Особливості християнського світогляду Шевченка

Християнський світогляд Шевченка був і залишається однією з найбільших контраверсій у шевченкознавстві. Словесна й образотворчо-мистецька творчість його не дає однозначної відповіді, як Шевченко ставився до Бога, до Церкви, до релігії й віровизнання.

І це не тому, що, в нього на ці проблеми були суперечливі, непослідовні чи плутані погляди. Навпаки, вони у нього системні, ясні й визначені. Проблема полягає у підході до цих поглядів тих, хто в них пробував розібратися. Досі підхід до цієї проблеми нагадував перетягування ковдри тих, хто намагався прикрити нею свою наготу. Так, наприклад, не відповідає дійсності портрет Шевченка-християнина, який нарікає, плаче, благає у Бога поліпшення долі свого народу і своєї особистої долі. Ніщо не є таким далеким від сумління Шевченка, як отакими фарбами змальована його нібито рабська, упокорена, фанатична віра. Далекі від правди спроби приписати Шевченкові роздвоєність: пристрасні, романтичні звертання до Бога з одного боку (як вияв своєрідної мітотворчої ментальности) і епікурейський спосіб життя — з випивками, розвагами і сумнівними сексуальними зв’язками — з другого боку. Наругою виглядають спроби деяких кликуш з Російської Православної Церкви, наприклад, редактора «Троицкого слова» архиєпископа Никона (це видання друкувалося перед Першою світовою війною у Троїцько-Сергієвій Лаврі) трактувати Шевченка як «богохульника» і під цим претекстом накликати прокляття на всіх, хто в 1914 році хотів вшанувати пам’ять Шевченка у зв’язку із 100-річчям від дня його народження. І вже цілковитим блюзнірством було малювати портрет Шевченка як безбожника адептами марксизму-ленінізму: у концентрованій формі ця безсовісна брехня висловлена у статті Івана Назаренка, тодішнього головного «теоретика» марксизму-ленінізму в Україні, — у «Шевченківському словнику»: «Він показав безглуздість релігійних легенд, зривав покривало святости з біблійних героїв, доводив ворожість релігії народові… Шевченко показував, що релігія і церква є розсадниками мракобісся, гальмом у розвитку науки і культури».[1]

Це лише чотири основні упереджені погляди на цей делікатний аспект Шевченкової духовности, віддзеркаленої у його творчості. При бажанні їх можна збільшити: адже на виключне право трактувати релігійність Шевченка по-своєму претендують як християнські конфесії — православні, греко-католики, протестанти, — так і позахристиянські угруповання, наприклад, РУНвіра.

Якого ж кола насправді було християнство Шевченка? До якої з тодішніх або теперішніх віровизнань воно найбільше схилялося? Не буде помилкою сказати, що з погляду визнання усталених догматів Шевченко найближче стояв до обрядовости східнього християнства, конкретніше — до православ’я. У цьому віровизнанні він був у дитинстві, охрещений, відвідував православні храми, а його численні звернення до трьох осіб одноістотної Трійці (Отця, Сина і Святого Духа), до Богородиці Марії та деяких святих, так само шанобливе ставлення до ікон — усе це віддзеркалює саме православний світогляд.

Шанування поетом святих Православної Церкви вказує на те, що при всьому своєму критицизмі щодо тодішніх носіїв православ’я в його російському варіянті Шевченко неформально ставився до канонічних і догматичних основ Східньої Церкви, до православної богословії і священного передання. Чисто православний погляд Шевченка і на Богородицю Марію: цей погляд не має нічого спільного з протестантським запереченням особли­вої ролі Діви Марії у християнстві; але він також не містить у собі латинської католицької екзальтації. Богородична тема Шевченка має декілька духово-тематичних ліній, які переплітаються з підкреслено гуманним ставленням до жінки взагалі, з благоговінням поета перед феноменом материнства. Але центральна вісь ставлення Шевченка до Діви Марії точно співпадає з тією роллю, яка відведена їй у святих Євангеліях: вона пречиста, свята, непорочна, безмежно добра, бо вибрана самим Богом для великого й недосяжного розумові людини експерименту: перевести духовну іпостась Бога в матеріяльне тіло живої людини — для того, щоб це тіло умерло й одночасно зняло прокляття гріха з усіх інших людей. Велич Марії проектується виключно через велич Ісуса Христа. Ось ці рядки з поеми «Марія» виразно вказують на рефлекторну, христологічну велич і славу Діви Марії: «Все упованіє моє На Тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє Твоє Все упованіє моє На Тебе, Мати, возлагаю, Святая сило всіх святих, Пренепорочная, благая, Молюся, плачу і ридаю — Воззри, Пречистая, на їх, Отих окрадених, сліпих Невільників, подай їм силу Твойого мученика Сина, Щоб хрест-кайдани донесли До самого, самого краю. Достойно пітая! Благаю, Царице неба і землі, Воньми їх стону і пошли Благий кінець, о Всеблагая».

Не тільки змістом, але й ритмікою, особливим молитовним настроєм, ніжним звертанням і проханням і, не в останню чергу, щедрим, але делікатним і щиро українізованим використанням церковнослов’янізмів — це чисто православне прославлення Марії, справжня молитва великої поетичної сили. Шкода, що жодна з Православних Церков в Україні й діяспорі і досі не спромоглася ввести цього чудового уривка в жоден молитовник. Серед численних прославлень Діви Марії це безумовно була б молитва-перлина, створена до того ж великим національним поетом-християнином. На відміну від переважної більшости людей, які у молитвах звіряють свої особисті клопоти і просять про індивідуальну допомогу, Шевченко молиться до Богородиці за «окрадених, сліпих невільників», тобто за свій цілий народ, може, за все людство. Ще Олександер Кониський відзначав, що Шевченко «зі своєї природи був людиною високо ввічливою і доброю. М’яке, наче віск, серце його ніколи навіть у своєму ворогові особистому не забувало чоловіка… Стоячи на національному грунті, Кобзар ширяє у сфері загальнолюдських ідей: волі, правди і братолюбія. Він дихав любов’ю, бажанням погодити всі національності, поладнати соціяльні неправди. Мрією його була загальна воля і братерство всіх народів».

Також зі своєї природи Шевченко і любить, і розуміє любов поза колом егоїзму, в тому сенсі, як проповідували у своїх богословських працях мужі Східньої Церкви, — як любов уселюдську звану «агапе». Автор маловідомої в Україні монографії про християнсько-філософську думку Шевченка, яка вийшла друком у Мадріді 1962 року, доктор Дмитро Бучинський вияснив природу любови у Шевченка такими словами: «До природньої любови людського серця Шевченко відноситься не тільки по-людському, значить з цілим людським достоїнством, без звірячих інстинктів і не впадає в тон аскетизму, а з найпильнішою увагою, ніжністю і найвищим її розумінням».[2]

Але це зовсім не означає, що Шевченко відділив себе муром від католицького світу (уніятів і римо-католиків), від протестантів. Його товаришування з польськими інтелігентами у Санкт-Петербурзі, а також на засланні (а вони були апріорі римо-католиками) вказує на те, що жодних конфесійних забобонів та упереджень у Шевченка не було, зокрема щодо римо-католиків. Щось подібне можна твердити і щодо його ставлення до греко-католиків. Звичайно, посилаються на зміст поеми «Гайдамаки», як на нібито рецептор завзятих антиуніятських настроїв Шевченка. Але це є однобічний погляд. Уже сам український патріотизм Шевченка не дозволив би йому стати на прю з мільйонами українців-галичан, які вже в його час були найсвідомішою у національному відношенні частиною українського віруючого народу. Далі. Хоч звертають увагу на те, що «Гайдамаки» — це єдина поема Шевченка, яка має науковий апарат (примітки), але мало хто дає собі звіт з того, навіщо ці примітки? Думається, що посилання Шевченка в цій поемі на джерела є очевидною вказівкою на те, що трактування Гайдамаччини є не так його особистим поглядом, як поетичною інтерпретацією джерел, які не в усьому могли співпадати з його ставленням до того повстання, зокрема до кривавих оргій, убивства власних дітей на підставі релігійного фанатизму тощо. Дуже й дуже сумнівно, щоб християнський гуманізм Шевченка мав щось спільне і симпатизуюче стосовно поведінки, скажімо, Гонти.

Що ж до протестантів, то відверто критична позиція Шевченка до формального християнства, до ортодоксального фундаменталізму і носіїв цього фундаменталізму в особі російського священицтва його доби — безпосередньо перегукується з традиційним критицизмом протестантів. Ніде Шевченко не виступає проти жодної протестантської конфесії своєї доби — ані проти лютеран, ані проти кальвіністів, анґлікан, реформатів, методистів чи баптистів. Навпаки, поеми «Неофіти» й особливо «Єретик» прямо вказують на віротерпимість православного Шевченка, ба навіть симпатію його до протестантського руху. Шевченко виразно тяжіє як у своїх позитивних висловлюваннях на християнські теми, так і в критичних щодо клерикалів, які забули про Заповіді Божі — до євангельського християнства, яке сповідував його великий попередник на ниві християнського інтелектуалізму в Україні Григорій Сковорода. Як скиталець Сковорода з іронією відкинув пропозицію києво-печерських ченців «кинути якір» постійного помешкання в їхньому манастирі через те, що вони «стовпи неотесані»; так і скиталець Шевченко відкинув цезаропапистське, зрощене з імперськими структурами «русское православне», до якого формально належав по своєму хрещенню.

Сковорода й Шевченко з євангельського погляду, спільне й відмінне у їхніх поглядах та в інтерпретаціях Святого Письма — ця тема ще не вивчена і не висвітлена ні в українській літературі, ні в українській філософії. Хоч відомо, що Шевченко з глибокою пошаною ставився до Сковороди і вже в ранньому дитинстві, сидячи в бур’янах, читав його псальми, очевидно з «Саду Божественних пісень». Об’єктивні дослідники обох світочів українського духу відзначають не так церковно-конфесійну, як євангельську близькість Шевченка й Сковороди. Про це пише, хоч і побіжно, автор згадуваної монографії про християнсько-філософські погляди Шевченка д-р Дмитро Бучинський, вказуючи, що пошук Шевченком Божої причини у всьому є точним повторенням тези св. Томи Аквінського: «Все од Бога, од Бога все! А сам нічого дурний не вдіє чоловік!». Також у диспуті зі своїм опонентом Козловським Шевченко ясно висловив своє чисто євангельське розуміння присутности Бога у всьому, навіть у кожному листочкові на дереві, а також дію Святого Духа — невидимо, тихо, а найчастіше — через дію життєдайного Слова Біблії: «Теологія без живого слова не в силі створити ані ось такого липового листочка… Ми повинні благоговіти перед Матір’ю Того, що прийняв за нас муки і смерть на хресті». Виходячи з подібних численних висловлювань Шевченка, Дмитро Бучинський знаходить подібність християнина й філософа Шевченка до інших християнських мислителів.[3]

Великого значення набуває у наш час питання міжцерковних взаємин, які ніколи не були простими, не відзначалися гармонією і «одністю», до якої закликав наш Господь Ісус Христос. Подібна дисгармонія, певна річ, була і в час Шевченка. Тоді, як і тепер, Російська Православна Церква, вважаючи сама себе «найсвятішою», не соромилася в паплюженні інших Церков і віровизнань, включаючи й православних, якщо вони не були поплентачами «святєйшаго Синода» в Петербурзі та вищого ешелону російських попів. Чудово розумів деструктивну ролю російского православ’я у цілому християнському світі й Шевченко. Він бачив дріб’язковість у дотриманні обрядів, буквоїдство попів, бутафорну театральність у відправленні Божих Служб, культ паління свічок, окроплювань святою водичкою і шиття золотих риз. І коли на цьому закінчувалася віра, Шевченко гостро реагував на цю театральність без присутности Святого Духу, мав свою візію майбутнього, коли з тих риз дратимуть онучі, а кропилами замітатимуть нову хату. Якраз цю критику Шевченком формалізму в російському православ’ї, яке й тепер ще нагадує нереформований юдаїзм з його пейсами і ярмулками , та суботнім фанатизмом, — якраз це брали підставою російські «батюшки», звинувачуючи Шевченка у «богохульстві»; а комуністи, навпаки, використовували це як доказ «атеїзму» Шевченка.

Тимчасом Шевченко бачив, що терор обрядів — і то не найкращих — веде до роз’єднання християн і цілих Церков. «Шевченко болів навіть над роз’єднанням Церкви… Маємо багато здогадок про те, що він обурювався проти різних установлених догматів, канонів, обрядових звичаїв у Церкві. Але обурення його не походило зі самого установлення канонів, а з цього, що вони залишались у Церкві й були для християн мертвою буквою закону, а його віра була жива, основана на Книзі Правди — Христовій Євангелії. Це була причина, що він часом висловлювався дуже гостро проти надто разючої поверховости в Церкві, а також записав сам у «Щоденнику» з нагоди побуту на архиєрейській Службі Божій у Нижньому Новгороді: «В архиєрейській Службі, з її обстановкою та взагалі з тими декораціями, видалося мені щось тібетське чи японське. І на цій ляльковій комедії читають святу Євангелію! Яка суперечливість!».[4]

Усі ті висловлювання, які звичайно трактують після 1917 року як «атеїстичні погляди Шевченка», — якраз відносяться до клерикалів, які за єлейними словесами відступили від Бога, забули його настанови щодо любови до ближнього. Шевченко розвинув у своїй творчості відому тезу, висловлену у посланні апостола й євангелиста Івана про те, що любов до Бога і ненависть до ближнього — несумісні, тобто одна з цих тез мала б бути лжею: «Хто говорить, що він пробуває у світлі, та ненавидить брата свого, той у темряві досі» (Перше соборне послання св. апостола Івана, 2:9). Тільки осудом фарисейства у сучасних Шевченкові духовних владик викликані його критичні зауваження про Церкву й церковників. Але у деяких критиків ці «філіппіки» Шевченка знову ж таки по-фарисейському видаються за «атеїстичні погляди».

А як же бути з тими прикрими запитаннями, які Шевченко часто ставить перед самим Богом? То він дорікає, що Ти, Боже, «смієшся, батечку, над нами», то риторично запитує, чи Бог бачить із-за хмари наші сльози й горе, а то прямо запитує Ісуса Христа в поемі «Кавказ»: «За кого ж Ти розіп’явся, Христе, Сине Божий? За нас, добрих, чи за слово істини… чи, може, щоб ми з тебе посміялись?». Подібних запитань ніби то претензій Шевченка до Бога чимало. Адже, за підрахунками митрополита Іларіона (проф. Івана Огієнка): «Коли зібрати докупи все, що становить істоту релігійного стилю «Кобзаря», то все це складає біля 15% останнього. Шевченко неповторний в нашій літературі таким широким релігійним виявленням».[5]

Однозначної відповіді на місце й значення цих запитань у християнських поглядах Шевченка нема. Всі відповіді — різнозначні, найчастіше вони є «коронними» аргументами на користь нібито «атеїзму» Шевченка. Але це є поверхова оцінка, так само як трактування релігійности Шевченка як різновиду Богоборства. Але коли так, то благочестивий Йов з біблійної Книги Йова, який переніс неймовірні фізичні й моральні страждання, теж виглядатиме за свої болісні, розпачливі запитання до Творця — ледь не найбільшим «Богоборцем» в історії. А хіба пророки, апостоли, євангелисти мало ставили запитань Богові з приводу всього того у світі, чого вони не розуміли, що здавалося їм поза межами компетенції Бога? Ні, таке пояснення — не у світлі Євангелії. Шевченко не був богословом, і багато подій, несправедливостей здавалися йому відступом від християнських правд, хоч Церква продовжувала твердити, що так все і має бути. Звідси — деякий дуалізм у його ставленні до Бога, який бачимо також у дуже багатьох учнів Ісуса, але який ніколи не трактувався як «Богоборство» і тим більше «атеїзм». До цього дуалізму в Шевченка додається щось «іще третє, ота боротьба між злом і добром, між неправдою і правдою, і перемога зла над добром і правдою у душі людини й оте страшне, що так хвилювало тоді Шевченка. А до такого особистого змагання прилучилась у нього боротьба з оточенням своїм і чужим»[6].

Таким чином, віра Шевченка — надконфесійна; може, цим вона найближче до літери й духу Євангелії. Він уже тоді бачив згубність міжконфесійних протистоянь, які сьогодні буквально роздирають національні організми й суспільства у багатьох країнах, і мав своє позитивне і своє критичне стосовно кожної з них. І ця його позиція також глибинно євангельська: адже в останній апокаліптичній книзі Біблії, «Об’явленні св. Івана Богослова», Господь посилає до семи існуючих тоді Церков Малої Азії свого ангела — і в жодній з них не було стовідсоткового порядку й повної відповідности Божим настановам. Хоч кожна з них мала і свої переваги.

Шевченка називають пророком України. Частіше це є образний вислів, але пророцтво його має і реальний зміст, відповідний біблійному тлумаченню. Поза всяким сумнівом, він носив у собі духовну візію, дану йому Богом. Як людина, він мав багато чисто людських вад і гріхів, але його устами часто говорило Провидіння, зокрема щодо України. Але Бог часто здійснював і здійснює свої пляни не через суперзірок, героїв і сильних світу сього, але через немічне й упосліджене. Біблійна тематика посідає дуже помітне місце в літературній і мистецькій творчості Шевченка, проте особливо хотілося б тут, у нашому контексті, наголосити на ретельному прочитанні й інтерпретації Шевченком книг так званих «великих пророків» Старого Заповіту. Ці прочитання є глибокі, повні символів і звернені у майбуття. Наслідування Шевченком 35 розділу біблійної пророчої книги Ісаї вивчають навіть у школах, але, на жаль, науковці-шевченкознавці не провели досі ретельного зіставлення оригінального біблійного тексту з текстом Шевченка. Пророк Ісая духовно бачив друге пришестя Ісуса Христа — за багато століть до його першого пришестя, — як настання тисячолітнього царства, примирення ворогування в суспільстві й природі, настання доби, повної гармонії, як це було при створенні світу:

«Розплющаться очі сліпим і відчиняться вуха глухим», «буде скакати кривий, мов олень, і буде співати безмовний язик», «лігво шакалів… стане місцем тростини й папірусу», «не буде там лева, і дика звірина не піде на неї», тобто на дорогу правди, «а будуть ходити лиш викуплені», «і радість довічна на їхній голові, веселість та радість осягнуть вони, а журба та зідхання втечуть».

Шевченко конкретизує обстановку, звужує простір з Всесвіту — до України (це видно, на прикладі певного українського пейзажу — із степами, озерами, верстовими та широкими шляхами); звужує також і час: це не тисячолітнє царство правди, а лише хвиля у вічності: «Тоді, як, Господи, святая на землю правда прилетить хоч на хвилиночку спочить», — мов би для того, щоб переконати зневірених людей у тому, що Бог є, що Він не забув землю і людей на ній. В описі блаженств, які настануть з приходом правди, Шевченко в цілому йде за Ісаєю: тут і «незрячі прозрять, а кривії, мов сарна з гаю, промайнуть»; «і німим отверзуться уста»; і «дебрь-пустиня неполита, сцілющою водою вмита, прокинеться, і потечуть веселі ріки»; і на широких шляхах правди «без гвалту і крику позіходяться докупи, раді та веселі» колишні раби. Все це дослівна інтерпретація Ісаї. Але, поряд з цим, Шевченко вводить фразу, якої в Ісаї нема: після слів «німим отверзуться уста», які відповідають словам Ісаї «буде співати безмовний язик», — Шевченко вставляє фразу: «Прорветься слово, як вода». Кому доводилося бачити, як у сухому степу пробивається з надр землі джерело холодної чистої води, той оцінить багатозначну місткість цього образу Шевченка і порівняння слова з цим джерелом. Україні під залізною московською п’ятою так бракувало вільного слова — і кому про це було краще знати, як не Шевченкові, який у викритті московського імперіялізму користувався часто Езоповою мовою, але таки за вільне слово був спійманий і засланий на 10 літ у тодішній царський «архіпелаг ҐУЛАГ». Тому фраза щодо прориву слова, як води, добавлена Шевченком до тексту Ісаї, як його візія царства правди, царства Ісуса Христа, де буде не тільки рай духовний і матеріяльний, але і рай волі.

Шевченко був християнином філософічного складу думання, який, як і апостол Павло, готовий був навіть душу погубити, аби лиш його народ був помилуваний і прощений, аби зменшилися — чи й зовсім були скасовані — його страждання. І сьогодні в живих храмах народ — це не безмовне й тупе стадо, а люди, повні запитань. Хвала єднається з гострим допитливим розумом, із дошукуванням правди, а шукати чогось не можна, не запитуючи. Шевченко шукав «у християнській релігії не формальних моментів, не мертвої обрядовости, а намагався збагнути те, що було в ній найбільш істотне».[7]

  • Додаткові матеріяли про християнський світогляд Шевченка подано у «Світи Тараса Шевченка», ЗНТШ 214, ст. 23-5.3

[1] Іван Назаренко. Атеїстичні погляди Тараса Шевченка. Шевченківський словник, т. 1, Київ: УРЕ, 1976, ст. 48

[2] Дмитро Бучинський. Християнсько-філософська думка Тараса Шевченка. Мадрід-Лондон. Союз Українців у Великій Брітанії, 1962, ст. 167.

[3] Там само. ст. 203.

[4] Там само. ст. 201.

[5] Митрополит Іларіон. Релігійність Тараса Шевченка. Вінніпег. Інститут дослідів Волині, 1964. ст. 8-9.

[6] Леонід Білецький. Віруючий Шевченко. Вінніпег. Українська Вільна Академія Наук у Канаді, 1949. ст. 9

[7] Протоієрей, д-р Іван Стус. Релігійні мотиви у творчості Тараса Шевченка. Едмонтон, Альберта, 1989. ст. 14

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>