В половині жовтня повернулася до Львова група з 27 паломників до Люрдської Матері Божої, організована Клюбом української греко-католицької інтелігенції у Львові.
Паломницький автобус подолав трасу довжиною біля 7,000 км. і перетнув кордони Польщі, Чехо-Словаччини, Австрії, Німеччини та Франції. Французький відтинок паломницької траси був найдовшим — біля 1,200 км. — і пролягав з північного сходу від міста Штрасбург до містечка Люрд, що на крайньому південному заході Франції. Відпустове містечко Люрд знаходиться в Піринейських горах на кордоні з Еспанією і має славу як признаний у світі найбільший центр паломництва Вселенської Церкви до чудотворних місць, зв’язаних з культом Марії — заступниці всіх християн.
Поминаючи враження від хоч і поверхового знайомства з такими містами як Відень, Зальцбург, Мюнхен, Штрасбург, Ліон, Авіньйон, Тулуз та французьким узбережжям Середземного моря, паломників з України найбільше вразила і наповнила гордістю за свій народ, за свою Церкву наша видима українська присутність у цій пречудовій відпустовій місцевості в далеких Піринеях.
Тут у 1982 р. силами і коштом українських греко-католиків збудована пречудова церква Пресвятої Діви Марії, увінчана п’ятьма позолоченими банями, що стилево нав’язують до козацького барокко. Стінопис інтер’єру виконав всесвітньо відомий маляр-візантист з Кракова Юрко Новосільський, а іконостас малював не менш відомий в світі маляр Петро Холодний (молодший) — син Петра Холодного (старшого) — автора знаменитих вітражів Успенської церкви у Львові. Ввесь архітектурний ансамбль нашої присутности в Люрді — церква, прицерковна домівка, готель — це твір архітектора Мирослава-Данила Німціва — родовитого перемишлянина, тепер громадянина США.
Церква, що знаходиться на Руе де’ль Україне (вулиця України), є архітектурною домінантою цілого Люрду: її видно зі всіх боків цього затисненого горами містечка. Крім того, вона є мистецькою атракцією для всіх паломників (а їх річно буває 5 мільйонів осіб), що стікаються сюди з цілого католицького світу. Самовідречений і жертвенний отець Василь Прийма, родом з-під Перемишля, довгі роки тут трудиться на ниві Христовій як парох, а рівно ж, в силу політичних обставин, був і є неофіційним амбасадором і пропагатором української національної ідеї в чужинецькому світі.
Тому наша церковця завжди заповнена паломниками не тільки українцями, які, відвідуючи славний марійський Люрд, з цікавістю довідуються і знайомляться з окремою гілкою Вселенської Церкви українсько-візантійського обряду. Крім суто української церкви в цьому відпустовому місці українці греко-католики мають свою окрему каплицю в головній латинській катедрі Люрду. Запрестольний образ в каплиці виконав відомий мистець до 1944 року львів’янин, а тепер громадянин Детройту Михайло Дмитренко. Це ще одна мистецька атракція для чужинців-паломників, а гордість для українців у Люрді.
Хочеться висловити бодай кілька думок з приводу. Отже паломницька подорож, що тривала 14 днів, була б неможлива без матеріяльної і, розуміється, моральної піддержки і заохочення зі сторони католиків Австрії і Франції. Власне в таких випадках можемо доцінити і усвідомити собі нашу приналежність до Вселенської Церкви: в католицькому світі ми — свої між своїми.
Тому, з приємністю і з вдячністю згадуючи всіх чужинців-католиків, що всіляко сприяли і допомагали нашій подорожі і перебуванню в святому Люрді, з гіркотою і дивним почуттям незаслуженої кривди згадуємо неприхильне ставлення до нас греко-католицького пароха о. Мирона Мольчка в «українському» Мюнхені.
Натомість не знаходимо слів похвали і щирого подиву до християнської щирости і українського патріотизму настоятеля греко-католицької станиці в Маквіллері, що біля Штрасбургу — о. Павла Когута. Маквіллер — це вже (в засаді німецькомовна) Франція — Ельзас. Тут трудиться понад 40 років о. Павло, збираючи в розсіянні сущих українців, яких доля закинула у північно-східню Францію. Про нього якщо писати, то тільки у суперлятивах. Після Мюнхену всі ми переконалися, що для о. Павла постуляти «Сім діл милосердя для тіла», а саме 2-й «Спрагненого напоїти» та 4-й «Подорожнього в дім прийняти» — це не лише риторичні фрази, виголошувані з амвона до вірних; для нього — це кодекс, це повсякчасна християнська постава стосовно ближнього. Його напутнє пастирське і патріотичне батьківське слово стало для нас духовним дороговказом на всю подальшу дорогу до Марійського Люрду, як рівно ж і на зворотню дорогу, а крім того, напевно, на все подальше життя для кожного з нас — паломників. Цей самовідданий подвижник і трудар на ниві Христовій та національній заслуговує вже нині великої монографії, бо він дивізійник, патріот і великого калібру душпастир.
Такі світлі постаті, як о. Павло Когут, о. Василь Прийма, що всеціло віддали себе на служіння Богові та Україні, тепер печаляться тільки одною печаллю: вони старіються, літа беруть своє, а хто по них прийде для продовження української справи у тих греко-католицьких оазах, які вони довгими роками тяжким трудом, але з великою любов’ю творили для утвердження доброго імени України серед чужинців. Проте не тратять надії, що от леда-день ними зацікавиться Церква-Матір у Львові і подбає про те, щоб наш доробок на заході Европи не пропав марно, а примножився. Але чи так буде? Наразі вони не бачать зацікавлення та якогось руху в цьому напрямі зі сторони України.
Дякуючи Богові за відбуту прощу, на закінчення хочеться сказати, що подорожні враження та молитовні досвідчення і пережиття нашої паломницької групи в Люрді заслуговують на окрему велику публікацію. Український християнський народ, в якому утвердився культ почитання Пречистої Діви Марії ще з княжих часів, мусить подбати про наші люрди, фатіми та ченстохови в марійських місцях на Україні. Святих марійських місць у нас не бракує. Потрібна тільки добра організація паломницьких рухів та містерій, а також, по-цивільному сказавши, відповідна рекляма через засоби масової інформації не тільки в українській мові. Та ці справи лежать виключно в компетенції нашої Церкви.
Львів, жовтень 1992
Іван Гречко,
Голова клюбу української греко-католицької інтелігенції
