Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Останні дні УГКЦ і Духовної семінарії у 1944 р.

Я, Василь Григорович, уродженець села Ременова Кам’янко-Бузького р-ну Львівської области, колишній семінарист Української Греко-католицької Духовної семінарії, що знаходиться у Львові.

Навчався у семінарії у роки 1943-44, 1944-45 Закінчивши 5-ту клясу сільської школи у своєму селі, я поступив до Греко-католицької Духовної семінарії і був зарахований учнем 11-ої так званої тоді «гімназіяльної кляси» о. ректором Сімовичем. До свідоцтва про закінчення 5-ої кляси я представив отцю ректору свідоцтво уродин і хрещення, яке було видане парохом нашого села о. Круцьком і завірене печаткою «Греко-католицької о уряду парафіяльної о в Ременові».

Жили ми, семінаристи, на ІІІ-му поверсі. За кожним було закріплено ліжко з накасликом. У нашій кімнаті жило три старших семінаристи із 7-ої кляси, яких я добре пам’ятаю: Мороз, Сех, Каньовський. Вони допомагали тим, кому навмання давалось трудно, і слідкували за порядком. Добре пригадую собі товаришів, хоч минуло з цього часу 50 років, таких, як Пристай Ярослав (тепер історик і хірург м. Чита), Боровець Іван (сьогодні хірург ІІ Відділу Львівської о Медінституту), Проник Володимир (артист із с. Дмитровичі), Порохневець Петро (згодом працівник редакції «Авангард» Кам’янко-Бузького р-ну), Михаліка Ізидор (із с. Шкло, вивезений в Сибір), Лозинський Богдан (з с. Лозина, вчитель). Бойко Петро (з м. Теребовля), Макітра, Куц, Михайлюк, Машталір, Вентик, Куртяк, козак.

Я пригадую собі семінаристів, старших клясами за себе, таких як Вороновський Василь (сьогодні священик Преображенського храму у Львові), Піняжко, брати Лукашевичі, Хом’як (тепер агроном із с. Сторонятина), Худик, Прийма, Янович, Ярошик, Заблоцький, Танчин. З мого села навчались Ковалишин Іван, Козак Йосип, Мельник Антін. А недавно Духовну семінарію св. Духа в Рудному закінчив житель нашого села Назаркевич Роман Михайлович.

Навчання, заняття, чи як тоді казали, «лекції», проводились на ІІ-му поверсі. Ми вивчали такі дисципліни як українська мова і література, німецька мова, латинська мова, а потім грецька мова, математика, історія, географія, природознавство, рисування, тілесні вправи (фізкультура), релігія, спів.

Я добре пригадую о. ректора Сімовича, а потім о. ректора Чорняка, о. віце-ректора Фурикевича, а також викладачів — професорів української мови і літератури Добрянського, а потім Редька, релігії о. Іванюка, співів о. Гуглевича, німецької мови Юхновського, а перед ним Пачковського, латинської мови Барана, викладача фізкультури Паука, грецької мови Мушака, а пізніше о. Іванюка, о. Пристая, д-ра Кравчука, викладача географії професора Тиховського, настоятеля семінарії о. Онуфрія Іванюка, отця- духовника Данила Гуглевича, о. диякона Будзана.

Нам була надана можливість відвідувати театр колективно. Пригадую, як ми, семінаристи, були присутні в приміщенні сьогоднішнього оперного театру і дивились спектакль «Тріюмф прокурора Дальською» — про жорстокі допити, суд і розправу над в’язнями в енкаведистських тюрмах. Ми займались також фізичною працею. Запам’яталось мені збирання овочів восени на земельній ділянці під Львовом, що носила назву «Андріївка».

Коли наступали різдвяні або великодні вакації, то семінарист, який хотів їх провести вдома у батьків, писав заяву-прохання на ім’я Його Преосвященства Йосифа Сліпого, який на ній підписувався, що дає згоду. Перед поїздкою на вакації викладач української мови і літератури давав нам завдання написати твір, як ми провели канікули.

Йшла війна. Ми, семінаристи, неодоразово вночі зривалися з постелі і на гудок сирени бігли з ІІІ-ю поверху, де ми жили, в напівпідвальне приміщення, де знаходилась наша їдальня, яка служила для нас бомбосховищем. Небезпека була подвійною, бо ми в кожну хвилину чекали бомбовою удару по головній пошті зі сторони радянської авіяції, а наш корпус щільно прилягав до головного поштамту. А знаємо, що перед тим, скидаючи бомбу на пошту, була повністю зруйнована семінарська церква св. Духа, від якої на сьогоднішній день залишилась пам’ятка-дзвіниця, де зараз розмістився музей Русалки Дністрової, що по вул. Коперніка.

Закінчували ми навчальний рік і отримували свідоцтво про закінчення ІІ-ої кляси (гімназіяльної) 17 липня 1944 року за підписом о. ректора Яремака.

У цей же день приїхав фірою за мною тато, щоб забрати додому на літні вакації. Трудно було фірою вибратися з центра Львова, щоб попасти на шосе в напрямі Кам’янка-Бузька. Йшов масивний відступ фашистської армії: машини, переповнені солдатами, мотоциклісти, фіри (трен), ніші солдати — все це швидким темпом рухалося через Львів зі сходу на захід. Насилу ми добралися до свого села Ременова. Німці, які йшли і їхали по всьому шосе, нас не зупиняли. А всього через два дні у нашому селі уже був фронт. Німці відступили, ввійшла Червона Армія і почала наступ за звільнення Львова, що відбулося через тиждень, 27 липня 1944 року.

Після звільнення Львова, точно не пам’ятаю, але, здається мені, що це було у місяці вересні 1944 року, в газеті «Вільна Україна», яка відновила свій випуск, на останній сторінці з’явилось повідомлення, у якому говорилося, що Греко-католицька Духовна семінарія відновлює свою роботу. Батько зразу ж після цього оголошення відвіз мене до Львова, в семінарію. Тут відбулись великі зміни. Нас, понад 30 семінаристів, поселили в найбільшій залі, яка раніше служила каплицею, у якій ми щодня слухали Святу Літургію, а вже після неї йшли в їдальню снідати, а після сніданку розпочинали заняття на ІІ-му поверсі. Нас потіснили через те, бо богослови з корпусу прийшли до нас в наше приміщення, бо в так званій Великій Семінарії і Богословській Академії розмістився військовий госпіталь, який був переповнений раненими. Правда, Каплицю Великої Семінарії нам військові не займали, а залишили, куди ми щодня ходили на Службу Божу і молитви.

Щодо інших змін, то слід відмітити, що не повернулось багато семінаристів. Не прибули мої 2 цензори: Сех і Мороз. Не було вже професора української мови Дворянського, професора латинської мови Барана, професорів математики, малювання, фізкультури й інших предметів — прізвищ цих викладачів не пам’ятаю. Не було в нас також отця-духовника Данила Гуглевича, який кожної неділі під час Богослужіння мав проповідь, яку починав словами: «Ора ет лябора!».

Греку вчив нас о. Іванюк, потім йшли слухи, що буде вчити грецької мови о. Пристай, бо о. Іванюка посилають на парафію. Крім цих предметів, які ми вивчали у ІІ-ій клясі, тепер, у ІІІ-ій клясі, нам ввели російську мову. Прізвища викладача російської мови не пам’ятаю. А також на І-му поверсі у нас був свій медпункт з лікарем.

Навчання в семінарії було безплатним. Тільки харчування проводилось за рахунок батьків. Кожний з батьків семінаристів щось привозив з продуктів, які в нього були. Я пам’ятаю, що мій батько привозив з дому картоплю, муку, пшоно, гречку, горох, столові буряки, капусту, моркву, яйця, смалець чи свинину, молоко чи сир. Все це було вдома, бо крім города було ще своє поле, на якому вирощувалось всього потрохи. Колгоспів не існувало. А коли йшла війна, то батько працював у Львові столярем залізничної станції Львів-Підзамче. Був заброньований до закінчення війни, бо залізницю вважали другим фронтом. Продукти зі села приносила мені в семінарію мама в клумаку за плечима. Вона приносила муку і горох, пшоно і гречку, свинину і яйця, сир, а також молоко. Це було в 1945 році. Війна ще не була закінчена. Харчувалися ми, семінаристи, 4 рази на день: це сніданок, обід, підвечірок і вечеря.

Готували їжу сестри-законниці, а їдальня знаходилась у невеличкому будиночку на дворі семінарії, якого тепер немає. Він знесений, а на його місці стоїть новий багатоповерховий корпус головного поштамту.

Слід відмітити, що ми, семінаристи, мали можливість побувати в митрополичих палатах на Святоюрській горі. Там у нас була авдієнція з митрополитом Андреєм Шептицьким, його привезли у візочку з однієї з палат у велику залю, в якій зібралися ми, семінаристи. Кожний з нас підходив до митрополита, клякав на коліна і одержував від нього благословення. «При молитві, — говорив митрополит кожному з нас зокрема, — слід просити Бога, щоб стати добрим священиком, а також звертатись щоденно до Господа словами: «Пресвятая Богородице, спаси нас! Спаситель світу, спаси Україну!» А Господь послухає нас, і Україна воскресне». Це були для нас найсвятіші слова, які ще більш зміцнювали нашу віру і покладали надію на те, що зміни в суспільстві повинні колись все ж таки відбутись, і ці пророчі слова Слуги Божого Андрея Шептицького здійснились сьогодні.

Треба сказати, що відвідали ми нашого владику митрополита Андрея Шептицького в такій урочистій обстановці і одержали його благословення вперше і востаннє, бо 1 листопада 1944 року наш навчальний заклад, Духовну Семінарію і Богословську Академію, як і всю Західню Україну облетіла сумна звістка — помер глава Української Греко-католицької Церкви митрополит Андрей Шептицький. 5 листопада 1944 р. відбувся багатотисячний похорон. Ми, семінаристи, були учасниками цього трауру. Відкрита труна з тілом митрополита стояла на підвищенні в центрі собору святого Юра, навколо безліч живих квітів. Пригадую собі, як якась жінка, напевно мисткиня, змальовувала митрополита в труні. Фотографів серед десятків тисяч людей я не помітив, хоч тепер в архіві нарахував 17 фотографій з похорону.

Ми, семінаристи, були на бічних балконах храму. Після Богослуження траурна процесія з домовиною митрополита вийшла з собору св. Юра та розтягнулась на цілі кілометри і пройшла головними вулицями центру Львова. Вулиці були переповнені людьми, які йшли на всю ширину від тротуару до тротуару. Вздовж тротуарів стояли озброєні солдати Червоної Армії. Труну, обгорнуту червоним оксамитом, несли позмінно священики різних рангів. За нею йшло багаточисленне духовенство від найнижчого до найвищого чинів, монахи, сестри- служебниці, ми, семінаристи, наші настоятелі, професори, викладачі, ну, і звичайно, представники всіх парафій Західньої України. Закінчилась траурна процесія поверненням до собору св. Юра, при вході до якого з величавою скорботою і прощальною промовою про митрополита Андрея Шептицького виступив Його Преосвященство наслідник Йосиф Сліпий, який після цього став митрополитом Української Греко-католицької Церкви.

Після смерти Андрея Шептицького семінарія жила своїм трудовим життям. Я пригадую собі останню архиєрейську Літургію у каплиці Великої Семінарії, яку відслужив митрополит Йосиф Сліпий. Він був одягнутий в архиєрейські ризи фіялкового кольору, і ми, всі семінаристи, приймали з його рук Святе Причастя.

Перед тим митрополит Йосиф Сліпий часто любив відвідувати нас під час обіду. Заходив до їдальні в чорній рясі із золотим хрестом на грудях, високе чоло, зачесане догори волосся, борода, що розділялась на дві половини. Це була високого зросту міцна постать великого духовного і гуманітарного інтелекту. Семінаристи часто, поки видадуть їжу, любили співати стрілецькі пісні, такі як «Там, на горі, на Маківці», «Ой, у лузі червона калина», «За Україну» й інші. Його Преосвященство Йосиф Сліпий заставав нас під час співу і усмішкою на вустах, а в очах виблискувала радість.

І закінчуючи свої спогади, хочу згадати найтрагічніший і найстрашніший день в житті Української Греко-католицької Духовної семінарії — це день 11 квітня 1945 року. Не пам’ятаю, який це був день тижня. Але перед тим день чи два (не знаю точно, скільки) наші священики, професори, викладачі ходили коридорами з опущеними головами, стривожені, пригнічені, тримаючи і читаючи газету «Вільна Україна», в якій була надрукована стаття чи памфлет «3 хрестом чи з ножем». В ній було опаплюжено колишнього ректора Богословської Академії і Духовної семінарії митрополита Йосифа Сліпого, а також Духовну семінарію і все духовенство, називаючи їх націоналістами. І 11 квітня 1945 року під вечір двері портієрки (так називали тоді під’їзд) відкрилися, і наше семінарське подвір’я заповнили озброєні автоматами солдати Червоної Армії у кашкетах з зеленим околишем. У цей час частина семінаристів, натягнувши сітку, грала у волейбол, інші ходили по подвір’ї, студіюючи навчальний матеріял. Побачивши велику кількість солдатів, ми відчули щось недобре і пішли до своїх кімнат. При дверях до кожної кімнати вже стояло по солдатові з автоматом. В жодну розмову з нами не вступали, нічого не говорили. Правда, до туалету відпускали. Потім увечері до кімнат прийшло більше солдатів, і почався обшук. Солдати заглядали в тумбочки, все з них викидали, піднімали подушки і матраци, все витрушували, чогось шукали. Не знаючи, що з нами діється, ми врешті-решт дочекалися таки ранку і зрозуміли, що ми арештовані. Тут до мене приходить батько, бо працював столярем на станції Львів-Підзамче, то часто навідувався. Батька заарештували також. Але, перевіривши документи, відпустили. Тато попрощався зі мною і пішов. Солдати, які стояли біля дверей, дали нам команду: «Всем строиться на втором этаже!» Ми з покривалами, скрученими в рулон і прив’язаними через плече «выстроились» у дві «шеренги» вздовж коридору і чекали, що накажуть робити далі. Через деякий час ми дізналися, що в конференційній залі йде нарада між тими, хто нас арештував, і керівництвом семінарії.

Після закінчення наради солдат скомандував, щоб ми «построились во дворе». Нас «выстроили» групами по роках народження. Сестри-законниці нам винесли з кухні по «бутерброду» і по два зварених яйця та видали нам емальовані горнятка, з яких ми пили чай. Ми їх поприв’язували до своїх поясків.

Після цього військові робили перекличку семінаристів за роками народження. Кожний солдат мав свою групу. А після переклички я бачив, як двері портієрки відкрилися і під команду «Шагом марш!» відходили з нашого улюбленого подвір’я і навчального закладу хлопці-семінаристи. Одні говорили, що їх повели в табір на вул. Лонцького, інші казали, що на пересильний, а звідти на фронт. Залишилось три річники. Судячи по собі, це були хлопці 15-16 років. Зробивши перекличку, до нас звернувся солдат і скомандував: «По домам разойтись!». Ну, ми і порозходились, звичайно, без свідоцтва про закінчення певної кляси. Бракувало якихось двох місяців до закінчення навчального року, але тоталітарний режим не чекав, він беззаконно чинив свої безчинства та репресії.

Після цього я продовжив своє навчання у новояричівській середній школі, після якої закінчив Львівський учительський інститут, а потім Одеський інститут іноземних мов і працював учителем. За Божою допомогою ніколи не був ні членом комсомолу, ні членом КПРС.

З того часу спливло 50 років. Розпалась тоталітарна імперія. Воскресла, піднялась з домовини Українська держава і разом з нею Українська Греко-католицька Церква, яка вийшла з катакомб. Відновила свою роботу Львівська Греко- католицька Духовна Семінарія, хоч, правда, ще не в своєму законному приміщенні, що по вулиці П. Дорошенка і Коперника. Восторжествувало Боже Провидіння, і ректорат Духовної семінарії провів зустріч з тими семінаристами, які навчались у ній до її ліквідації у 1945 р. Він Хотів побачити, скільки ще залишилось тих, які навчались при окупаційному фашистському режимі і за сталінського терору. За таку зустріч і шану до цих людей складаю найщирішу і найсердечнішу подяку ректоратові семінарії і її питомцям.

Ця зустріч була присвячена 100-річчю від дня народження Патріярха УГКЦ Йосифа Сліпого, великого вченого, державного і церковного діяча, який вірив, то наша Церква встане з руїн. То ж будемо віддані своїй Церкві, нашому народові, нашій незалежній самостійній Україні. Хай майбутні випускники-семінаристи віддадуть свої сили і знання духовному відродженню України на засадах християнської любови, миру, терпіння і злагоди між людьми.

Василь Григорович,

колишній семінарист.

с. Ременів Кам’янко-Бузького району

Поділитися: