Ім’я колишнього священика Російської Православної Церкви Гліба Якуніна не менш популярне, ніж відомого дисидента Андрія Сахарова. Він — активний учасник правозахисного руху в Радянському Союзі 60-70-их років, засновник Християнського комітету захисту прав віруючих в СРСР. Саме завдяки цій людині світ дізнався про справжню «свободу совісті» в тодішньому «союзе нерушимом». Звичайно, було виключення із священичого сану за вказівкою КДБ, арешт, десятилітнє заслання, амнестія і за вказівкою того ж КДБ відновлення у священичому сані. Свою правозахисну діяльність отець Гліб продовжує і зараз. Він має свій погляд на теперішню діяльність верхівки російського духовенства, очолюваного Патріярхом Алексієм II, що до великої міри має дотичність до того неспокійного релігійного тла в Україні. Може, його оцінки надто категоричні й суб’єктивні, та все ж, заслуговують на увагу.
У самій Росії й поза її межами доволі неоднозначно коментується прийнятий у минулому році закон «Про свободу совісті». Що Ви, як правозахисник, можете сказати про це?
Ваш, український, закон про свободу совісті набагато демократичніший, ніж наш, російський. Він і в тому варіянті 90-го року був набагато гірший. Новий російський закон благословляє геноцид всіх інших релігій, окрім православ’я в особі Московської Патріярхії. Цей закон впливає на загальну атмосферу в суспільстві, в Державній Думі, яка вже і так має коричневато-червоний колір. В країні монополізується промисловість, банківська система, існує монополія в політиці. Тепер державі потрібно мати ще таку Церкву, яка була б аналогією КПРС. Ця величезна бюрократична машина без ідеології не може існувати, й вибрала аналогічну монопольну структуру — Московську Патріярхію, яку насаджують по всіх параметрах в усі сфери життя. Найстрашніше, що разом з цим іде падіння авторитету православ’я. Московська Патріярхія, яка заплямила себе в минулому співпрацею з КДБ, продовжує дискредитувати себе уже в інший спосіб, моральний: продажею горілки, тютюнових виробів, гуманітарної допомоги, нафтовим бізнесом. З бюджету Патріярхії, який, до речі, більше засекречений, ніж військовий, безслідно пропав один мільярд долярів… Це — одне.
З другого боку, Патріярх Алексій II весь час висуває таку безглузду ідею канонічної території, яка поширюється на всі колишні республіки СРСР. Московська Патріярхія вважає себе духовною наслідницею СРСР. В листопаді минулого року Єльцину підсунули папір, який він підписав, очевидно, не вникаючи у його зміст: указ «Про національну, безпеку», де висувається ідея духовної безпеки, говориться про духовні кордони, що співпадає з канонічною територією. А це не що інше, як кордони колишнього Радянського Союзу. Це — утопічна ідея, шкідлива, але вона наполегливо насаджується в свідомість мас і правозахисних органів перш за все.
Про це ще можна було говорити до 1917 року, коли Російська імперія була з’єднана з Церквою, але зараз ці канонічні принципи відкинуті в усіх цивілізованих державах. Біда в тому, що в теперішньому керівництві Російської Церкви переважають ультранаціоналістичні, імперські ідеї й, в результаті цього, багато людей до церкви просто не йде. Через біля десять років Росія взагалі не буде православною. Займаючи величезну релігійно-суспільну нішу, Церква майже нічого не робить для просвічення народу, для проповіді Євангелія. Так бореться з місіонерами, що сама не місіонерствує, не проповідує, тобто не виконує своєї основної функції. Навіть в Московському храмі Богоявлення, де висвячують священиків, нема зараз проповіді. Священики правлять по багато годин підряд церковнослов’янською мовою, люди втомлюються, нічого не розуміють. Про яке навернення невіруючих тут може йти мова? А про керівництво Церкви можна сказати словами того ж Євангелія: «Вони мають ключі від царства Божого, самі туди не йдуть і людей не пускають».
Проблема ця важлива й для України, бо більшість православних парафій в Україні належить до цієї Церкви, хоч це приховується від самих віруючих. Багато людей, які ходять до храмів УПЦ, так і не знають, що це іноземна релігійна організація, яка тільки називає себе Українською Православною Церквою. Вони бояться, встидаються цієї приналежності й тому навіть це приховують. Це — брехня, це перша їхня брехня, яка показує, що у них взагалі правди нема. Недавно була нарада Московського духовенства, де Патріярх Алексій договорився до абсурдних речей: священик не має права критикувати державний закон, заяву Патріярха.
Це щось таке, як непомильність папи?
Тут Патріярх пішов далі папи, заявивши про те, що рішення Священого Синоду, виступи предстоятеля Церкви — це офіційна позиція Церкви, якою має керуватися весь клир. Особи, які мають іншу думку, повинні утримуватися від публічної оцінки, інакше понесуть церковне покарання. Патріярх згадав навіть правило Антиохійського собору, де сказано, що священик без грамоти єпископа не повинен іти до царя… Що це значить у наш час? Не спілкуватися з державною владою.
У Москві доволі неоднозначно сприймається інформація про майбутній візит Папи Римського. Певні політичні й релігійні чинники його попросту бояться. Чому?
У наших газетах справді проскочила інформація про те, що Єльцин дав таке запрошення Римському Архиєрею під час недавньої зустрічі з ним. їхня розмова тривала майже годину й стосувалася того потворного закону про свободу совісті, який спричинює гоніння інших релігій. Папа стоїть на справедливій, цивілізованій позиції. А що стосується майбутньої зустрічі з Патріярхом Алексієм, то, мабуть, не треба її переоцінювати. Ну, хто такий для Папи Патріярх Алексій? Таких православних патріярхів є аж п’ятнадцять. В Москві ж побоюються авторитету папи, того, шо він буде відкрито говорити про результати зустрічі, й це буде мати вплив на світову суспільну думку, на політичних діячів. Така боязнь — цілком природня позиція. Якби папа вплинув на те, аби Московська Патріярхія розвалилась, я би тільки це привітав.
Дивно почути це від священика, який вийшов з лона Російської Православної Церкви. Розкажіть, як Ви прийшли до такого життєвого вибору і такого життєвого кредо — бути вічним революціонером?
Я став вже таким маленьким Лютером у Православній Церкві. Воюю дуже давно. Ще з семінарії мене вигнали за вказівкою КДБ. За що? Вчив молодших від себе семінаристів як уникати вербування в КДБ, адже поступив туди вже після закінчення Іркутського сільськогосподарського інституту. Там навчався разом із майбутнім священиком Олександром Менем, який мав великий вплив на мій вибір. Саме завдяки йому я прийшов до християнства. Перед тим пройшов певну еволюцію своїх поглядів — атеїст, потім — такий собі філософський ідеаліст, захоплювався йогою… Через три роки після виключення з семінарії я таки став священиком. Був у дисидентському русі. В 1965 році, коли зняли Хрущова, написав лист-протест Патріярху Алексію І, де виклав реальний стан справ стосовно релігійного життя. Наводив конкретні факти, коли Церква не захищала інтересів віруючих, а єпископи своїми руками закривали храми (з двадцяти тисяч діючих 14 тисяч було закрито). І це було за правління Хрущова, так званої «відлиги», якою обманювали світову громадськість. І тому мене позбавили священичого сану. Ця заборона діяла двадцять один рік. Але я не бездіяв. Зійшовся з Гельсінською групою, з академіком Сахаровим, генералом Григоренком. У 1976 році утворив Християнський комітет захисту прав вірних в СРСР і зібрав кілька тисяч документів, відправляв їх на захід. Влаштовував прес-конференції на тему гоніння віруючих в СРСР. У 79-му році був заарештований, п’ять років провів у таборі, потім — в Якутії на засланні. В часи горбачовської відлиги амністували і за вказівкою того ж КДБ відновили у священстві. Далі була діяльність у Верховній Раді, в Державній Думі. Працював у комісії для розкриття державного перевороту в серпні 1991 року й, коли розкрив архіви КДБ, виявились кричущі факти співробітництва Московської Патріярхії з комітетом держбезпеки. Я не міг мовчати про це, й за це мене знову позбавили священичого сану, хоч я вже три роки перед тим змінив юрисдикцію. А от, недавно розгромили храм Богоявлення у Ногінську під Москвою, де я служив як предстоятель УПЦ КП. і віддали його Московській Патріярхії, яка ніяк не хоче погодитися з існуванням незалежної Церкви в Україні. Але, чим довше вони будуть опиратися, тим втрати будуть більшими. Пристрасті їх так засліплюють, що дозволяють робити грубі політичні помилки.
Чи можна в даній ситуації говорити про єдність християн або хоч би про бажання тієї єдности?
Принцип єдности виражений у нашій спільній молитві «Отче наш». Це — ідеал, але я дуже скептично ставлюся до думки, що це наступить швидко, коли у нас ще так багато фанатиків-екстремістів. Тут не до єдности, тут би кров не пролилась і не вернулись часи середньовіччя, коли були релігійні війни. Нам би досягти хоч якогось мирного співіснування, взаємоповаги і довготерпіння. А слова про християнську любов залишімо на потім. Зараз найголовнішою потребою моменту є проповідь Євангелія в нашій багатостраждальній Росії.
Надія Пастернак
