П’ять років понтифікату Папи Івана Павла II

У жовтні цього року проминуло п’ять років з того часу, як несподівано й непередбачено було вибрано папою Католицької Церкви кардинала Кароля Войтилу, який прийняв ім’я Іван Павло II. Приймаючи це ім’я, кардинал Кароль Войтила бажав підкреслили і пов’язати своє наслідство з попередніми трьома папами, себто продовжувати ними зроблені почини у вселенській Католицькій Церкві.

З вибором кардинала Кароля Войтили, визначного ієрарха польської Церкви, на папу римського — вірні Католицької Церкви та інших віровизнань покладали багато надій. В першу чергу очікували, що розхитаний корабель Христової Церкви випливе на широкі спокійні води і затримає рівновагу у Вселенській Христовій Церкві. Для всіх цих сподівань були всі дані. Всі сподівались багато, а ми, українці, з вибором на папу поляка, слов’янина, кардинала Кароля Войтилу, мали свої окремі надії та сподівання. Це було логічно, нормально і природньо, бо ж вибраний Папа Іван Павло II був не тільки слов’янин-поляк, але мав кровне пов’язання з українцями, знаючи болючі й пекучі питання нашої Помісної Української Католицької Церкви, яка пройшла і дальше проходить не уявний, але дійсний тернистий хресний шлях. Папа Іван Павло знає, що наша Церква у його батьківщині — Польщі, серед побожного польського люду не знайшла належного притулку чи хоч зрозуміння і досьогодні не має свого формального визнання, не має своїх церков, а існує з ласки тоді, коли наші власні церкви стоять порожніми або свідомо їх знищують.

Ні більше, ні менше, наші сподівання і сподівання вірних Вселенської Католицької Церкви були великими, а може й завеликими. Сьогодні з перспективи п’ятиліття, себто п’яти років понтифікату Папи Івана Павла II, можна зробити деякі підсумки і сказати собі, наскільки наші сподівання і надії, перед п’яти роками, сповнились та чого ще можна сподіватись чи надіятись.

Правда, п’ять років у історичній перспективі — це не багато, але у житті людини це значний проміжок часу, під час якого можна дещо визначального зробити. При оцінці п’ятирічного понтифікату Папи Івана Павла II треба мати на увазі факт, що Папа Іван Павло II не був куріяльною людиною,себто не був тим, що є ознайомлений з позакулісовою політикою Римської Курії. На папу несподівано вибрано людину, яка волею чи неволею мусіла діяти так, як це тільки було можливо. Римська Курія з приходом Папи Івана Павла II не змінила ні свого обличчя, ні своєї політики. Все продовжувалось старим утертим шляхом, і міняти його можна тільки поступово. Треба на певні місця наставляти інших людей, для чого потрібно також часу, а цього зразу не можна зробити. Така заввага потрібна, щоб можна було краще оцінити понтифікат Папи Івана Павла II.

Звичайно, підсумки п’ятирічного понтифікату Папи Івана Павла II будемо робити виключно під кутом нашої Помісної УКЦеркви. Коли ж ідеться про підсумки в загальному, себто у вселенському значенні, то можна з певністю і без перебільшення сказати, що вони є великі й прямо подивугідні. Коли ідеться про підхід до нашої Церкви, то слід підкреслити, що на початку свого понтифікату Папа Іван Павло II виявив добру настанову. Тут можна згадати, що Папа Іван Павло II зараз після свого вибору в жовтні 1978 року, 20 листопада 1978 року прийняв на авдієнції всіх наших владик на чолі з Патріярхом Йосифом. Крім того, що владики мали спільну авдієнцію, Папа Іван Павло II говорив з кожним нашим владикою окремо. В наслідок цієї авдієнції, на якій Патріярх Йосиф сказав, що наші владики зібрались у Римі й обговорювали плян підготовки до святкувань 1000-ліття християнства в Україні; вручивши папі стосовний документ. Папа Іван Павло II написав до Патріярха Йосифа окремого листа у цій справі. З листа папи, що був опублікований 19 березня 1979 p., випливало знання історії нашої Церкви та її проблем. Лист був написаний з великою добросердечністю. Цей лист викликав реакцію серед деяких еміграційних російських кіл, як також серед московської патріярхії. Тоді в імені московської патріярхії написав листа митрополит Крутіцький і Коломенський Ювеналій, у якому він закидав Папі Іванові Павлові II, що, мовляв, він своїм листом до Патріярха Йосифа заперечує рішення Ватиканського Собору II і є відступом у відношенні до зв’язків, які установились після Собору між римо-католицькою Церквою і місцевими православними Церквами.

На листа Ювеналія в імені Папи Івана Павла II відповів кардинал Віллебрандс. Його відповідь була достойна й гідна, але він її закінчив таким ствердженням: «… Папа, навіть коли він цього не сказав у своєму листі, признає без вагання у вашій православній російській Церкві спадкоємця славної традиції св. Володимира і давньої київської Церкви, яка стала основою віри і тривалости вашого християнського народу». Зрозуміло, тут зроблена данина, щоб задовольнити Пімена. Цей факт можна по-різному коментувати, але це залишаємо для наших читачів.

В тому ж самому році (1979) відбулась визначна історична подія. Патріярх Йосиф відзначав 40-річчя єпископської хіротонії, про що був повідомлений і знав Папа Іван Павло II, бо три дні перед самими святкуваннями, які відбувались у суботу, на щотижневій загальній авдієнції, що відбулась в середу, згадував українських паломників, які прибули до Риму, щоб поклонитись святим гробам та відзначити ювілей Блаженнішого Йосифа. Коротко перед самим святкуванням папський післанець приніс Патріярхові Йосифові листа з повідомленням, що на опорожніле місце філядельфійської митрополії призначено о. Мирослава Любачівського. До речі, після смерти митрополита Йосифа Шмондюка філядельфійська митрополія була довгий час необсадженою. Треба припускати, що повідомлення, яке прийшло перед самим святкуванням у п’ятницю, було зроблене з премедитацією. Очевидно, це ще діяли по втертому шляху члени Римської Курії. Трудно повірити, що про це не знав Папа Іван Павло II. Не буду зупинятись, з якими цілями це було зроблено.

Візитуючи Америку, Папа Іван Павло II також завітав до української філядельфійської катедри Непорочного Зачаття при вулиці Френклін. Вітаючи всіх, він не згадував про Главу нашої Церкви Патріярха Йосифа. Черговим кроком можна згадати Надзвичайний Синод нашої Церкви, який скликав Папа Іван Павло II в порозумінні з Блаженнішим Отцем Йосифом. При цій нагоді Папа Іван Павло II сказав до Блаженнішого Отця Йосифа, що тепер він, себто Патріярх Йосиф, буде мати право скликати наступні синоди сам за дозволом і благословенням папи, подаючи аґенди, які будуть обговорюватись. Факт скликання чи відбування синодів нашої Церкви, навіть з ласки папи, має своє позитивне значення. Не будемо тут згадувати факту вибору коадьютора для Патріярха Йосифа, бо куліси цієї справи зовсім себе не виправдали для жодної сторони. Правда, Папа Іван Павло II у листі до Патріярха Йосифа ще перед відбуттям Надзвичайного Синоду підкреслив, що він стоїть на становищі попередніх папів і не може визнати патріярхату Української Католицької Церкви.

Вже черговий Синод наприкінці листопада й початку грудня 1980 р. скликав Патріярх Йосиф за згодою і благословенням папи, але тут виявилась деяка неув’язка у зв’язку з ухвалою Синоду п.н. «Торжественне засудження т.зв. львівського «собору» з 1946 р.». Ця ухвала викликала гостру реакцію московського патріярха Пімена, який написав листа до Папи Івана Павла II. На жаль, відповідь Папи Піменові була дуже кривдяча для нашої Церкви і владик на чолі з Патріярхом Йосифом. Папа у своєму листі заперечив важність цієї ухвали, як неіснуючу, і про це повідомив відповідні нунціятури. Чому і для чого була зроблена ця поступка, і що вона дала — трудно сказати. Це є сумний факт, який трудно вияснити і прийняти як доброзичливий. Знаємо, що на цьому Синоді з грудня 1980 року було прийнято низку ухвал, які були передані Папі Іванові до затвердження, але досьогодні вони не були публічно проголошені. З Синоду з грудня 1980 р. поза поданням кандидатів на єпископів, які здійснено, і «Торжественним засудженням…» більше нічого невідомо, хоч на аґенді було багато справ. Останньо відбувся Священний Синод у лютому 1983 p., ухвали й рішення якого передано для затвердження Папі Іванові Павлові II і досьогодні ми нічого не знаємо, що на цьому синоді у лютому цього року вирішено. З того часу вже проминуло 10 місяців. Можна припускати, що Папа Іван Павло II має багато справ до полагодження, але за десять місяців можна було переглянути рішення й ухвали Священного Синоду. Можна припускати, що доля Священного Синоду з лютого ц.р. буде та сама, що й з Синоду 1980 року. До цього слід додати, що досьогодні не полагоджена справа у Великій Брітанії, досьогодні наша Церква у Польщі, яка начисляє біля чотириста тисяч або й більше вірних, не дочекалась свого єпископа.

Що деякі події так стались, це можна поставити на рахунок наших владик, які у цій справі не стукали до дверей Апостольської Столиці. Отже, в загальному можна сказати, що наші надії і сподівання перед п’яти роками з вибором Папи Івана Павла II не багато сповнились. Чи можна мати надії на краще? На це важко відповісти. Якщо у майбутньому питання нашої Церкви будуть полагоджуватись, як дотепер, то не багато можна сподіватись. Все ж таки наші владики повинні діяти!

М. Г.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>