїна в українському сакральному мистецтві

Юрій Змієборець (Йов Йондзелевич, кінець XVII – початок XVIII ст.), с. Бобли Турійського р-ну (тепер – Музей волинської ікони)Образ святого воїна є одним зі знакових для християнського сакрального мистецтва. На перший погляд «святий воїн» – це абсурд, як і те, що християнство, яке проповідує прощення і любов до ворогів, містить безліч мілітарної символіки та змістів, за якими ховаються століття кровопролитних воєн і нетерпимості. І це камінь спотикання буквально біблійних масштабів, на тему якого вже було казано-переказано. Та в кожному разі висновки є фрагментарними і непереконливими. Адже навіть якщо ви є визнаним спеціалістом в галузях порівняльного релігієзнавства, антропології, культурології і, звісно, лінгвістики, то все одно усю глобальність проблематики осягнути не вдасться, і, найімовірніше, висновки зведуться до чергової суб’єктивної «заруби».

Річ у тому, що християнство як світова релігія не є монолітною структурою, а утворена з численних культурних нашарувань, відображає цілі епохи і властиві їм морально-філософські напрямки, які, будучи геть суперечними, поєднуються в дивовижному синкретизмі єдиної віри. Так, вочевидь, навряд чи апостол Павло міг порозумітися з імператорами Константином Великим, Генріхом VIII чи, скажімо, Московським патріархом Ніконом. Тому єдиним способом дійти до якихось реальних результатів є максимальне звуження дослідницького поля аж до розгляду окремої локальної проблематики.
Представлений тут роздум є намаганням осягнути те, яким чином образ святого воїна інтерпретувався в українському іконописі і яким може бути його майбутнє. Та все ж почнімо із загального.

Війна завжди і всюди

Як відомо, війна (в широкому розумінні цього слова) є невід’ємною частиною людської природи, перед якою тьмяніють всі здобутки цивілізації, включно зі збором урожаю, мовою і навіть мисленням  абстрактними поняттями. Ми, в принципі, мислимо категоріями «свій/чужий», «захисник/завойовник», адже навіть наша мова і світобудова ґрунтована на бінарних опозиціях, де щось неодмінно хороше, правильне і корисне, а щось – зле, хибне і шкідливе. Враховуючи те, що першопричина будь-якого конфлікту криється у прагненні домінування, тобто влади, можна впевнено сказати, що влада і війна – речі нероздільні. І тому цілком природним є ріст культу святого або божественного воєводи саме в період збройних конфліктів. Фактично це є прагненням стати під владу могутнього захисника.

У кожному разі образ воїна архетипний. Однак позитивний лицар-захисник визначається через його антагоніста – лихого завойовника, образ якого нерідко набуває не лише негативних рис, а й хтонічності та звіроподібності. І навпаки – абстрактне явище природи або вірування зображуються як тілесні, а то й антропоморфні. З розвитком цивілізації це символічне протиборство привело до появи різноманітних розгалужень образів, низка яких влилася і в християнську традицію. Знаковим прикладом цього є культ фракійського вершника. Юрій Змієборець (Федуско, маляр із Самбора, 1570-ті рр.), ікона з церкви Різдва Богородиці у Жовкві (тепер – Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького)Той, чиїм іменем є Герой («ἥρως» або «Heros»), ще в IV столітті до Христа був зображений в образі вершника на гарцюючому коні, який здіймав спис, пронизуючи змія. Своїми коренями цей образ сягає шумеро-аккадської міфології і має аналоги в багатьох культурах. У християнстві він втілився аж у IV столітті після Христа в ідентичних іконографіях святого Юрія Змієборця і Федора Стратилата. Змій у них зазвичай трактується не як реальна істота, а втілення язичницьких вірувань. До слова, не завжди Юрій вбиває ворога списом: у низці пам’яток простежується іконографія, де він перемагає силою віри, а сам змій зображений на повідку у врятованої царівни. Зокрема, мовиться про фреску XII століття з Георгіївської церкви в Ладозі (Росія), ікону «Юрій Змієборець» маляра Федуска другої половини XVI століття з церкви Різдва Богородиці у Жовкві (Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького) та інші. Звісно, ця іконографія існувала паралельно з більш поширеною про вбивство змія списом, а все ж вона свідчить про популярність зовсім інших змістів, які оминають фізичне насильство, віддаючи перевагу подвигу віри.

Приклад Юрія Змієборця украй важливий, адже частими є закиди в бік християн, мовляв, вони привласнили і «перемалювали» під себе той чи той язичницький образ, святкування і символіку. Насправді це не зовсім так. Згадаймо закон збереження енергії, який украй дилетантським чином можна застосувати до міфології і загалом до культури. В такому разі він говорить, що ніякий міфологічний образ нізвідки не береться і нікуди не зникає, а лише «переливається», змінюючи низку ознак і назв, із одної культури в другу. Саме цей принцип дозволяє новим поколінням переймати образ у попередніх, пристосовуючи його до нових реалій і потреб, але зберігаючи (або ні) його глибинну сутність. Тому певним чином ми просто безкінечно переливаємо з одного локального відерця в інше. Або нема ніяких відерець, а лише саме переливання.

Висловивши це, нарешті можна приступати до розгляду основного питання. І почнеться він із двох основних причин, чому саме на іконі певний святий зображений у лицарських латах і, наприклад, з мечем у руці. Перша – він насправді був воїном. Друга – його подвиг великомученика інтерпретується у більш зрозумілий подвиг воїна (у випадку святого Юрія – поєдинок зі змієм).  Перша причина досить очевидна, але те, яким чином вона втілювалася, викликає непідробну цікавість. Тому розглянемо її докладніше.

«Енциклопедія» військової справи

На перший погляд створення ікон чітко підпорядковане канонам, тож будь-які авторські внесення неприпустимі. Але історично склалося трохи по-іншому: строге відтворення богословського змісту аж ніяк не стояло на шляху авторського підходу і внесення актуальних змістів, форм і стилістики, що робить іконопис своєрідною «енциклопедією» тої чи тої доби. І це певним чином притаманне не лише українській, а й усім малярським традиціям. Особливо цей звичай, характерний для мистецтва Візантії, де образи та символи, які зараз прийнято називати канонічними, були просто відображенням життєвих норм. Як приклад можна взяти зображення Архистратига Михаїла. Те, що перед вірними постає вождь воїнства Господнього, можливо було зобразити одним-єдиним способом. А саме зодягнути його як тогочасного воєначальника, аристократа або монарха. І далеко не завжди це мали бути обладунки і меч, а розкішні хітони, гіматії та хламиди.

Варто уточнити, що деякі елементи візантійського вбрання втратили своє пряме значення, тому від дослідників можна нерідко почути, що в руках Архангела є «мірило», яким він міряє душі, і «зерцало», крізь яке він споглядає волю Божу, а стрічки на голові – це «слухи» або «торки», якими він, мов антеною, слухає Бога. Очевидно, такі цікаві фантазії явно не могли навідувати самих візантійців, бо ж первинне значення цих елементів просте і зрозуміле: в одній руці – жезл, в другій – усім відома держава. Позначення її монограмою Христа недвозначно дає зрозуміти, що влада архангелів дана їм від Бога. А біла стрічка, вплетена у волосся, це діадема, що є античною предтечею більш знайомої нам усім корони. Таким чином, маючи всі атрибути влади, Архангел виступає в ролі військового лідера, імператора. Аналогічно всі інші елементи також були взяті з реальності. Тому архітектура, побутові речі, музичні інструменти і подібне були цілком пізнаваними для сучасників. Натомість падіння Візантії спричинило певну консервацію іконописної традиції, яка в багатьох випадках відтворювала фрагменти культури і побуту зниклої імперії, звісно, не уникнувши втрати актуальних значень.

Тож не дивно, що й на українських іконах можна розпізнати актуальну для конкретного періоду архітектуру, вбрання та елементи побуту. Вони ж у цілком органічному анахронізмі переплелися з хітонами, мафоріями та іншими рудиментами візантійської культури, які мають винятково символічний
характер.

Усе сталося тому, що в іконописців і надалі не було потреби зображати якусь іншу зброю чи архітектуру, окрім тої, що була перед їхніми очима. Дотримуючись усіх основних елементів іконографії, вони нерідко наповняли їх актуальними образами і навіть наслідували місцеві риси облич і зачісок. Тому вірні могли впізнавати в іконі своє «тут і зараз»: Ісуса, якого перед вратами у Єрусалим зустрічають заможні львівські міщани; апостолів, які на Тайній вечері їдять ріпу і рибу з ріки Бистриця; Марію та Єлизавету, що зустрілися перед дрогобицькою солеварнею, і так далі.

Особливо виразно ця тенденція проявилася на зображеннях святих воїнів. Це підтверджується тим, що їхні обладунки і кольчуги, мечі та списи, щити і луки відповідають археологічним знахідкам відповідних періодів.

Можна навести багато прикладів, зокрема двох плит із Михайлівського Золотоверхого собору XII століття. На одній із них зображені святі великомученики Дмитрій і Нестор, на другій – Георгій і Федір. Усі вони постають в образі давньоруських дружинників із властивими їм обладунками та зброєю, вбранням і збруєю коней. Ікона «Святі Федір і Дмитрій» (друга половина XV ст.) із села Богуш украй декоративна, проте на ній навіть найменші деталі воїнського вбрання та зброї були скрупульозно відтворені. Зокрема, пряжки на поясах, фібула, характерна форма мечів тощо. На початку XVIII століття Йов Кондзелевич, як також інші майстри того часу, неодноразово зображав святого Юрія наближено до образу сучасного йому шляхетного кавалериста в латах. Таке відтворення реальності так чи інакше було характерне аж до XIX століття і знівелювалося двома нероздільними чинниками: поширенням історизму в мистецтві, що втілилось у прагненні зображати сакральні сюжети відповідно до уявлень про епоху Римської імперії, і технічним переворотом, який поклав край традиційним засобам війни і побуту. Але навіть на іконах кінця XIX – початку XX століття зустрічаються тогочасні елементи мундирів і озброєння, особливо на хатніх іконах. Зокрема, на святих тут характерний панцир і шолом зі страусовими перами (віддалено схожий на митру священника), а в руках – спис із прапорцями або невеличкий меч. Тут можна впізнати обмундирування тогочасних карабінерів і кірасирів – родів важкої кавалерії, які візуально найбільше асоціювалися з лицарством.

Зникнення старих референтів

Але, як уже було сказано, в сучасному світі не лише зникло значення низки символів, а й безповоротно змінилося сприйняття як ікон, так і образів воїнів. Спершу може видатися, що це не так, але вся глибина проблеми – на рівні семіотики іконопису, адже кожна ікона є насамперед набором знаків, зібраних у певну структуру.

Виходячи з цього, слід згадати, що будь-який образ відсилає до певного елемента об’єктивної реальності. Через це ми, зокрема, ідентифікуємо намальоване яблуко як яблуко, а не як умовну червону пляму з якимись деталями. Якщо ж образ перестає відображати об’єктивну реальність, він спершу спотворює її, потім приховує її відсутність і, нарешті, починає означати сам себе, ставши симулякром.

Враховуючи, що образ Юрія Змієборця на рівні знаків перш за все репрезентує образ лицаря на коні, реальність якого умовних 300 років тому відповідала дійсності, то зараз цей первинний зміст втратив повноту значення, адже для сучасної людини лицар-шляхтич-кавалерист – це якийсь історичний рід військ або персонаж казок. Такі «провали» в прочитанні ікони є досить типовими, що породжує позбавлення всілякої логіки пояснення і неможливість комплексного сприйняття твору.

Постає логічне питання, якими ж мають бути зображені святі воїни зараз. З одного боку, наслідуючи традиції, їх варто було б зодягти в хакі й дати у руки штурмові гвинтівки. Але суто діалектично таке «осучаснення» виявляє принципову неактуальність іконопису: якщо для повноти сприйняття зображення святих воїнів потрібно «переодягати» в сучасне, то давні ікони принципово неактуальні. З другого боку, якщо ігнорувати сучасність, то виникають питання: чи зображати в давньому новомучеників? Чи зображати всіх святих згідно з історичними епохами? Чи примітивізувати образ реальних обладунків до рівня примітивних означників «обладунок», «меч» і так далі? Звісно, всі ці питання відпадають, якщо просто перемальовувати ікони зі зразків у «режимі принтера». Але такий метод явно суперечить тисячолітній традиції українського іконопису. Тому це далеко не найцікавіший вихід.

Юрій Нікітін. Ікона "Богородиця військова"Революція Гідності та російсько-українська війна привели до появи значної кількості ікон, у яких так чи інакше присутні елементи сучасного життя та війни. Для періоду, який можна умовно окреслити 2014 – 2017 роками, досить типовими стали ще не відомі до цього сюжети і символи. Зокрема, на іконах Покрови з’являються герої Небесної Сотні та воїни АТО; Архистратига Михаїла та інших святих воїнів починають зображати з майданівськими щитами; з’являється напіврелігійний сюжет Небесної Сотні; Юрій Змієборець долає дракона в образі кремлівського двоголового орла і так далі. Одне слово, експериментів удосталь, і їхній вплив на формування іконописної традиції, не говорячи вже про мистецьку цінність, можливо буде осягнути лише за кількадесят років. Але навіть зараз можна розгледіти очевидне: є пряма залежність між тим, як багато в ікону вноситься сучасної символіки та наративів, і тим, яку функцію зображення виконує – сакральну чи релігійно-патріотичну.

Але, повертаючись до теми осучаснення вбрання та іншого антуражу, варто сказати, що не все так просто. Внесення актуального одягу, експериментальна стилізація та будь-які інші методи роботи винятково з формальною стороною ікони є принципово модерністичними, а отже, роблять ікону неактуальною щонайменше за півстоліття. І хоч у випадку згаданих релігійно-патріотичних сюжетів зміни настають і в наративах, що впливає також на змістовний рівень, глобально проблеми це не вирішує.

Повторюся, що первинними в іконі є закладені в ній змісти, а не форма, стилістика чи інші виражальні засоби. І саме робота зі змістами, аж до їхньої реконструкції, зможе актуалізувати іконописні зображення, щоби вони відповідали потребам нашого суспільства і могли бути для нас сприйнятливими. Якщо ж іти від зворотного, то можна підсумувати, що саме вже точно втратило актуальність. Це насамперед концепт шляхетного воїна і вершника на коні.

Святі шляхтичі

Згадаймо ікону Йова Кондзелевича «Юрій Змієборець» (початок XVIII ст.) із села Бобли Турійського району, що тепер зберігається в Музеї волинської ікони. Хто саме тут зображений? Солдат. Але це не бідний герой з дубовим ціпком і дірявою шапкою. Ні, це однозначно військовий аристократ, закутий у коштовний і розкішно оздоблений лицарський панцир. А враховуючи тип озброєння і специфіку обладунку, очевидним є те, що сучасники Кондзелевича безпомилково впізнавали у ньому гусара Речі Посполитої. Ми були привчені бачити в гусарах пихатих польських панівкатоликів, що експлуатують зубожілий український народ, і тому такий образ для нас явно суперечливий. Але тут і криється факт, що одні й ті ж візуальні коди ми і наші предки прочитали би геть інакше. Все ж, якщо провести навіть поверхове дослідження, простежується проста закономірність: святі зазвичай зображені в образі шляхти, про що свідчить вбрання, атрибути, а також змісти більшості житій. До слова, пресловутий червоний плащ, символіку якого зазвичай трактують як символ крові, пролитої за Ісуса, є всього лиш багряницею  – атрибутом полководця. В протилежному разі всі великомученики мали б бути зодягнені у червоне. Але це не так.

Не гріх буде задуматись над тим, що цей «шляхтоцентризм» іконопису можна трактувати як прояв культурної гегемонії аристократії над простим людом, що втілюється у прагненні асоціювати образ аристократа із загальними духовними цінностями. В такому значенні мовиться про вплив одного класу на другий, метою чого є беззаперечна експлуатація. З цього погляду зображення святих змушує простих людей буквально молитися на аристократів, а також брати їх собі за приклад. А те, що у вбранні святих зустрічаються античні мотиви, підтверджує таке явище, як сарматизм – концепцію расової переваги шляхти над іншими класами. В часи, коли популярними стали «сарматські», тобто псевдоантичні елементи військового вбрання, це відобразилось як на портретах впливових людей, так і на іконах. Але звинувачувати монархів чи шляхтичів у свідомій пропаганді свого класу даремно, бо ж суб’єктом у цих процесах є саме явище влади, а будь-які люди – лише виконавці певних функцій у її глобальній структурі.

Як уже згадувалося, в наш час, зокрема в Україні, стан аристократії, тобто шляхти, втратив свій зв’язок із реальністю. Вже просто нема місця для могутнього лицаря, а його знак став своєрідним симулякром. Тому та ж багряниця вже не зчитується як атрибут полководця, а меч – як зброя, щит і обладунок – як ознака розкоші, а всі вони – як ознаки зверхності й благородства тощо.

Виникає питання, якими є ті змісти, що змогли б актуалізувати образ святого воїна. Для прикладу, якщо застосувати актуальну гендерну проблематику, то очевидною стає практично повна відсутність жінок-воїнів в українській традиції. З такої оптики теперішня традиція має шлейф маскулінності. Так, безперечно, раніше відсутність жінок-воїнів відображала історичну реальність, але зараз ми живемо далеко не в ній.

Що з цим робити? Особисто я не знаю, тому можу лише здогадуватись. Одне є зрозумілим: відображення життєвих реалій в іконописі – справа цілком природна. Проте в наш час це не може обмежуватися репрезентацією, а повинно відбуватися на рівні змістів. Старі та неактуальні (які й так уже не прочитуються) повинні замінюватися новими, адже лише так релігійне мистецтво має шанс бути зрозумілим і дієвим.

Автор матеріалу:  Михайло СКОП – мистецтвознавець, культуролог, засновник інтернет-галереї українського іконопису icon.org.ua

Свіжий номер

4 (491) 2022 OBKLADYNKA_sajt