Обряд передумова помісности

ІІ

Може треба на початку цієї статті сказати, що це таке обряд? Перш за все обряд, маємо на думці церковний обряд, це зверхний вияв людської душі у її відчуванні до Бога. Це форма і спосіб усякої релігійної чинности, в даному випадку, це культ Богопочитання. Для почитання Бога потрібний церковний обряд, себто виявлення назовні словами, ділами, чи будьякими зовнішними знаками те, що людина думає і відчуває до Бога. Ісус Христос уживав зверхніх знаків для почитання Бога Отця. Автор книжки «Духовість нашого обряду» о. д-р Б. Липський відмічує, що знак Святого Хреста це вже церковний обряд. Приклін перед іконою — це вже обряд. Отже в такому значенні обряд — це форма чи вияв нашого Богопочитання. І це Богопочитання виявляється у різних церковних чинах, чи точніше, в різних родах церковних Богослужб. Тому, якщо кажемо «церковний обряд», то слід розуміти суму чи збір усіх тих обрядів, які є практиковані в якійсь частині Христової Церкви, з усіми їхніми окремими прикметами й питоменностями в зовнішньому Богопочитанні й у церковному законодавстві. У такому розумінні обряд означає якусь частину Христової Церкви, що в Богопочитанні користується окремими та відмінними особливостями в церковних Богослужбах, які регулюють кожну спільну церковну дію. Годиться ще відмітити, що Ісус Христос прийшов на світ не тільки, щоб зберігати закон старого завіту, але щоб і доповнити цей закон-обряд. Принісши на землю правдиву науку про Бога Отця, Христос дав відкупленому людству правдиве Богопочитання, а також став основоположником християнської віри і дав основи церковних обрядів, що їх практикують у Христовій Церкві.

З повищих міркувань можна б заключити, що Христос установив один церковний обряд. Ні, це не так. Христос не установив якогось одного обряду для своїх послідовників-визнавців. Божественний Спаситель установив загальні форми і практики Богопочитання, а їх розвинули, доповнили Апостоли та їхні наслідники, себто первісні єпископи та святі Отці Церкви. Ось так і постали та розвинулися у Христовій Церкві впродовж сторіч різні обряди християнського Богопочитання. Розуміється, що в Христовій Церкві немає одного й спільного обряду Богопочитання для всіх християн. Усі обряди, що постали впродовж віків у різних помісних Церквах, Христова Церква визнає за рівноправні та їх одобрює. В основному існують східний і західний обряди в Христовій Церкві. Розуміється, що церковний обряд, східний чи західний, не слід оцінювати в географічному розумінні. Обряд бо не визначується ґеоґрафічною територією, але тільки людьми, які в даному обряді вродилися, в ньому охрищені та його практикують. І цей момент є істотним мірилом у Помісній Церкві даного обряду. Значиться, Українці без різниці на віровизнання, належать до візантійсько-українського обряду. А з цього висновок простий: вірні Помісної Української Католицької Церкви, де б вони не проживали, чи на матірній території, чи на будьяких поселеннях, наприклад в ЗСА, в Канаді, в Австралії і т. п. визнають один церковний обряд і приналежать до своєї Помісної Церкви. Висновок з цього простий і самозрозумілий: Голова Помісної Української Католицької Церкви, під цю пору Блаженніший Отець Йосиф Сліпий, має судовласть над усіми вірними нашого церковного обряду по всьому світі! Папа Римський, хоч і живе в Римі-Італія, то виконує судовласть над усіми вірними в цілому світі, які приналежні до римо-католицького (латинського) обряду! Така бо є воля святої Христової Церкви, щоб кожна людина якогось народу всюди і все вірно зберігала свій рідний церковний обряд.

Обряд охоплює віру, мораль, а також усі прояви релігійного життя. Ми українці прийняли віру Христову зі Сходу, точніше з Візантії, то ж і церковний обряд в Русі-Україні прийнявся візантійський. Упродовж сторіч цей обряд удосконалився в Україні та прийняв прикмети нашої ментальности, духовости, побожности речі так дуже притаманні українському віруючому народові. При заключуванні Унії в Бересті Папа Климент VNI святочно ґарантував «по віки вічні» нашій Церкві її чудовий обряд. Одначе в дійсности вийшло противно. Під впливом тиску польської Церкви і політичної влади прийшла затрата нашого чудового обряду, тобто ми втратили духовість нашого обряду. Щойно Декрет про Східні Церкви наказує нам повернути до величніх скарбів нашого чудового обряду, до нашої церковної давнини. Постанови цього Декрету наказують нам очистити наш обряд, що впродовж віків його здеправовано різними латинізмами, а ще більше польонізмами. Ідеться про те, що Східні Церкви мають бути відмінні від Західної Церкви, бо саме різниця обрядів робить їх відмінними, себто різнородними. І в цьому полягає суть Помісности, бо всі Христові Церкви творять одну Вселенську — Універсальну Церкву.

Чому кладемо наголос на зберігання нашого обряду в рідних наших Церквах? Відповідь проста. Живуча в чужому оточенні по різних чужинах, чи пак на різних поселеннях, мимоволі, хочемо чи не хочемо, постійно наражені на асиміляцію і денаціоналізацію. Отож нашу релігійну та національну ідентичність може рятувати тільки наш церковний обряд! Якщо наша Ієрархія і духовенство постійно практикуватимуть наш чудовий обряд у нашій Церкві, то тоді наша молодь полюбить свою рідну Церкву, дорожитиме нашим церковним обрядом і стане оборонцем української східноцерковної духовости та старовинної спадщини київського, нашого християнства. Тоді теж можна буде врятувати нашу молодь від утечі з нашої Церкви. Таким чином можна зберегти теж і характер нашої Церкви, а властиво її Помісність. Декрет про Східні Католицькі Церкві не похвалює різних латинізмів чи польонізмів у Східній Церкві, але вважає їх незаконними. Цей Декрет вимагає збереження Східної Церкви, Її обрядового характеру, отже Помісности кожної партикулярної Церкви, як духового добра для спасення душ вірних кожної Помісної Церкви, тому наш Патріярх Отець Йосиф чітко наголосив цей момент у промові до папи Павла VI: «Ми пастирі нашої Церкви відповідальні за спасення душ Її вірних!» Ще раз треба підкреслити, що постанови Декрету, про який тут мова, це найвища зобов’язуюча сила! Коли ж Римська Курія ці постанови нехтує, а властиво їх брутально ломить, то це зневага авторитету Вселенського Архиєрея, який цей Декрет святочно дня 21-го листопада 1964 р. власноручно підписав!

Отже ідеться про те, щоб наша Церква привернула, зберігала свій обряд, щоб ми привернули Її первісний обряд, очистили його від усяких латинізмів і польонізмів, його оновити, бо в поневоленій Україні наші брати вірно держаться свойого старовинного обряду. Не так воно є на поселеннях. Практикуючи все ще латинські практики в наших Церквах, ми тим самим плекаємо культ меншевартости. І саме це почуття меншевартости серед нашого духовенства і монашества є причиною, що так багато покидає свій рідний обряд, свою рідну Церкву і стають погноєм інших Церков. Значиться багато ще наших священиків так старших, як і вихованих уже у чужих духовних семінаріях, живуть не історією нашого обряду, але думають категоріями латинського обряду. Це наслідки чужого виховання! Оцим чужим вихованням грішать і деякі наші архітекти, що будують наші церкви не в нашому східному стилі, без бань, тощо. А чейже архітектурний стиль нашої Церкви повинен свідчити: хто ми, якого обряду цей Божий храм. А скільки наших Церков, побудовані на поселеннях, не мають іконостасу? Мало того, в багатьох наших Церквах є іконостас, але водночас є теж і Хрестні Дороги. У нашій Церкві є центральне спрямування, до кивота, в якому перебуває Христос, то ж Хрестна Дорога порушує центральне оспрямування вірних. В одній Церкві, в якій священослужителями є Отці Редемтористи, багато латинників приходять на т. зв. «попєлєц» і домагаються помазання їх, а якщо їм вияснити, що це храм східного обряду, то вони заперечують цьому, бо в ньому є Хрестна Дорога! У часі великого посту приходить на оті латинські практики кілька осіб, а парох, щоб не порушувати центрального спрямування вірних, сам б’є поклони, а тих кілька осіб, як статисти сидять вигідно у лавках. В ім’я правди треба відмітити, що кардинал Тіссеран, будучи керівником Східної Конґреґації, заборонив у Східних Церквах будувати Хрестні Дороги. Немає сумніву, що кард. Тіссеран, як пропрефект Східної Конґреґації, мусів подрібно познайомитися з твором Митрополита А. Шептицького «Дві ментальности», себто про східний і західний обряди. Владика К. Богачевський на основі зарядження кард. Тіссерана також заборонив будувати в наших Церквах Хрестні Дороги, але тепер і то після Ватиканського Собору II в нас помічається поворот до латинізації, а властиво до польонізації! Мало того, ми є свідками будови наших Церков без іконостасу, а без іконостасу Східня Церква виглядає неначе людина без обличчя, як воїн без зброї або, як народ без власного національного прапору.

Завівся був у деяких наших Церквах звичай прикрашувати престол живими чи штучними квітами, а це живе наслідування польської практики. На престолі є кивот, а в ньому постійно перебуває Божественний Спаситель, то ж усякі квіти тільки відвертають нашу духову скупченість від Кивота на квіти. Тому ця запозичена «прикраса» престолу не повинна мати місця у Східній Церкві. А вже кардинальне викривлення нашого обряду є відмовлювання в часі Святої Літургії приватних молитов. Служба Божа це жива функція цілої Церкви. Щиросердечна співдія між священиком і вірними, себто живий діялог, бо тільки це є правдива участь вірних у Богослужбі! Ще й сьогодні можна запримітити в деяких наших Церквах, як «побожні» особи в часі Служби Божої преспокійно відмовляють «вервицю». Ні, це не наш обряд, бо молитись хочаб і на вервиці можна в хаті, чи перед або по Службі Божій. Також первородним гріхом у нашій Церкві є дзвінки й клякання. У польських костьолах дзвонили тому, що вірні не розуміли Св. Літургії у латинській мові, то ж треба було їм дати знак, що це освячення. У Східній Церкві віддається найбільшу пошану Богові стоячи, бо священик голосить: «Станьмо гідно, станьмо зі страхом, будьмо уважні, щоб святе приношення в мирі приносити». Подібно обрядово грішимо, як приймаємо святе Причастя клячачи. Священослужитель виразно голосить-закликає: «Зі страхом Божим і вірою приступіть», а не «приклякніть». Впрочім після Ватиканського Собору II і в Римо-католицькому обряді, себто в костелах введено звичай принимання Святого Причастя — стоячи. До речі Західня Церква після того Собору багато релігійно-обрядових практик перейняла від Східної Церкви. Отже, якщо ми східного обряду, будемо дальше вперто держатись латинсько-польських обрядових практик, то майбутнє нашої Церкви на поселеннях безнадійне. Не можна поминути ще однієї не нашої обрядової практики, а саме «биття у груди» при молитві, чи перед Святим Причастям. Це ніякий припис, а звичай взятий від латинників, а вони взяли це з притчі про митаря і фарисея. Якщо уважно слідкувати, що робить священик перед Святим Причастям, то побачимо, що він тричі хреститься, а не б’ється у груди. То ж і вірні нашого обряду повинні це робити, а не битися у груди.

Повертаючи ще до знаку святого Христа, тобто як ми повинні робити знак Хреста, то слід пригадати, що в Східній Церкві обов’язує культ Триєдиного Бога — Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий. То ж хрестимося трьома пальцями. Прикро, якщо бачиться, що і деякі священики хрестяться усіма п’ятьма пальцями, а це грубий обрядовий латинізм. Не нашого обряду є теж різні суплікації, новени, монстранції, а також різні статуї, ґроти, тощо. І ще одне треба з притиском підкреслити, а саме, в нашому обряді в часі Служби Божої вірні, крім старших повинні стояти, а не сидіти. А вже обов’язково треба стояти від Освячення аж до кінця Служби Божої. Так було в наших Церквах на рідних землях України. Так повинно бути й на поселеннях, бо обрядово вірні нашої Церкви повинні зберігати однообразність у Богослужбах. Одначе у цій преважливій справі найбільше завдання за нашими священиками, а зглядно за владиками. Збережемо оновлений наш рідний церковний обряд, то напевно закріпимо і Помісну нашу Патріяршу Церкву.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>