Охреститися в смерть Христову. Досвід Бога під час війни

«Пилат знову заговорив і сказав до них:

– Що мені робити з тим, якого ви звете царем юдейським ? Ті знову закричали:

– Розіпни його!

Пилат сказав до них:

– Яке зло вчинив він?

Та вони ще гірше кричали:

– Розiпни його!

Тоді Пилат, бажаючи догодити юрбі, відпустив їм Варавву, Ісуса ж велів бичувати і видав на розп’яття» (Мк 15:12-15)

Розп'яття. Данило МовчанЦей уривок з Євангелія від Марка читали в наших храмах 24 лютого, у той перший день, коли ми прокинулися від жахливих новин про наступ росіян. Я ніколи не був тим, хто схильний у всьому бачити певні знаки і попередження. Однак у ці перші дні і тижні війни, коли ми прийшли до храму шукати в Бога сил і розуміння того, що діється, євангельські читання на літургії виразно зазвучали як Слово Боже, звернене до нас. Зрештою, все тоді зазвучало по-новому, отримало нові, набагато глибші сенси: церковна молитва, гнів і прокльони Давидових псалмів, прохання про «мир з висот і спасіння душ наших», покірне «Під твою милість», Причастя Христового Тіла і Крові.

Останні два тижні перед початком Великого посту – єдиний час у літургійному році, окрім тижня Христових страстей, коли ми перечитуємо розповіді про Страсті Ісуса і Його смерть на хресті. Коли у перший і наступні дні війни стривожені люди прийшли до храму, то інтуїтивно шукали надії і прагнення почути, що все це легко і швидко мине, що така кричуща несправедливість не має права коїтися на нашій землі, що Бог, врешті, не допустить чогось найстрашнішого. Однак перше, що народ почув, це Євангелія Страстей. Уже тоді стало зрозуміло, що ключ до розуміння чи бодай якогось прийняття ситуації, в якій опинилася наша країна, слід шукати в Таїнстві Христового хреста. Там, поза містом, поза храмом, у відчаї, у самотності, у нестерпному болю розправи над невинним Сином Божим творилася історія нашого спасіння, спасіння людства. Там вона твориться й нині. Там, у хресті Ісуса, в смерті Сина Божого треба шукати сенсу нинішніх днів: сенсу Бучі й Маріуполя, невинно убієнних дітей і тисяч втрачених життів відважних захисників України.

Усі ці глибокі духовні досвіди ми маємо добре запам’ятати й усвідомлено пережити. Травматичний досвід нашого українського хреста війни відводить нас до дуже автентичного духовного досвіду, який є основою християнства. Україна в ці болючі дні стоїть перед Таїнством хреста і відкриває з новою силою суть і силу християнства.

Абсурд і ганьба хреста

«Боже, Боже мій, зглянься на мене! Чому Ти покинув мене?» (Пс 22:2).

Однин із найвиразніших досвідів, які оголила війна: зло дуже реальне і дуже абсурдне. Всім українцям і, мабуть, всім людям цивілізованого світу було вкрай важко усвідомити, що загроза великої війни в центрі Європи є реальною. Пацифістська свідомість сучасної західної людини, яка зупиняла світ через небезпеку вірусу і вважала найбільшим гріхом порушення правил карантину, не могла прийняти факт, що можна без жодної зрозумілої причини розпочати жорстоку війну на тотальне знищення багатомільйонного народу, яка може обернутися катастрофою всесвітнього масштабу. Цей стан свідомості чудово віддзеркалила американська апокаліптична комедія режисера Адама Маккея «Не дивіться вгору» (Don’t Look Up), яка вийшла на екрани рівно за два місяці до російського вторгнення. Абсурдність і страхітливість ситуації від загрози падіння метеорита, що здатний цілковито знищити планету, викликає заперечення і неготовність прийняти жахливу реальність, що наближається. Зло завжди абсурдне, суперечливе, необов’язкове, жорстоке і самогубне.

Але хіба хрест Ісуса не був таким абсурдом? Апостол Павло, якому довелося не лише драматично пережити особисто абсурд хреста, а й мужньо вийти з ним на найвищу сцену з тезою: «Ми проповідуємо Христа розп’ятого: ганьбу для юдеїв, і глупоту для поган» (1 Кор 1:23).

На хресті помер як політичний бунтар і заколотник Той, Хто вчив любити ворогів і не братися за зброю. «Патріоти» Ізраїля приносять в жертву ненависної імперії-окупанта того, хто безмежно любив свій народ і вболівав за його майбутнє. Зрештою, ініціаторами цього вбивства були священники, які в ім’я Боже вбили Сина Божого. Хіба може бути щось більш абсурдне і трагічніше? Коаліція імперії та релігії творить своє ритуальне жертвоприношення на хресті.

Хіба після цього нам має бути дивно, чому російська Церква поводиться так, як тепер, чи чому Кирило Гундяєв зайняв провоєнну позицію? Хіба ми не учасники тієї ж євангельської драми як народ? Ісус помирає в цілковитій самотності, зраджений і полишений своїми друзями та родиною. Хіба не подібні відчуття панували серед нас у ті перші дні війни, коли ми усвідомили, що полишені на самі себе в сутичці з могутнім агресором?

Але саме ця подія – розп’яття Ісуса, апогей абсурду і трагічності людського існування, стала центральною для християнства. Понад те, вона виявила якусь фундаментальну істину про реальність, у якій ми живемо: вона позначена «хрестом». Християнство і християнське богослов’я дає унікальну перспективу на реальність, яка приймає «хрест реальності», а не тікає чи заперечує її побожними й дешевими теодицеями. Відомий німецький богослов Юрген Мольтман у своїй праці «Розіп’ятий Бог» про це висловився дуже недвозначно:

«Це «Ісус на хресті викликнув до Бога: «Боже мій, чому ти покинув мене?» Все християнське богослов’я і все християнське життя – це переважно відповідь на питання, яке поставив Ісус, коли вмирав. Атеїзм протестувальників  і метафізичних бунтівників проти Бога є також відповіддю на це питання. Або Ісус, який був полишений Богом, є кінцем будь-якого богослов’я, або він є початком властиво християнського богослов’я, а відтак критичного і визвольного, богослов’я і життя. Що більше «хрест реальності» приймається серйозно, то більше розіп’ятий Христос стає головним критерієм богослов’я».

Травма хреста. Померти, щоби почати жити

«Чи ж ви не знаєте, що всі ми, що в Христа Ісуса охрестилися, у смерть Його хрестилися? Ми поховані з Ним через хрещення на смерть, щоб, як Христос воскрес із мертвих славою Отця, і ми теж жили новим життям. Бо якщо ми з’єднані з Ним подобою Його смерті, то будемо і подобою воскресіння» (Рим 6:3-5).

Те, що ми пережили 24 лютого, і те, що стало нашою щоденною дійсністю, це досвід хреста. Хрест – це не кожна трудність чи випробування. Взяти хрест – це померти як відкинутий, полишений, проклятий. Істину про розп’яття Ісуса Христа ми приймаємо як катехизмову, як частину щонедільної ісповіді віри. Але чи нам по-справжньому доводилося усвідомити, що ми охрещені в смерть Христову? Що смерть Христова, така якою вона була, вписана у нашу духовну ДНК і є визначальною рисою християнина? А це означає, що бути учнями розіп’ятого Христа – це приймати хрест реальності в усій її суперечливості та абсурдності. Мужність любити цей світ, позначений хрестом, є основною рисою і місією, якою християни покликані служити світові.

Стати християнином означає померти з Христом, кожен зокрема. Бо тільки так, як навчає нас апостол Павло, ми зможемо воскреснути і жити новим життям. Хто, як не апостол Павло, може авторитетніше свідчити про цю смерть з Христом – «померти» для своєї віри, нації, особистих переконань, ідентичності. Пережити і проголосити свою «смерть у Христі» як особисту правду на власному хрещенні більшості з нас не вдалося. Це зробили за нас наші хресні батьки і родичі, які приймали рішення про наше хрещення. Тому цей досвід вмирання у Христі та участі в Ісусовій смерті маємо здобути в Церкві. Церква якраз для цього й покликана, щоби  бути поруч і дати справжній сенс тим «хрестам», які з’являться. Властиво, кожна наша літургія саме про це – про входження у Таїнство смерті Сина Божого і причастя Його Життя, яке долає смерть і дає нам передсмак Воскресіння.

Добрий психотерапевт, який працює з наслідками травматичної події, обов’язково делікатно намагатиметься допомогти пацієнту зустрітися з власним досвідом події, яка завдала травми. Парадоксальним чином, лише дозволивши знову зранити себе болючими спогадами, прийнявши подію такою, як вона є, особа отримує силу здолати її шкідливі травматичні наслідки.

Християнство народилося з такої травматичної події. Християнство як таке народилося не у Вифлеємі, Назареті, Галилеї, Єрусалимі чи ще десь. Всі події описані в Євангеліях у тіні хреста і готують нас до прийняття центральної частини історії Ісуса – Його страсної смерті. Найдавніша з євагельських розповідей – від Марка – є, по суті, історією хреста Ісуса з розлогим вступом, а наш літургійний рік не знає драматичнішого та духовно інтенсивнішого часу, аніж Страсний тиждень і його Велика п’ятниця та Велика субота.

Християнство народилося з травми хреста – абсолютного відкинення: Богом («Боже, Боже, чому ти мене покинув?»), суспільством, релігією, друзями і родиною. Християнство народилося із заперечення права на життя, на гідність, на істину, на майбутнє і Божого «так» Ісусові. Бог у Ісусі став солідарний з кожним, хто відкинений, проклятий, марґіналізований, кому відібране право на життя і майбутнє. Революційність християнства була в радикально іншому образі Бога, який являється в Ісусі Христі. Це Бог, характер якого найкраще описати словосполученням «безумовна любов», як це робить апостол Іван Богослов. А любов – це бути вразливим, крихким, це дати можливість іншому цю любов відкинути, зрадити, принизити. Тому Бог, якого являє Ісус Христос, діє там, де люблять, де прощають, де творять справедливість. Діє через тих, що чинять діла Божого Царства.

Саме тому для християн перших поколінь здалося б дивним питання «А де був Бог?» (коли вбивали у цирку, на арені, в Аушвіці, Голодомором, у Маріуполі чи в Бучі?), яке сучасна людина, навіть християнин, ставить, зустрівшись зі страхітливою реальністю зла. Рання Церква добре розуміла, що саме такою жахливою й абсурдною смертю помер Господь Ісус, і це був апокаліпсис – одкровення Бога. Саме в хресній смерті Бог відкрився нам, показав свій характер абсолютної жертовної любові. Стати мучеником означало здобути привілей, здобути найглибший досвід Бога. Може, тому Митрополит Андрей Шептицький так часто просив у Бога дару мучеництва, свідомо йшов до нього Омелян Ковч і багато мучеників ХХ століття. Християни христоподібно вмирали як мученики від рук імперії й переживали це як досвід найбільшого єднання з Христом, коли вони реалізують своє хрещення.

Воскресіння. Нове творіння

«Чому шукаєте живого між мертвими? Його нема тут: він воскрес» (Лк  24:5-6).

«Ось, творю все нове» (Од 21:5).

А де надія? «Хіба ця історія про хрест не надто сумна, депресивна і безнадійна?» – спитаєте ви. Ми ж очікуємо не лише того, що Бог солідарний з нами у нашому горі, що Він з нами терпить, але й що Він є визволителем, який нас спасає і «витре кожну сльозу з очей їхніх; і смерті не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло» (Од 21:4). Але тут нема суперечності. Історія про Божу перемогу, про Воскресіння Ісуса Христа осмислена в нашій літургійній традиції як сходження до Аду. Так, це знову не сходження вгору, не тріумфальний вихід Ісуса-«термінатора», який розбиває камінь від гробниці, а хід униз. Любов Божа продовжує сходити, уже не поза місто, між розбійників, але поза саме життя, між пропащих і забутих покійників. Він спішить зійти до найбезнадійніших, щоб узяти за руку людство і вивести до світла нового життя. Ісус воскрес, бо любов Божа сильніша за все, навіть за смерть. Отець любить Сина, і Його любов не може залишити Ісуса в гробі. Саме там, де людина впирається у небуття, починається нове Боже творіння. Звідти, з аду небуття, починається наш вихід, наше Воскресіння. Воскресіння – це нестримний потік Божої любові, звернений до нас і до всього сущого, який ніщо не може зупинити.

Наш хрест і наше Воскресіння йдуть поруч. Наше визволення вже почалося з жертовної любові наших захисників і всього народу до свободи, гідності, правди. Воно почалося з мужності прийняти абсурд війни, не злякатися, а долати темряву насильства з неймовірною відвагою і любов’ю. Воскресіння починається з оплакування загиблих синів і дочок, які христоподібно прийняли виклик темряви, і це має змінити нас. Бо Воскресіння – це змінитися, стати сповненими життям, тими, які збагнули, що лише той, хто по-справжньому любить, служить, має відвагу ділитися своїм життям – той живий. Ангел біля порожнього гробу Ісуса сповістив, що Його нема серед померлих, Він живе. Як нема серед померлих тисяч наших Героїв, нема там Василя Сліпака, захисників Маріуполя, Романа Ратушного, Артемія Димида та багатьох інших. Вони у Христі, а отже, живуть.

«Я – воскресіння і життя. Хто в мене вірує, той навіть і вмерши – житиме! Кожен, хто живе і в мене вірує, не вмре повіки» (Йо 11:25-26).

 

 

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt