Обряд – передумова помісности

У часі авдієнції наших владик на чолі з Патріярхом Отцем Йосифом у папи Павла VI, що відбулась 13 грудня 1976 р. Блаженніший Отець Йосиф говорив: «…I те, що нас найбільше болить, це те, що там, на території Києво-Галицької Митрополії, присуджено нашу Церкву на смерть, а тут, в різних країнах в яких наші вірні врятувались перед неволею, щоб зберегти свою віру, цю віру підважується, нашу традицію і спадщину присуджується на повільний заник! І ми у цих страшних часах бажаємо рятувати нашу Церкву. Рятувати людські душі, обороняти наше стадо перед вовками, які часто зодягнені в овечі шкіри. Ми хочемо бути добрими пастирями свого стада, а не наємниками»… Знову ж у Посланні від 19-го січня 1977 р. Блаженніший Патріярх Йосиф відмітив: «Якщо б нині прийшло з України 100 священиків, то рівень нашої Церкви на поселеннях піднісся б на краще вдвоє». І продовжає їх Блаженство: «треба плекати в родинах покликання. А слідне також занедбання обряду у відправах. Не зберігається обрядових приписів і однообразности. Тому наш красний обряд тратить на красі». Годиться пригадати, що наші владики по закінчені Вселенського Собору Ватиканського II, проголосили спільне Пастирське Послання для духовенства і вірних Помісної Української Католицької Церкви, щоб: «поділитись з вірними своїми думками і почуваннями про те, чим цей XXI Собор є для нашої Української Католицької Церкви, та які наші завдання відносно його рішень і постанов на майбутнє». Отож у цьому Посланні підкреслено, що Собор навчає, що владики різних східніх обрядів мають сповняти колєґіальні завдання через свої Патріярхальні Синоди, або Ради ієрархів своїх верховних архиєпископів. Тому є бажанням Католицької Церкви, щоб завжди і непорушно зберігались передання кожної Помісної Церкви, тобто обряду і достосували свій спосіб життя до різних потреб часів і місць (Про Церкву, 23; Про Східні Католицькі Церкви, 2).

Одною з помісних Церков є саме наша Українська Церква, що є живою й органічною частиною цілої Вселенської Церкви, зі своїм власним візантійсько-українським обрядом, своїм питомим правопорядком і своєю духовою і богословською спадщиною. Дальше наші владики в цьому Посланні підкреслюють, що наш церковний обряд є прикрасою цілої Вселенської Церкви, як це ствердив Собор, тому наші вірні мають жити у свойому рідному українському обряді, згідно зі всіми його прекрасними літургічними традиціями і звичаями. Це є найціннійший скарб нашого українського народу.

Декрет про Східні Католицькі Церкви в уступі VI-му Постановляє: «Усі християни нехай знають, і нехай будуть певні, що вони завжди будуть могти і повинні зберігати свої законні літургічні обряди та свої правила…. Отже самі східні (християни) мають те все зберігати з найбільшою вірністю; саме вони самі повинні з дня на день набиратись щораз то більшого знання цих справ і щораз то досконалішого послугування тим знанням, а якщо вони через обставини часу чи осіб неслушно від них відхилились, нехай намагаються повернутись до прадідних традицій». Сказане ясно і до очей нам українцям східнього обряду. Висновок простий — маємо свій власний обряд, який впродовж віків неволі засмічено різними чужими запозиченнями, головно латинізмами і польонізмами. І ще раз пригадаймо заклик наших Владик: «Усім нам, Владикам і Вам Духовенство і Вірним і кожному зокрема залежить і мусить залежати на тім, щоб ми суцільно зберігали наш обряд в усіх наших єпархіях, парафіях, манастирях і душпастирських осередках на цілій земській кулі, щоб без огляду на простори і кордони, де тільки б’ється українське серце і де українська рука робить знак святого хреста на свойому тілі, ми всюди і завжди почувалися одними в Христі. Наш обряд був і є наймогутнішим чинником нашої церковної і національної єдности».

Значить мова зрозуміла й зобов’язуюча для владик, священиків і монахів нашої Помісної Церкви, щоб зберегти органічну єдність нашого візантійсько-українського обряду як на землях України, так і теж на поселеннях, щоб таким чином виконати важливе завдання — зберегти цілість-єдність усіх Дочерних Церков з Матірною Києво-Галицькою Митрополією!

Відмічуючи фундаментальне значення цього релігійно-обрядового питання у нашій Церкві зокрема на поселеннях, мусимо ствердити, що іменно обряд у минулому, сучасному й в майбутньому відограватиме вирішальну ролю в існуванні нашої Церкви, як Помісної Церкви, а в дальшому й у закріпленні існуючого фактично Патріярхату. Обряд, рішатиме теж багато про збереження нашої національної ідентичности в діяспорі. Мішані подружжя, які такою лявіною ширяться у нашій діяспорі і відступство від нашого церковного обряду, це оті нищівні фактори асиміляції та денаціоналізації. Чи робиться відповідні проти заходи, себто, чи наші владики, священики, монаші чини, а зокрема чи в наших парафіяльних цілоденних школах, зокрема в ЗСА й у Канаді, виявлено та присвячено належну увагу для обрядового питання? Чи в наших Церквах за 13-ть років по Соборі обновлено, відчищено наш віками засмічений церковний обряд? На жаль, ні! Навпаки, поза малими виїмками наші священики остались глухими на постанови Декрету Про Східні Католицькі Церкви, а ще більше байдужі на заклики Синоду наших владик. На відкритті IV Синоду 29.ІХ.1969 р. У Римі, Блаженніший Отець Йосиф, на основі особистих спостережень у часі візитацій наших єпархій і екзархатів у 1968 p., сказав дослівно таке: «наш обряд і наша мова загрожені в далеко сильнішому чужому середовищі. Чуємо голосні кличі, зазиви до порядку і самозбереження, що б наші великі здобутки не пропали раз назавжди»! (Благовісник, Ч. І., стр. 42.)

Правда, Синод у III уступі про літургічні та обрядові постанови, вирішив: «Синод гаряче поручає і твердо кладе на серце всім отцям духовним, монахам і монахиням та всім виховникам поучувати і звертати окрему увагу вірних, а передусім молоді, на красу, велич і духа нашого обряду, його особливе значення в житті Вселенської Церкви і українського народу; вивчати свій обряд і його літургічні мови, старослов’янську та українську.»

І знову питання: чи щось зроблено в цьому напрямку? Чи по парафіях у наших Церквах перестали підчас Божественної Літургії дзвонити на зразок латинників, а властиво польських косьцьолів? Чи введено згідно з нашим обрядом принимати Святе Причастя стоячи? Навпаки! Оце в одній парафії Сестри Василіянки і Отці Редемтористи підготовили дітей до прийняття Св. Причастя — клячачи! Якщо прийняти, що малі діти запам’ятують таку важливу подію на ціле життя, то таке калічення обряду непростиме! Те саме треба сказати й про будування у величавих наших Божих храмах хресні дороги, відправи суплікацій, несення Монстрацій у часі Воскресної Утрені, різні новенни та цілий багаж, що його запозичено у латинників. Ці практики нашій Церкві накинено по Замойськім Синоді. Треба ствердити, що ми ідемо не до кращого, а навпаки, до гіршого. Отже уступ з цитованого IV Синоду наших владик, який звучить: «При тому треба постійно пригадувати нашим вірним, а зокрема молодому поколінню, що згідно з навчанням II Ватиканського Собору всі вірні є рівнож безумовно і стисло зобов’язані не тільки зберігати свій обряд, але його розвивати, закріплювати, поширювати і удосконалювати» (Декрет про Східні Церкви, 6). Слід адресувати до наших отців парохів, які таким занедбанням підготовляють ґрунт для асиміляції і денаціоналізації! А це парохи винні навчати своїх вірних обряду, вони відповідальні за цю важливу справу перед Богом і історією нашої Церкви!

Правда, можна вимагати і від батьків дітей, щоб учили їх змалку бодай правильно хреститися згідно з нашим обрядом. Одначе тут і питання: а якщо вони самі не мали змоги вивчити свойого обряду, чи навіть правильно хреститися, то чиїм обов’язком є навчання вірних обряду, зокрема молоді? Розуміється, що це священний обов’язок душпастирів. Бо щоб свій обряд полюбити, ним дорожити і його зберігати та практикувати не тільки в неділі та свята, то перш усього треба цей чудовий свій церковний обряд пізнати. Тому рішуче зобов’язані наші отці духовні, яким повірені вірні, вивчити наш візантійсько-український обряд і своє знання передати молодому поколінню нашої Помісної Церкви. Крайня пора викинути з наших церков чужі органи, дзвіночки, тощо. (Обширніше про латинсько-польські запозичення у нашій Церкві в черговій статті в нашому журналі).

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Свіжий номер

4 (474) 2019 2019-4-obklad-w