Отець мітрат Василь Гриник

Лондон — Англія

…. Немає більшої любови від тої,
коли хтось душу свою віддає за друзів своїх….

Ці слова вбились мені в пам’ять ще з молодих літ, а пов’язані вони тісно із життям та проповідями о. Василя Гриника. Колись скромного але ревного священика в Перемишлі, згодом ділового і многогранного організатора єпископської канцелярії а передусім відомого місіонера, доброго сповідника та золотоустого проповідника.

О. В. Гриник народився 27.12.1896 року, під селянською стріхою в Кошелеві, жовківського повіту. В рідному селі одержав народну освіту а середню школу кінчав у Львові на філії Академічної Гімназії, де склав матуру 1915 року. В дальшому на його долю випала служба в австрійській армії з якої вдалося йому одержати відпустку на студії. У 1918 році кінчає перший рік богословії на львівському університеті. Визвольні змагання покликали молодого богослова до боротьби за свободу свого народу. Щойно у 1920 р. йому вдалося продовжати розпочаті студії, тепер вже в Перемишлі в Духовній Семінарії, де після третього року єп. Коциловський висвятив його на священика.

Спершу одержав призначення на перемиського сотрудника, — викладача. Рівночасно викладав різні дисципліни в Духовній Семінарії аж до 1945. Своєю скромністю, людяністю та ревністю здобуває собі загальну пошану. Його часто можна було знайти у сповідальниці, де нераз цілими годинами уділяв розради та потіхи наболілим душам. Скоро теж здобув собі славу доброго проповідника. Він умів погодити глибоку релігійність з правдивим патріотизмом. Перебрав на себе обов’язки катихизації нашої молоді, розсипаної по польських промислових школах. У 1926 стає крилошанином перемиської капітули, та референтом єпископської консисторії.

Вільний час використував не для особистого відпочинку, але виїздив на місійну працю до найдальше віддалених закутин єпархії або заступав хворих священиків. Провадив теж місіонерську працю серед наших людей на Підляшші. Війна застала його в Перемишлі. В лютому 1941 був призначений парохом катедрального храму. У 1945 разом з єпископом був арештований поляками та перебував у ряшівській в’язниці, аж до часу коли єп. Коциловського та його помічника єп. Лакоту та багато священиків не передано більшовикам у червні 1946. Тоді о. В. Гриник повертає до Перемишля, де сповняє душпастирську працю аж до виселення решти українського населення до УССР. Тоді о. Василь мандрує на Лемківщину несе духовну опіку по тих селах, де українські священики були винищені поляками. Коли ж цілу Лемківщину виселено на західні землі Польщі, в літі 1947 о. Гриник переселюється із своїми людьми на захід. Там розпочинає знов справді місійну роботу. Організує біля 50 місійних станиць, вишукує скритих по монастирях чи між цивільним населенням священиків та заохочує їх до праці для своєї Церкви. У 1954 попадає знов до тюрми а згодом в монастирські мури, але своєї організаційної праці не кидає. Знаходить силу морально заохочувати та підтримувати других. Деякий час перебуває в околицях Ґданська і щойно у 1968 повертає до свого Перемишля, де знову зібралося біля 3000 вірних. Прийшлось відправляти Богослужби не у своїй церкві але по чужих, — винаймлених костелах.

8 листопада 1966 року Блаженніший Патріярх Йосиф за ревну працю іменував о. крил. Василя Гриника мітратом. В 1971 році відбувся Золотий Ювілей священства о. мітрата, а при тому перші організовані ним священичі реколекції та перший офіційний соборчик. З тої нагоди прибуло 30 наших священиків а трьох хворих не могли прибути особисто, лише прислали побажання Ювілятові, Також прибули численно вірні з далеких околиць, щоби привітати Ювілята.

31. 5. 1977 о. мітрат Гриник покинув своїх розпорошених вірних на завжди, залишаючи по собі незабутню пам’ять. Як пишуть очевидці, його похорони були величаві, беручи до уваги обставини та відносини. Похорон відбувся з церемоніями гідними єпископа, якого функції він гідно виконував. Похоронні відправи проводив латинський єпископ помічник, Блажевіч в асисті трьох наших мітратів, о. Денька, о. Золочівського та о. Майковича. З латинської єпископської катедри, де два дні спочивало тіло покійного, похід рушив вулицями міста на головне кладовище. Дорогою весь час співав церковний хор «Горі Серця», яким так опікувався покійний і яким дорожив, як прикрасою нашого обряду. Труну з покійним зложено у капітуальній гробниці, яку покійний відновив і на якій умістив пропам’ятну таблицю в пам’ять замучених наших Владик по тюрмах та засланнях. Підчас похоронної процесії вперше обізвався своїм могутнім голосом найбільший дзвін «Іван», який мовчав від коли поляки захопили у свої руки нашу єпископську катедру, немов пращаючи свого пароха.

Замість характеристики покійного, згадаймо його щоденний розклад занять. Свій день починав кождого дня відправою Утрені о год. 6 рано, на яку сходилося доволі богато, зокрема державних службовців, залізничників, поштарів чи також перекупок. Після Служби Божої сідав у сповідальниці, де на нього завжди чекали вже спрагнені потіхи вірні. Ще перед обідом відвідував хворих по шпиталях чи по приватних домах. Після обіду викладав в Духовій Семінарії. Вечером проводив працю в канцелярії, чи всякі інші ділові наради. На його проповіді в неділі та свята о год. 12 сходилась вся інтелігенція міста. Його проповіді про любов ближнього на Пикулицьких Могилах впавшим за волю Батьківщини, що відбувалися в кожну першу неділю після Зелених Свят — для десяток тисяч вірних з близьких та далеких сіл підгір’я — принесли йому славу золотоустого проповідника. Поза тими обов’язками йому вдалося переорганізувати Священичу Самопоміч у діючу установу з поважним стипендійним фондом. Він доглядав видавничих справ релігійної літератури й знаходив теж час на організацію спортових товариств ремісничої молоді. Прецизність праці єп. канцелярії це теж його заслуга.

Тут кілька думок із листів покійного.

Лист з Риму з вересня 1969.

…. Прошу приняти мої скромні побажання з нагоди довершення епохального чину для нашої Церкви. ПАТРІАРХАЛЬНА КАТЕДРА Св. СОФІЇ поруч катедри св. Петра, престольної церкви Вселенського Архиєрея!!! Ніхто із наших Митрополитів, ні один із Східних Патріярхів не впав на таку щасливу думку…. Хайже ця Катедра осягне великі задуми свого Будівничого, народові нашому дасть віру у відродження, об’єднає його при Св. Софії та при скелі Петра. Хай голосить світові, що Україна не вмерла, бо не хоче вмирати…. Всі, що повертаються із торжеств посвячення, захоплені до найвищого степеня продуманістю того задуму, та сповнені надією на кращий зворот у нашій Церкві….

Лист до Блаженнішого з 13. 10. 70.

В справі прохання про Патріярхат вишлю й наше прохання підписане священиками та деякими вірними…. Думаю, що прохання грекокатоликів з Польщі (около міліона) виб’є з рук оружжа ворогам Вашого Блаженства, що ніби ми не маємо території. Від Перемишля до Катовиць з цілою Лемківщиною, це корінна частина львівсько-галицької провінції. Офіційно зареєстровано 375 тисяч наших вірних. Та це лише ті, що явно признаються до свого. А вдвічі більше є таких що криються з тим, хоча плачуть за ним….

Лист до Лондону з 30. 9. 1968.

Про відзискання нашої Катедри в Перемишлі та інших зацілілих ще церков йдуть постійні переговори з нашої сторони через Секретаріят Єпископату Польщі з відповідним референтом Уряду, віцеміністром Карським. Виглядів покищо ніяких. Тому незалежно від тих старань пляную будову нової нашої Церкви в Перемишлі, щоби не бути вічним комірником у чужих. Богато людей називає мої заходи нереальною мрією, але перед 15 роками такою самою «нереальною мрією» було наше Богослуження в Перемишлі  Час працює для нас. Те, що було нездійснимим колись, нині стає дійсністю. Ще до недавна ми могли займатися лише гробівцями наших людей, бо нічого більше ми робити не могли. Нині ми маємо свої Богослуження, маємо свій гарний церковний хор, маємо катехізацію дітей тож скоро можемо теж стати будівничими своєї церкви. Коли самі духово до тої думки приготовимось, то всі інші справи буде нам легше розв’язати також…. Тоді закінчаться оті поневіряння по чужих костьолах, де на нас дивляться як на дідів-прошаків, що самі нічого не мають і нічого зробити не потрафлять….

Лист до Лондону з 12. 10. 71.

… У цьому році вдалося мені виконати мармурову таблицю на могилі о. І. Могильницького, автора української граматики для народних шкіл, організатора нашого народного шкільництва при церквах та першого візитатора тих шкіл на терені перемиської єпархії…. В наступному році треба відновити пам’ятники на могилах видатних наших громадян; дир. Григорія Цеглинського, дир. Полянського, о. Копка, о. Кормоша, о. Тершаківця та інших….

Лист з Перемишля про похорони о. мітрата

7. 77.

…. Це була особа великого серця і дуже розумна. Він одушевляв нас всіх та загрівав до праці своїм прикладом. Як наш безпосередній провідник, він керував нами, піддержував на дусі, був вічним оптимістом на протязі 50 років. Вишколив теж немало молодих священиків….

…. Дорога його була томляча і терниста, особливо в післявоєнних часах, коли за оборону своїх вірних перед польським свавіллям був караний та переслідуваний. Довгі літа не мав власного даху над головою. Перебував там, де його вірні потребували. То біля Ґданська, то на Лемківщині, аж вкінці осів в Перемишлі. Молився з нами й за нас та у своїй маленькій домашній капличці навчав діточок релігії, а підчас вакацій вишколював молодих богословів у рідному обряді…. Не забував і за наших людей на сході, зокрема за священиків, яким помагав чим міг із власних скромних засобів та із пожертв отриманих з Америки чи европи…

Наведені уривки з листів о. мітрата чи про о. мітрата дуже образово насвітлюють прикмети його характеру, який був вічним оптимістом та активістом, для якого не було ніколи перепон голосити Боже слово. Прийняті на себе обов’язки виконував завжди з подивугідною вірою у слушність та конечність саме такої праці. Особиста вигода, достаток, чи почесті у нього були на самому кінці, а добро своєї Церкви та її вірних на першому пляні. Для них жив й для них трудився.

Фанатик? Ні! Бо йому чужі були всякі скрайності, ефектація чи позування. Дивак не з того світа? Теж ні! Бо все що робив, робив обдумано, за певним пляном, коли йшлось про остаточну ціль. А коли говорити про засоби, то вони завжди були благородні, випливали не із хвилевого захоплення але з його глибокого переконання та твердої самодисципліни. Й тому його пламенні слова про любов до Бога, до Батьківщини та до своїх ближніх — це були не самі слова прибрані у гарну форму, але вони йшли впарі з його щоденними вчинками з цілим способом його життя.

Покійний о. мітрат Гриник серед своїх не мав ворогів, хоча не раз декого гостро картав, бо до всіх ставився з братньою любов’ю, вирозумінням та готовістю помогти. Серед ворогів нашої Церкви та народу мав запеклих противників, але й тих він перемагав своєю прямолінійстю, своїм отвертим ставленням спірних справ. Серед свого оточення, так сірих трударів, як інтелігенції своїм прикладним життям будив подив й кликав пробувати наслідувати його спосіб життя.

Наша Церква у Польщі та вірні на рідних землях, як також розпорошені переселенці, втратили справжнього доброго душпастиря. Віримо, що людина того покрою, як бл. п. о. мітрат В. Гриник, не може відійти безслідно. Його сліди остануть не лише в анналах історії нашої Церкви Страдниці, як приклад доброго пастиря, але теж знайдуть послідовників та продовжувачів розпочатої ним праці.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>