Очікуємо владик – отців віруючої спільноти, а не адміністраторів

Помісна Українська Католицька Церква находиться сьогодні перед епохально вирішальними можливостями. А тим часом про це не говориться, мирянство і український загал про це не інформується й тому оправдано можна побоюватися, що наша Церква може не розв’язати труднощів цього важливого історичного питання. Таке наше побоювання підтверджується тим, що в останніх часах єпископат Помісної УКЦ не дав доказів постави на рівні вимог дня і життя. Це прикре ствердження примушує українських католицьких мирян поставити ці справи для усвідомлення та під розвагу широкої громадськости, бо ж йдеться про вирішні події для цілого нашого народу і нашої спільної майбутньої долі.

Недавній Надзвичайний Синод Помісної УКЦ, скликаний і відбутий під керуванням Святішого Отця Папи Івана Павла II. дає нам можливість зрозуміти існуючий стан у нашій Церкві. Святіший Отець від часу своєї інтронізації дав докази правдивого розуміння нашої Церкви та бажання надати їй історично заслужене місце у Вселенській Церкві, як теж вказав на її велику ролю мучениці-ісповідниці сучасного християнського світу. Його лист до Блаженнішого Патріярха Йосифа з нагоди вже близького 1000-ліття хрещення Руси-України показав цілому світові, релігійним, науковим і політичним кругам, правду про Київське християнство. Ніхто з цих прошарків, у цілому світі, не зможе у ювілейну дату 1988 р. поминути листа Папи і з ним не числитись. Найкраще це зрозуміла Російська Православна Патріярхія, але й інші кола вже виявили своє усвідомлення їхніх дотеперішніх поверхових понять про дату і схему історії християнства на слов’янському сході.

Дальшим кроком Папи Івана Павла II. в користь нашої Церкви було скликання Надзвичайного Синоду Помісної УКЦ під Його проводом. Цей Синод є зворотом у ставленні Ватикану до новітньої історії Помісної УКЦ! До останніх часів, Ватикан дотримувався стану адміністраційного розчленування нашої Церкви на прямо від Ватикану залежні єпархії і екзархати. Синоди, скликувані нашим Блаженнішим Отцем Патріярхом Йосифом від часу Його звільнення не визнавались Ватиканом. Тепер визнано нашу синодальну структуру й Святійший Отець сказав, що УКЦерква може скликати синоди в майбутньому для вирішування справ нашої Церкви, залишаючи за собою тільки право потвердження з титулу Наслідника св. Петра. Цим Святіший Отець, наложив на синод, на наш цілий єпископат, повну відповідальність за майбутню долю нашої Церкви.

Таке поступування Святішого Отця дозволяє нам оправдано сподіватись, що після цих перших кроків повернення нашій Церкві її історичних-церковних прав та гідности Східньої Помісної Католицької Церкви прийде з певністю теж і формальне визнання Патріярхального устрою та патріяршої гідности для нашої Церкви.

Та чи на останньому Надзвичайному Синоді наш єпископат виявив почуття відповідальности своїм поступованням та своїм рішеннями в ці важкі, рішаючі хвилини життя нашої Церкви?

Почуваюсь примушеним поставити публично це питання нашим владикам, бо — на жаль — належить зробити два ствердження щодо існуючого стану:

І. Наші владики не доказали, за останні роки, а тим більше на останньому Надзвичайному Синоді спроможність дати відповіді на існуючі проблеми в нашій Церкві в діяспорі. Майже ніхто з них не спричинився до полагодження труднощів напр. в парафіях, де зайшли обрядові розходження, ні тим більше не причинились вони до кращого, однодушного розуміння, значення Патріярхату Помісної УКЦ. Що більше — в останніх роках більшість наших владик не підтримала починів Блаженнішого Патріярха в цих справах.

ІІ. Наші владики, за малими винятками, не беруть під увагу прагнень і діяльности побожних і активних мирян ні у своїх єпархіях ні в площині цілости нашої Церкви. Практично є неможливим для представників мирян одержати авдієнції, а тим більше домовитись до певних форм гармонійної співпраці. Письмові звернення льокальних, краєвих та світових органів мирянства до владик залишились досі без відповіді.

Ці наші ствердження торкаються — за малими виїмками — цілости нашого єпископату. При цьому бажаємо виразно і з виявами глибокої пошани і відданости підкреслити, що вони ніяк не відносяться до Отця нашої Церкви, Блаженнішого Патріярха Йосифа, який своєю апостольською поставою, невтомною дією та своєю послідовною поставою є світлим взірцем духової єдности і льояльности супроти наслідника св. Петра та рівночасно ясної свідомости вимог пастиря самобутньої української Помісної Церкви. Ця Його взірцева постава має історичне значення теж і для сучасного стану цілої Вселенської Церкви.

Цей невідрадний стан поступовання наших владик вповні виявився у вислідах останнього Надзвичайного Синоду. Наші владики залишились нечулими до заклику самого Святішого Отця з цього приводу. Вони ні на словах ні на ділах не виявили зрозуміння історичної ваги цієї події. Вони теж вповні знехтували заклик і прагнення свого Духовного Батька — Блаженнішого Патріярха Йосифа. Стало відомо, що вони віддали свої голоси на кандидатів, які помимо своєї теологічної кваліфікації, в пастирському — українському аспекті ніяк не є речниками потреб нашої Церкви. Цим наші владики виявили свою неуважну поставу теж до своїх заслужених помічників — священиків як теж до сподівань затривоженого мирянства.

До цієї загрозливої ситуації після останнього синоду можна б і треба б додати занепокоюючий балянс єпархіяльної діяльности кожного поодинокого владики. Дозволимо собі це зробити принайменше у формі питань:

— Які пастирські заходи пороблено, щоб скористати в парафіях та єпархіях з правдивого релігійного елану, який характеризує, Слава Богу, загал нашого мирянства за останні десятиліття?

— Які катехитичні, виховні, шкільні заходи пороблено для виховання й втримання в Церкві наростаючого покоління? Хто з наших владик чинно, якоюсь ініціативою чи інституцією поширив чи закріпив дію Блаженнішого Патріярха на цьому полі, зокрема по слідах УКУ та його Філій?

— Які структуральні та практичні заходи поробили наші Владики, щоб поліпшити спаяність наших парафіяльних та єпархіяльних спільнот згідно з духом і статутом помісної, патріярхальної УКЦ?

Відповідь на ці питання може дати пересічний побожний мирянин. Ці відповіді є виявом розчарування та турботи за майбутнє нашої Церкви. Пасивність, вичікуючий опортунізм, характеризують поступовання наших владик.

При цьому слід також завважити, що в основному, у великій і переважаючій кількості, миряни відносились і відносяться з пошаною, з довірливим очікуванням до своїх владик. На своїх парафіяльних, краєвих та римських світових зібраннях вони з повагою та увагою відносились до своїх владик. Але їхня синівська відданість залишилась осиротілою, без відгуку, а найчастіше зазнала зневажливого найменування «активістів, агітаторів, бунтівників».

Такий є прикрий стан і підсумок відносин між єпископами і мирянами Помісної УКЦ за останні роки.

А тимчасом стоїмо перед новими невідкличними історичними рішеннями в нашій Церкві: кожний сумлінний член Помісної УКЦ відчуває, що найближчий синод мусить дати відповідь на основні питання для дальшого життя нашої Церкви. Ми знову обмежимось формою питань у з’ясуванні цих пекучих проблем, не бажаючи надщербити відповідальну рол ю наших владик у їхньому вирішенні:

— Яких нових єпископів-пастирів виберуть наші владики на черговий період життя нашої Церкви?

— Чи спроможуться розв’язати труднощі, а то й конфлікти єпархіяльного та парафіяльного порядку, які є болючими ранами на тілі нашої Церкви?

— Як виявлять помісну своєрідність і єдність Української Католицької Церкви, розсіяної по цілій планеті у відношенні до Апостольської Столиці?

— Яку спільну поставу займуть вони в обличі домагань релігійної свободи в Україні?

— Які екуменічні перспективи, теологічні й практичні, накреслять вони однозгідно на внутрішньому українському полі та на зовнішному — все­ленському, зокрема після виразного відновлення екуменічної вісі Рим-Константинопіль Св. Отцем Іваном Павлом II.?

Всі ці питання набувають ще більшої ваги, коли поставити їх в перспективу близького ювілею 1000-ліття хрещення Руси-України, або коли пригадати, що поодинокі точки Берестейської Унії їх краще насвітлюють, ніж наші владики сьогодні. Це звернення хай буде виявом свідомости критичного стану Помісної УКЦ та покажчиком, що й миряни відчувають відповідальність, яка ієрархічно на них спадає в «євангельській структурі Церкви Божого Люду. Воно є виявом болю, занепокоєння, але рівночасно синівським відкликом, виявом надії.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>