Отворімо двері Христові*

«…двотисячний рік від народження Христа (обминаючи хронологічну точність) — це насправді Великий Ювілей і не тільки для християн, але посередньо для всього людства з точки зору першорядної ролі, яку християнство відіграло протягом двох тисячоліть».

Апостольський Лист Tertio Millennio Adveniente (Наближення Третього Тисячоліття) Вселенського Архиєрея Івана-Павла II (15)

Святіший Отець оприлюднив згаданий документ ще 10 листопада 1994 року, прагнучи, щоб відзначення Ювілейного Року поглибило наші знання про Таємницю Втілення Божого Сина й відновило віру в Бога у надії на вічне життя і взаємну любов. І світ, незважаючи на всі конфесійні розбіжності, відгукнувся. Приємно констатувати, що попри відомі економічні негаразди з ініціятиви Президента Леоніда Кучми створено Організаційний Комітет з підготовки та відзначення в Україні 2000-ліття Різдва Христового. Очолив його віце-прем’єр-міністр Іван Курас. УГКЦ представлена владикою Любомиром Гузаром. Цього року запляновано провести Всеукраїнський християнський форум «Плід правди сіється творцями миру». Поінформовано також, що в рамках підготовки до Ювілею відбудуться Всеукраїнський конгрес «Примирення — дар Божий, джерело нового життя», вечори-зустрічі з духовенством та богословами, міжнародний фестиваль християнської духовної музики і хорів, виставка церковно-богословської та історичної літератури, художніх творів на релігійну тематику. Напередодні нинішніх Великодніх свят новий керівник управління гуманітарною політикою президентської адміністрації п. Микола Рудько висловив побажання, «щоб в Україні було якнайбільше віруючих людей». Оскільки це б підняло загальний моральний рівень.

З прагненням України повноцінно вступити до європейських структур пов’язуються позитивні зміни теперішнього керівництва державою щодо задоволення релігійних потреб народу. Так, Президент Леонід Кучма ще раніше недвозначно заявив про повернення віруючим до 2000-го року тих культових споруд, які використовуються не за призначенням. Подальший розвиток подій показав, що це стосується також певних об’єктів нерухомості, які раніше належали Церквам. Не вдаючись в деталі, візьмемо для прикладу будівлі Києво-Печерської Лаври, які влада розпорядилася віддати Московському патріярхату. На Східній Україні згаданій Церкві власті передають практично всі колишні церковні споруди. Репресованій же комуністичним режимом й досі не реабілітованій Греко-Католицькій Церкві не поспішають чомусь офіційно повернути навіть основні прицерковні корпуси на Святоюрській горі. Ще гірша ситуація в Ужгороді, де управління Мукачівської греко-католицької єпархії тулиться в придбаній, майже, на околиці хатині. Отож, не реабілітованій Церкві доволі складно боротися навіть за храми, які збудовані її вірними. Особливо, коли в Галичині та на Закарпатті продовжують інспіруватися так звані міжконфесійні конфлікти між єдинокровними братами-односельцями.

Або спробуймо порахувати, скільки добротних католицьких храмів передано не потребуючим і зареєстрованим греко-католицьким громадам, а представникам нетрадиційних християнських віросповідувань і усіляким місіонерам. Досить згадати про недавні вакханалії в каплиці й Домініканському храмі, які дирекція Львівського музею історії релігії здавала в оренду навіть забороненій в державі секті Муна. Після наполегливих протестів Клюбу греко-католицької інтелігенції й позиції УГКЦ один з найвеличніших у місті храмів став оживати. Там передбачено створити молодіжний центр, а конфісковану кагебістами літературу, яка досі там зберігається, повернути законним власникам, котрі впізнають свої книжки з печаток бібліотек монастирів отців-василіян, монахів-студитів…

Згадавши про наших ченців і черниць, не можемо залишатися байдужими до тих, стареньких, найзаслуженіших, котрі, як і за часів підпілля, надалі розкидані по різних квартирах. Взяти хоч би сестер-служебниць. Чому б їх не зібрати докупи, скажімо, в обителі, під яку годиться комплекс колишнього храму Св. Лазаря у Львові? До речі, там, у подвір’ї, зручно розмістити й транспортні засоби, які з потреби тримають біля митрополичих палат. А щодо дитячої хорової капели «Дударик», то вона могла б змінити адресу, збагативши, наприклад, колектив Палацу творчості дітей та юнацтва Галичини, що володіє просторими приміщеннями на Погулянці. Тож хочеться сподіватися на такий благородний жест з боку нашої мистецької юні та їх мудрих наставників. Вселенський Архиєрей, завжди пам’ятаючи про молодь, в Апостольському Листі з нагоди наближення Третього Тисячоліття зазначає: «Майбутнє світу і Церкви належить молодим поколінням, тобто тим, які народилися в цьому столітті й стануть дорослими в наступному. Христос чекає на молодих, так як чекав на юнака, який задав йому питання: «Учителю, що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне? « (Мт 19,16). Про чудову відповідь, яку дав Христос юнакові, я розповідав у недавній Енцикліці Сяйво істини, а ще трохи раніше, у 1985 році, — в Посланні до молодих цілого світу. Молодь у кожній ситуації і у всіх регіонах світу невпинно задає запитання Христові: вона зустрічає Його і шукає нагоди, щоб далі з Ним розмовляти. Якщо молоді зуміють іти дорогою, яку Він їм вказав, отримають радість підкріплення від Його присутності в майбутньому і наступних століттях, аж до повноти часів. «Ісус Христос вчора і сьогодні — той самий навіки» (58).

Кость Чавага

 * Статтю, нашого співдописувача, К. Чаваги передруковано з двотижневика Львівської Архиепархії УГКЦеркви «МЕТА», число 7, за 22 квітня 1997 p., шо з’являється у Львові.