П’ять новоієреїв*

Немає, здається, парафії, яка могла б з гордістю сказати, що в її церкві через кілька років під ряд служили свою першу врочисту Літургію молоді новоієреї, а парафіяни могли б користати із особливого привілею — одержати перше священиче благословення. З радістю і непритаєною гордістю парафія св. Володимира і Ольги зазнала продовж останніх трьох років таких саме привілеїв, бо ось в неділю, 27 червня, наш п’ятий питомець стояв біля престолу, щоби за усіх своїх благодітелів принести благодарну Безкровну Жертву, щоби просити у Господа благодатей для них та щоби опісля передати своє перше священиче благословення.

Коли бачимо перед собою молодого новоієрея, коли слідкуємо за його молитвами і всі­ма священнодійствами, яка це велика радість! Бо це запевнення кращої будучини для нас, для нашої Церкви, для нашого народу. Яка це велика радість бачити молодих священиків біля престолу, а рівночасно яка велика заохота для молодих людей іти їхніми слідами! Але треба просити Господа, щоби ці великі дні, які переживали ми в парафії св. Володимира і Ольги, не були унікальними. Щоби на; тому не закрилась одна сторінка нашої парафії. Щоб вони були почином до дальших покликань до духовного життя!

Сьогодні, коли вітаємо поміж нами останнього із п’яти новоієреїв, що в останніх трьох роках служили свою першу врочисту Літургію — отця Юрія Куто, що перебував у нашій парафії та щойно три тижні тому, на празник П’ятдесятниці, був поставлений у священики Преосвященним Ісидором в Торонті, ми з радістю вітаємо його, а рівночасно з тим, із великим вдоволенням глядимо на нього, що своїм цілим життям дає гідний приклад до наслідування, особливо нашим українським молодим людям. Отець Юрій, португальського походження, вихований у португальськім оточенні, коли одначе приїхав із своїми батьками до Торонта, разом із ними почав ходити до української церкви і тут, уже змалку, заприязнився він із українськими юнаками, разом із ними ходив до школи, разом з ними служив до Богослужень, а коли побачив під час одних врочистостей могутню постать Блаженнішого Патріярха Йосифа — рішився стати на службу Українській Церкві. Вступивши до духовної семінарії в Торонті, запізнався із іншими студентами, з якими переїхав до Чікаґо, щоби тут, у створеній на спробу Блаженнішим Патріярхом Семінарії при філії УКУ та під опікою парафії св. Володимира і Ольги, продовжувати свої богословські студії у Богословському Католицькому Відділі Чікаґського Університету.

П’ять молодих студентів, Мирон Панчук, Юрій Куто, Михайло Кузьма, Петро Ґаладза та Андрій Чировський розпочали тимчасовий експеримент — богословських студій при парафії, в якій мали змогу практикувати усі аспекти душпастирства — участь у Богослуженнях, катехизацію, співпрацю з молоддю, відвідування недужих — одним словом теорія на уні­верситеті, получена із практичним приміненням у парафії. Під духовною опікою о. Івана Кротця, в окремому приміщенні філії УКУ, що її фінансово удержувала парафія св. Володимира і Ольги, яка завдяки жертвенності своїх парафіян перебрала на себе і удержання питомців, молоді студенти продовжували своє навчання. І ось, вже в скорому часі, один із випускників Українського Католицького Університету в Римі, Андрій Чировський прийняв дияконат 10 червня 1979 p., а через рік, 7 червня 1980 р. був рукоположений Блаженнішим Патріярхом Йосифом на священика.

Перше зворушливе свято в парафії св. Володимира і Ольги — перша врочиста Літургія новоієрея Андрія відбулася 15 червня 1980 р. і започаткувала цілий ряд дальших подібних врочистостей. На храмовий празник св. Володимира і Ольги, 27 липня 1980 р. Преосвящен­ний Ісидор в соборі поставив у диякони чергового питомця — Петра Ґаладзу, який 18 квітня 1981 р. одержав з рук Блаженнішого Патріярха священичі свячення, а свою першу врочисту Літургію служив в соборі св. Володимира і Ольги 17 травня. І не треба було довго ждати, бо вже знову на храмовий празник, 26 липня Преосвященний Іннокентій уділив дияконських свячень двом іншим питомцям — Михайлові Кузьмі і Миронові Панчукові. 25 жовтня 1981 р. Блаженніший Патріярх висвятив нашого третього священика — Михайла Кузьму, який 22-листопада служив свою першу врочисту Літургію, а його співтовариша, диякона Мирона Панчука поставив у священики Преосвященний Іннокентій в соборі св. Володимира і Ольги, 12 червня 1982 р. і це вже четвертий раз служилася тут перша врочиста Свята Літургія. А останній із «Чікаґської П’ятки», Юрій Куто, висвячений на священика Преосв. Ісидором 6 червня 1982 p., відслужив свою першу Літургію в Чікаґо, як ми вже згадували, 27 червня.

Отець Юрій, приїхавши до нас, до парафії св. Володимира і Ольги, мав змогу, як і інші, попри свої богословські студії, пізнати в парафії цю нашу притаманну українську християнську духовість, а над усе вивчити українську мову, в якій тепер проповідуватиме до нас. Який це гарний приклад для наших молодих людей!

Дуже часто, на жаль, в інших парафіях деякі із наших молодих українських священиків, навіть випускників українських семінарій, не вміють ні одного українського слова. І вони, хоч українського походження, хоч закінчили українську семінарію, хоч висвячені на українських священиків, не вміють до свого народу по-українському проповідувати.

І ось перед нами приклад молодої людини, яка розуміє, що коли вона посвятилася на службу Богові серед певного народу, то в цій службі Богові й даному народові мусить вміти порозумітися найбільш зрозумілою мовою.

Краси наших богослужбових текстів ніяк не можна передати вповні іншою мовою і хоч англійська мова, сама в собі гарна, її треба знати, її треба вживати і практикувати, але в Українській Церкві треба таки української мови вживати! Отець Юрій дає приклад, що українську мову може вивчити кожний. То чи нашим молодим людям, вихованим серед українського довкілля мало б бути тяжче? А рівночасно з тим, чи годилося б нам закопувати всю нашу культуру, усі наші надбання, не знаючи своєї мови, не студіюючи своєї чудової літератури й історії, не співаючи своїх чудових українських пісень і не прославляючи Бога якраз тою мовою, яку передали нам наші батьки.

Із великим вдоволенням глядить парафія св. Володимира і Ольги на тих своїх п’ятьох священиків та радіє, що допомогла збагатити Помісну нашу Церкву новими працівниками. Усі вони, включно із о. Юрієм, прекрасно володіють українською мовою, служать згідно із обрядовими традиціями нашого обряду та гідно репрезентують ім’я українського священика.

Два новоієреї — о. Петро й о. Мирон працюють у парафії св. Володимира і Ольги, о. Михайло призначений на душпастиря в катедрі св. о. Миколая, о. Юрій тимчасово буде при парафії Успення Божої Матері у Міссісаґа, Онтеріо, а о. Андрій продовжує свої студії на Університеті Нотр Дейм, де написав магістерську працю про духовість Слуги Божого Митрополита Андрея, а тепер приготовляється до докторського диплому із студій про Отців Церкви.

Коли то в останніх тижнях ми мали це велике щастя вітати поміж нами чергових двох нових Христових українських священиків, мусимо бути свідомі того, що нашим обов’язком є і на далі бути мусить — віднаходити тих, що їх Христос кличе до свого священства, а віднайшовши їх, допомогти їм відповісти на заклик Христа і стати на Його службу. Це почес­ний обов’язок, що його взяла на себе парафія св. Володимира і Ольги — це і виклик іншим парафіям, іти нашими слідами. А усім нашим п’ятьом новоієреям бажаємо багато Божих благодатей, кріпких сил та витривалости, щоб з гордістю носити імення — УКРАЇНСЬКОГО СВЯЩЕНИКА.

* Передруковано з “Церковного вісника” парафії свв. Володимира і Ольги, Чікаго, 18 липня 1982 р.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>