(Торонто, неділя, 13 червня 1993 р.)
Слава Ісусу Христу!
Дорогі Браття і Сестри!
Сьогодні зійшлися ми, щоб торжественно відсвяткувати 55-ліття священнослужіння і 45-ліття на владичому престолі ВПреосв. Владики Ізидора, щоб виявити йому нашу відданість, любов і вдячність за щиру працю для Торонтської єпархії і взагалі для Української Католицької Церкви.
В нинішніх часах українці в Канаді мають свій духовний провід, своїх українських католицьких священиків і владик. Але в початках, коли наші батьки, діди і прадіди залишали рідні землі, шукаючи кращої долі й заробітків у Канаді, прибувши сюди, були вони розгублені, бо латинський обряд був для них чужий, незрозумілий, й тому протестанти й російські православні своїми пропагандивними кличами приваблювали їх до себе.
Але Боже Провидіня покерувало так, що Митрополит Андрей Шептицький, Архиєпископ Львова і єпископ Кам’янця-Подільського,у 1910 році прибув на Євхаристійний Конгрес до Монтреалю. І тоді, на прохання канадських єпископів, Митрополит Андрей відвідав українські громади, щоб познайомитися з життям своїх вірних та проаналізувати ситуацію, в якій вони опинились.
У поворотній дорозі до Львова Митрополит Андрей відвідав Ватикан і дав звіт Папі Левові XIII. А за якийсь час, 18 березня 1911 року, надсилає зі Львова канадським єпископам 25-сторінковий лист з його враженнями після відвідин Канади і пропозиціями. Найголовнішою провідною думкою того листа була пропозиція призначити для українців-католиків у Канаді католицького єпископа східнього обряду, українця, що мав би юрисдикцію над усіма українцями греко-католиками в Канаді. Митрополит наполегливо підкреслював, що це дасть можливість відповідної духовної опіки української спільноти в Канаді, як також охоронить її від наступу протестантів і російських схизматиків.
Крім того Митрополит Андрей написав 93-сторінкову книжечку під заголовком «Канадським Русинам», бо він побоювався, щоб українці не затратили того, «що є найбільшим нашим народнім добром — нашу святу віру, наш святий обряд, нашу мову, що її нам діди і прадіди передали». Митрополит Андрей висловив і свою журбу, щоб між українцями не знайшлися такі, «котрі дадуться перекупити і за чужі гроші будуть поміж народом нищити й псувати те, що є найціннішим у нашій батьківщині, і болотом будуть обкидувати наші святощі».
Старання Митрополита Шептицького успішно завершилися, бо вже в половині 1912 року Апостольська Столиця призначила першого єпископа для українців в Канаді — о. Никиту Будку. Однак, більш успішний розвиток нашої Української Католицької Церкви в Канаді почався з появою історичного декрету Папи Пія XII з 1947 року, в якому поділив він велетенську територію Української Католицької Церкви в Канаді на три Апостольські Екзархати.
Цей самий Папа Пій XII в 1956 році створив українську католицьку провінцію-митрополію в Канаді.
Одним із згаданих декретів Папи був створений Торонтський Екзархат з осідком у Торонто. Свячення першого єпископа для Торонтської єпархії, якраз нашого дорогого Владики Ізидора, відбулося 27 травня 1948 року, а виконали архиєпископські свячення Владики: Ладика, Богачевський і Саварин.
Напевно багато з присутніх на цьому Богослуженні пригадують собі, як у червні 1973 року, в часі свягкувань25-літнього Ювілею Горонтської єпархії і 25-ліття на владичому престолі першого Торонтського Владики Ізидора був присутній між нами Патріярх Йосиф Сліпий, який за віру Христову, а головно за його відмову на бажання комуністичного уряду зректися вірности Апостольській Столиці відбув 18-літню каторгу в Сибірі і чудом вижив серед нелюдських обставин, один зі всіх українських католицьких Владик. В часі Ювілейного Бенкету Блаженніший зокрема сказав, що завдяки нашому Владиці та співпраці його духовенства і мирян Торонтська єпархія здобула великі успіхи й осягнула великого росту, як також висловив бажання, щоб наш Владика Ізидор в здоров’ї продовжував свою працю та щоб наша єпархія «як одна з найкращих, вела перед і щоб наше поселення взяло верх і могло сказати своє рішуче слово».
Пам’ятайте, дорогі Брати і Сестри, що в тому часі Блаженніший Патріярх Йосиф робив великі старання, щоб Ватикан остаточно визнав Патріярхат Української Католицької Церкви. Та, на жаль, деякі свої владики, духовенство, політичні, наукові, а то й релігійні інституції та установи — не підтримували Блаженнішого у його змаганнях.
Але наш дорогий Владика Ізидор, колишній студент Богословської Академії у Львові під проводом великих церковних велетнів XX століття — Митрополита Андрея і тодішнього ректора о. Йосифа Сліпого, зберіг у своєму серці надхнення, вишколення з тих студентських років. Він залишився вірним оборонцем, прихильником і визнавцем Блаженнішого Йосифа. Його ніколи не покидала свідомість, що патріярхати постають здолини, тобто народ творить і проголошує Патріярха своєї Церкви. А Ватикан тільки з часом визнає його.
12 серпня 1975 року в базилиці св. Петра в Римі деякі українські єпископи, наше духовенство і миряни проголосили Блаженнішого Йосифа Патріярхом Києво-Галицьким і всієї Руси. При дуже важких обставинах Блаженніший сповняв свої функції. Довгі роки ворожих окупацій, Ватиканська Курія, Московський Патріярхат і латинізація зі сторони поляків психічно нищили наш церковний і національний провід. Якийсь страх непевности стримував деяких наших владик і духовенство навіть в часі св. Літургії згадувати Блаженнішого, як Патріярха, хоч право було по стороні нашої Української Католицької Церкви. Щоб відправляти Святі Літургії на престолі має бути антимінс з підписом ієрарха. Блаженніший підписував антимінси «Патріярх Йосиф» — ось маю в руках один з них. Але навіть сьогодні, коли українці вже мають свою «територію» — незалежну Україну, не всі владики і духовенство згадують Мирослава-Івана, наслідника Йосифа Сліпого як «Патріярха». Прикро, але видно, що й сам Блаженніший Любачівський є перестрашений ситуацією, бо, на жаль, підписує свої послання і звернення як «Кардинал» і «Глава Української Греко-католицької Церкви», а не як «Патріярх».
Так само, як Патріярхати постають здолини, тобто народ проголошує Патріярха своєї Церкви, так само й народ проголошує собі своїх святих.
Українці на рідних землях і в діяспорі визнали Митрополита Андрея «святим». Подивіться, це є мощі Митрополита Андрея. Сестра Рафаїла, ЧСВВ, яка працювала в кухні Митрополита, взяла волосок, кусочок бандажа з рани на нозі і кусочок габіту Митрополита і роздавала тим, які були в терпіннях, а вірили, що Святий Митрополит Андрей їм поможе. Український народ має багато своїх святих, і до них треба зачислити й Патріярха Йосифа та інших ісповідників і мучеників Христа ради. Але ми добре знаємо, як довго тягнеться справа проголошення беатифікації Митрополита Андрея. На жаль, в такому процесі відіграє велику ролю політика, бо всім нам відомий факт, що польський кардинал Вишинський був найсильнішим противником баетифікації Митрополита Андрея, а йому подібних є багато й сьогодні.
Як Митрополит Андрей став єпископом Станиславівської єпархії, написано у його пастирському листі: «Я є з діда-прадіда русин і полюбив нашу Церкву і наш святий обряд цілим серцем». А як по смерті кардинала Сильвестра Сембратовича Папа Лев XII хотів призначити Андрея Галицьким Митрополитом і як з тої нагоди почалися торги зі сторони Австрії і поляків, тоді Владика Андрей рішуче висловився: «На владичому престолі я не дам собою володіти некомпетентним людям і не буду йти з ніким на якісь уступки». Митрополит Андрей і Патріярх Йосиф так виразно стояли на засаді єдности з Вселенською Церквою, як і сильно обороняли свій обряд і права Української Католицької Церкви. А знаєте, чому? Бо вони базували свої домагання на підставі Берестейської Унії з 1596 року, яка є якраз тим головним вогнищем, з якого виходять поодинокі промінчики, що вияснюють нам, українцям, на яких підвалинах представники Української Католицької Церкви підписали цю Унію.
Оригінал на пергамені угоди Берестейскої Унії переховали вірні сини України, без огляду на віровизнання, в часах різних окупацій та режимів, в архівах України. Подивіться, це є точна факсимільна копія Берестейської Унії, яку мені пощастило дістати. Після відчитання акту єдности і рівноправности греко-руської і латинської Церков ясно підкреслено, що Римський Папа є батьком, учителем, заступником цілого християнства і правним наслідником св. Петра. Але і ясно є сказано, що Папа піддержує цілий греко-руський обряд у всіх його частинах за винятком того, що противилося б правді і науці католицької віри — тобто, що Папа рішає в справах догми, але збережені будуть обряди і церемонії Церков Східніх, календар, жонате священство, адміністрація… Бачите, тут є печатки тих, що зі сторони українців підписували цю угоду — митрополит Михайло Рогоза, єпископ Іпатій Потій, єпископ Кирило Терлецький та інші — разом дев’ять підписів і дев’ять печаток. Чому ворожі сили поширюють тепер провокативні думки, що Берестейська Унія є перестаріла і треба про неї забути, бо нові умови вимагають нового підходу?
Свого часу Папа Урбан VІІІ писав: «Через вас, мої рутенці, надіюся навернути Схід». І ми всі є свідками того, що наш Митрополит Андрей Шептицький започаткував і розвивав екуменізм. Його наслідник, Патріярх Йосиф Сліпий, продовжував свою працю, часто стрічався з православними братами, щоб переговорювати проблеми. Деякі наші владики, як наш Владика Ізидор, Владика Василь Лостен, Блаженніший Мирослав-Іван часто стрічаються з православними ієрархами, щоб знайти спільну мову. Може, найкращим доказом, що ієрархи Українських Церков здають собі справу з того, що спільне непорозуміння використовують політичні вороги України, — було перепоховання тлінних останків Блаженнішого Патріярха Йосифа у Львові, де ієрархи різних віроісповідань, включно з Патріярхом Мстиславом, — прийшли до гробу Великого Покійника, щоб виявити йому свою пошану і остаточно попрощатись зі своїм братом Владикою Йосифом.
На мою скромну думку, бажаним було б, щоб церковні й державні провідники України порадили президентові України поїхати до Ватикану і при зустрічі з Папою Іваном-Павлом ІІ постаратися переконати Папу, щоб латинники і члени Московського Патріярхату не торгували релігійним питанням Українських Церков. Хай президент України порадить, щоб Папа визнав Український Католицький Патріярхат, і тоді нехай «Русь переговорює з Русею». Хай Ватиканська Курія і члени Московського Патріярхату не кажуть, що «Українська Католицька Церква є колодою до поєднання Церков», і нехай не поширюють фальшиві кличі, що «українці-католики сприяють латинізації». Хай самі українці рішають справу з’єднання Церков! І уряд України повинен вже призначити до Ватикану дипломатичного представника.
Мої дорогі Браття і Сестри! Блаженніший Патріярх Мирослав-Іван 27 квітня ц.р. писав до своїх владик, духовенства і вірних заклик, що треба «здвигнути в столичному городі Києві Патріярший Собор Української Греко-католицької Церкви… в ім’я дальшого існування і розвитку нашої Церкви по всій суверенній території незалежної Української Держави і на поселеннях».
І тим разом наш дорогий Владика Ізидор один з перших відізвався на цей заклик Блаженнішого і вже зорганізував Комітет, ціллю якого є зібрати якнайбільше фондів, щоб у Києві побудувати перший Патріярший Собор Української Греко-католицької Церкви і палату для Патріярха — у вірі і надії, що це буде духовний і культурний центр, що стоятиме на сторожі рідного обряду і всіх належних нашій Церкві прав, де буде нагода мати ближчі зв’язки з нашими православними братами, а при цьому виразно стояти на засаді єдности з Вселенською Церквою.
Дорогий ВПреосвященний Владико Ізидоре! Можете бути задоволені й горді, що Ви все були вірні Україні, її Церкві і Вселенській Церкві. І хоч в останніх часах пережили Ви багато прикрих хвилин через непорозуміння з членами Східньої Конгрегації і Ватиканської Курії, Ви усвідомлюєте, що великі духовні провідники нашої Церкви цього століття, Митрополит Андрей і Патріярх Йосиф — постійно мали конфлікти з тими ватиканськими інституціями. Чому? А тільки тому, що домагалися належних нашій Церкві прав. Скільки перепон пережив Митрополит Андрей. А пізніше, чи не були ми свідками, як домагався Патріярх Йосиф визнання Патріярхату нашої рідної Церкви, а відповідь була одна: «… нема території». Йому не дозволяли висвячувати єпископів, і донині Ватикан не затвердив свячень о. Івана Хоми і архимандрита Любомира Гузара. А скільки священиків було суспендовано, і то через доноси і скарги. Тому, дорогий Владико, нехай ці прикрі факти будуть ще одним свідченням, що Ватикан завжди реагує, коли вірні сини Української Греко-католицької Церкви мають відвагу пригадати Ватиканові, що належить до них, а що, згідно з Берестейською Унією — до українського церковного проводу.
Владико Ізидоре, на сторінках історії України і нашої Церкви Ви будете записані з пошаною і славою, бо Ви ніколи не зрадили ані України, ані Української Греко-католицької Церкви, а при тому Ви завжди ревно підтримували єдність з Вселенською Церквою, у тому самому часі розбудувавши Торонтську єпархію. Хай нагородить Вас Бог за Вашу ревну і жертвенну працю та нехай Матір Божа опікується Вами многі-многі і благі літа!
