Відбутий Надзвичайний Синод став зворотньою точкою ватиканської політики по відношенні до нашої Помісної УКЦеркви. Навколо цього синоду постала ціла низка не вияснених питань. Правдоподібно ці питання ще довго будуть нуртувати серед вірних нашої Церкви, як також і серед чужинецького католицького світу. Ось недавно на цю тему появилась цікава стаття, в другому числі католицького квартальника «Діяконія», автором якої є відомий українцям о. Дж. Мальоні.
Щоби питання Надзвичайного Синоду більше роз’яснити, редакція журнала заплянувала кореспонденційним шляхом провести панель, запросивши до участи: о. д-ра Івана Гриньоха, о. д-ра Юліяна Катрія, о. д-ра Миколу Комара і о. д-ра Віктора Поспішиля, яким переслано нижче подані питання. Редакція одержала відповіді на питання від трьох панелістів, за виїмком о. д-ра Івана Гриньоха, який повідомив редакцію, що подасть свої відповіді.
Нижче друкуємо відповіді двох панелістів, себто о. Юліяна Катрія і о. Миколи Комара. Не друкуємо відповідей о. Віктора Поспішиля тому, що його відповіді з невідомих для редакції причин появились на сторінках Українського Католицького Щоденника «Америка», у Філядельфії, за 12 вересня 1980 р. Не знаємо чим це пояснити. Редакція одержала низку телефонів і запитів в цій справі. Ми з нашої сторони сказали, як було, а чому так сталось на це не маємо жодної відповіді. Телефонічно редактор журнала одержав інформацію, що копію панелевих відповідей одержав для одобрення коадьютор Мирослав Любачівський у Вінніпезі, очевидно не від редактора і він їх подав для надрукування в «Америці». Щось подібного в журналістичному світі нечуване. Дивні діла Твої Господи.
Поставлені питання є під числами і тому, щоби біля кожної відповіді не повторяти питань є поставлені ті самі числа.
Запрошуємо наших читачів на короткі, але справді короткі зауваження до поставлених питань і відповідей панелістів. Редакція з своєї сторони зробить свої помічення й завваження до відповідей панелістів у наступному числі.
Редакція
Навколо Надзвичайного Синоду, що відбувся 24 — 27 березня 1980 р. постала ціла низка різних питань. У більшості українська преса розглядала цей синод в загальному позитивно. Якщо ж ідеться про чужинецьку пресу, то були різні голоси, але у багатьох випадках з критичним підходом. В нашому журналі були заступлені погляди наскрізь позитивні, гостро критичні й помірковані. Питання Надзвичайного Синоду не перестає ворушити думку широких кіл мирян. Останньо, з появою буллі, в якій визначено права, обов’язки і відповідальність Коадьютора митр. Мирослава Любачівського, це питання ще більше стало актуальним. Згадана булля кидає зовсім іншу проекцію нашої Помісної УКЦеркви. Тому редакція журнала «Патріярхат» рішила звернутись до Всечесніших Отців з наступними питаннями:
1. Як розглядаєте Надзвичайний Синод скликаний Папою Іваном Павлом II у порозумінні з Патріярхом Йосифом у площинах:
а. змагань нашої Церкви до самобутности
б. канонічній,
в. пасторальній і
г. адміністраційній
2. Чи можна Надзвичайний Синод розглядати у позитивній площині, якщо так, то як це погодити з змістом буллі?
3. В буллі говориться, що юрисдикція коадьютора для верховного архиєпископа є обмежена до території Львівського Верховного Архиєпископства. Якщо так, то чи наші владики в діяспорі мали право вибирати коадьютора для Львівського Верховного Архиєпископства?
4. Що сталося з назвою Києво-Галицька, чи Галицька Митрополія, чому Апостольська Столиця офіційно не вживає цієї назви?
5. Чи думаєте, що на поставу Апостольської Столиці по відношені до нашої Церкви має і сьогодні вплив «остполітік»?
6. Чи вважаєте, що наша Церква у діяспорі повинна приняти мови тих країн в яких вона перебуває, чи повинна задержати виключно українську або староцерковну мову?
7. Як розцінюєте в цілому комплексі наших церковних питань ролю зорганізованого мирянського руху?
8. В якому напрямі і якими шляхами повинна дальше проходити праця і змагання за здійснення повної самобутності нашої Помісної УКЦеркви?
Згори щиро дякую за Ваші цінні відповіді на поставлені питання.
Відповіді о. д-ра Юліяна Катрія, ЧСВВ
1. Надзвичайний Синод скликаний Папою Іваном Павлом II це перший великий крок до самобутности нашої Церкви. Перший раз від смерти останнього київського митр. Йосафата Булчака ми могли вибрати свого митрополита навіть поза рідними землями.
2. Надзвичайний Синод можна розглянути у позитивній площині, тому що дотеперішне церковне законодавство того не передбачало, і те, що сталося, сталося тільки рішенням теперішнього папи. Булля висказує тільки становище дотеперішнього права, з якого одначе папа зробив виняток і дав нам більше як право передбачало.
Тепер формується кодифікація права Східних Церков, і дуже можливо, що в новому праві усі вірні в якійсь мірі без огляду на територію, де вони живуть, будуть підлягати Голові своєї церкви. Теперішня рестрикція юрисдикції Голов Східних Церков відноситься не тільки до нас, але до всіх східних католицьких Церков.
Булля говорить про обмеження юрисдикції до території Львівського Верховного Архиєпископства, а з другої сторони наші Владики в діяспорі могли вибрати коадютора для Львівського Верховного Архиєпископа, і це виглядає на противорічність, однак так не є, бо кожний виняток у якійсь мірі заперечує загальне право. Дотеперішне церковне право не передбачало юрисдикції поза територією поодиноких Східних Церков, і її не мали навіть Патріярхи.
Папа того права не скасував і не зааплікував його до всіх східних Церков, тому в Буллі повторяє, що силою права юрисдикція Львівського Верховного Архиєпископа ще далі не розтягається поза межі Галицької Митрополії, однак Папа, як Голова Церкви і законодавець у відношенню до нашої Церкви робить виїмок і нам ділиться своєю владою і делегує — передає її теж нашим Львівським Архиєпископам, цебто фактично поширює їхню юрисдикцію разом із Синодом наших Єпископів на всю нашу Церкву.
5. Виглядає, що цей Папа не бере під увагу давнішого «остполітік». А доказом того є лист Папи Івана Павла II до Блаженнішого Отця Йосифа з нагоди 1000-ліття хрещення Руси-України. І взагалі, теперішний Папа як слов’янин дуже добре розуміє наші церковні справи і в тім згляді є нам прихильний. Те саме треба сказати і про нового префекта Східної Церкви кардинала Рубіна.
6. Наша Церква в діяспорі оскільки можливо повинна якнайдовше задержати старославянську чи українську мови, а чужі мови тільки частинно з конечности допускати до Літургії, як це рішив наш Єпископський Синод. Наша Літургія, якщо в цілости допустила б чужу мову то перестала б бути Літургією Українського Католицького Обряду.
7. Ролю мирян у церкві окреслив останній декрет ІІ-го Ватиканського Собору. Цей декрет заохочує мирян давати повну співпрацю священикам і єпископам, але їм не накидувати своїх поглядів, з другої сторони священики і єпископи повинні йти на зустріч слушнимм просьбам, заввагам чи домаганням мирян, якщо це згідне з церковними приписами.
8. Дальша праця і змагання за здійснення повної самобутности нашої Помісної Церкви повинні приходити шляхом повної гармонійної співпраці всіх наших єпископів, священиків і мирян, одначе головну ролю в тому треба лишити нашій Єрархії, бо тільки вона силою закону і традиції може найбільше осягнути в Апостольській Столиці.
Тому рішуче треба заперестати всякі демонстрації, крики чи критики та пресові напади на Апостольську Столицю, бо тим ми нічого не осягнули і не осягнемо, бо Церква не знає такого способу здобування прав. Таким поведенням ми радше відчужимо від себе Апостольську Столицю і виставляємо себе на сміх перед Церквою й іншими народами. Немає в тому логіки з одної сторони атакувати Апостольську Столицю а з другої сторони просити в неї осібних привілеїв.
А також треба заперестати всякі напади чи гострі критики тих єпископів, що не йдуть по лінії бажань деяких мирян, бо це підриває авторитет усіх єпископів і тим нічого не осягнеться, а радше викликається ненависть у мирян до нашої єрархії, що, очевидно, виходить на шкоду нашій Церкві.
Миряни мусять зрозуміти, що Апостольська Столиця готова брати під увагу слушні просьби чи домагання мирян, але тільки тоді, коли вони будуть висказані однозгідно устами всіх наших єпископів.
Відповіді о. д-ра Миколи Комара
1. Немає сумніву, що Надзвичайний Синод з березня 1980 був скликаний папою Іваном Павлом II за певним порозумінням з нашим Блаженнішим Патріярхом Йосифом. Блаженніший гаряче бажав забезпечити дальше історичне і канонічне існування і діяння Києво-Галицької Митрополії і поставити цей факт — перед своїми і чужими, приятелями і ворогами; в ясному і недвозначному світлі. Як довго і в якій формі йшли переговори в цій справі, наразі офіційно не виявлено. Можливо, що вони були заініціовані ще з папою Павлом VI. Одно певне, що Блаженніший не порозумівався в цій справі з куріяльними чинниками, а вів цю справу персонально і «на вершинах», як годиться голові Помісної Церкви. Можливо також, що Блаженніший пропонував свій власний спосіб вирішення цієї справи (напр. — поставлення свого кандидата за прецеденсом Слуги Божого Митрополита Андрея, який сам вибрав собі наслідника в особі Блаж. Йосифа і опісля просив його затвердження). З папських документів виходить ясно, що папа, якому ця справа лежала також на серці, діяв в цій справі в співдії з Східньою Конгрегацією і Державним Секретаріятом. Лист папи з 5 лютого 1980, який заповідає синод і ставить точні принципи, за якими цей синод має відбуватися, ясно про це свідчить. Стиль і виложені в листі принципи певно не були вповні сприємливими для Блаженнішого, але в висліді, чи то задля більшого добра самої справи, чи може, предбачуючи невідхильність папи у поставлених заложеннях, Блаженніший на цей синод погодився. Давши свою згоду, (а певно що дав, бо сам брав участь у синоді і промовляв на відкритті), мусів прийняти й його консеквенції. Яку ролю і як керувала цими справами перед, підчас і безпосередньо по синоді Римська Курія, ніхто не говорить, але як це зраджує булля (з апробатою чи більш певно без апробати папи — це вимагає вияснення), курія діяла дуже інтенсивно.
а) Цей Надзвичайний Римський Синод з приналежними до нього документами, своєю формою і змістом, зовсім не був зацікавлений у самобутності Української Католицької Церкви. Він радше зігнорував поняттям і принципами помісности нашої Церкви, як Східньої Церкви, та завдав сильний удар для наших дотеперішніх змагань за помісність і самобутність. Декрет про Східні Католицькі Церкви залишився і дальше мертвим документом. Текст буллі аж надто про це свідчить, а й сам папа в своїх промовах не уважав за відповідне піднести цей декрет до життя і дії.
б) На мою думку, Надзвичайний Синод не створив під канонічним зглядом нічого нового ані ліпшого від того, що ми мали і могли б мати через продовжування Архиєпископських Синодів, що відбулися під проводом Блаженнішого Йосифа. Ці синоди були скликувані головою Помісної Церкви, виявляли її синодальне діяння і відзеркалювали помісність нашої Церкви. Та ці синоди, їх форма, чи навіть позір якогонебудь синодального діяння Української Католицької Церкви, були силою Римської Курії заборонювані і вкінці здушені. Цей факт, що українським владикам не вільно було разом сходитись, щоб спільно рішати про пасторальні, літургічні й адміністраційні справи Церкви на поселеннях і разом ділити долю Церкви в Україні, залишать в історії темну тінь у відношенні Апостольської Столиці до Української Католицької Церкви.
Ґенеза нового «Надзвичайного Синоду» виходить отже, по части, з дотеперішної неґації Римської Курії до синодального права Української Католицької Церкви (що доводило до абсурду ), і по части із штучно створеного становища римського церковного права, яке не дозволяє голові Помісної Церкви на виконування персональної юрисдикції над духовенством і вірними, які, ізза нелюдських обставин, мусіли залишити свою територію, хоч з своєю матірною Церквою творять і дальше одну духовну, моральну, обрядову і історично-канонічну цілість. Ця тверда буква закону в відношенні до нашої Української Католицької Церкви була причиною довгої боротьби українських вірних в Америці і Канаді за своїх священиків, за своїх єпископів, за власну юрисдикцію цих єпископів над своїми вірними, за жонате священство, за збереження обряду і одности цієї Церкви і народу проти латинізації і утримання поділів між вірними з Галичини, Закарпаття, Югославії і т. п. Відємні наслідки проти такої церковної політики Римської Курії відчував наш нарід гірко аж до останніх літ, бо, як знаємо, наші владики не могли творити спільноти Української Церкви ані на своїх синодах (ці були заборонені), ані на конференціях (такі обіцялись), ані поміж собою, ані зв’язуватись у спільноту з матірною терплячою Церквою, бо вони не були до неї прилученими («аґреґованими»). Наш Блаженніший якнайкраще цю ситуацію розумів, ізза неї невимовно терпів і діяв, діяв нераз сам. І в такій ситуації заборон і неґації, прийшов час, коли сам папа зрозумів, що так окремої помісної Церкви трактувати не можна, і що треба нам уже щось дати. І в висліді ми отримали Надзвичайні Синоди.
Уживаю термін «надзвичайні», тому що подібно як перший так і слідуючі римські синоди можуть бути скликувані за попереднім дозволом папи, за предложеною йому наперед програмою і порядком нарад, та затвердженням рішень папськими властями. Навіть у назначуванні обраних синодом єпископів, папа не мусить в’язатись волею синоду і може назначити свого ставленика. Ці синоди діятимуть отже не власною звичайною властью, питомою помісній Церкві, а наче відпорученою (делегованою) властю папи і тому ці синоди будуть надзвичайними. Вони ще й тому надзвичайні, що діятимуть в особливіших обставинах нашої Церкви: Верховний Архиєпископ Львівський, як кажеться в документах, перебуває і рядить не на своїй території, а на поселеннях не має своїх власних єпископів (з власної території), а очолює тут лише «аґреґованих» єпископів, над якими не має прямої юрисдикції.
В цій штучно створеній структурі «надзвичайних синодів» наша Церква отримала мінімум цього, за що змагалась довгими десятками літ. Під канонічним оглядом перший Надзвичайний Синод «аґреґував» наших владик в церковну одність і дав їм можливість і відповідальність спільно працювати і журитися долею і будучністю цілої Української Церкви. Це безперечно позитивний здобуток синоду. (На марґінесі цього насувається логічне питання: а як з нашими закарпатськими і югославськими братами, їх владиками і єпархіями, як, коли і до кого вони будуть «аґреґованими»?)
в) Надзвичайні синоди можуть бути в наших обставинах, і сподіюсь що будуть вигідною інституцією для узгіднення і випрацювання конечної програми в ділянках: душпастирській, літургічній, обрядовій, екуменічній. Гідне відзначення 1000-річчя християнської України, як це підноситься в папських документах, має бути одним з зрілих овочів синодів. Священичі покликання, виховання священиків, обнова монаших чинів і згромаджень, мужеських і жіночих, в дусі Східньої Церкви і їх достосовання до історичних вимог нашої Церкви — це все пекучі справи, які, подібно як на дотеперішних Архиєпископських Синодах, так і тепер вимагають пильної уваги і полагодження. До пасторальних проблем належатиме також вибір нових єпископів для нашої Церкви. Вірні сподіваються від отців синоду, що вони подбають у своїм виборі про добрих і відданих пастирів, щирих патріотів Української Церкви і народу.
г) Не думаю, що надзвичайні римські синоди зможуть дати нашій Церкві щось під адміністраційним оглядом, в розумінні структурального завершення нашої Церкви. Наші митрополії, єпархії і екзархати на поселеннях остають і дальше під виключною юрисдикцією і адміністрацією римської курії і в цьому есенціяльних змін мабуть не буде. За те ці синоди могли б і повинні б присвятити належну увагу і винести відповідні норми для внутрішнього упорядкування адміністрації поодиноких наших єпархій, куди римська курія не бажає встрявати: зложення єпархіяльних курій, покликання маєткових єпархіяльних рад, централізація єпархіяльних фінансів, та введення в життя установ і функцій для нормального і правильного діяння єпархіяльних, деканальних і парафіяльних складових частин і клітин Української Церкви.
2. В цьому питанні бажаю відгородити окремо буллю і її зміст, і позитивні наслідки римського синоду. Про буллю, яка окреслює ролю обраного помічника і наслідника Львівського Архиєпископа, буллю, що так поспішно видана а так пізно проголошена, скажу лиш таке: ця булля, в такім виді і з цим змістом, була зовсім непотрібною, і вона являється ганебним документом, який дискредитує Католицьку Церкву назовні, понижує нашу Церкву внутрі, завдає ще одного «поличника» Блаженнішому, та цей документ певно завдає сорому і папі, якщо за нього не мають встиду ті, які цей документ приготовили.
Цей перший Надзвичайний Синод має незаперечне позитивне значення, а саме: а) синод забезпечує (принаймні на 150 літ) правне наслідство і канонічне існування Львівського Архиєпископства в Українській Католицькій Церкві в особі Верховного Архиєпископа: б) синод ясно опреділює, що в особі Верховного Архиєпископа об’єднується ціла наша Церква в Україні і на поселеннях, хоч юрисдикція Верховного Архиєпископа обмежена дальше до території Львівського Архиєпископства; в) дозволяє на відбування синодів наших владик для ведення і вирішування справ нашої Церкви в Україні і на поселеннях. Ці синоди, як сказано вже вище, помимо наложених обмежень, матимуть позитивний і корисний вплив на життя нашої Церкви. Тут знову треба повторити лише це, що й досі так часто повторялось: доля нашої Церкви лежить таки в руках наших владик!
3. Синод був скликаний папою і відбувся під проводом папи для вибору помічника і наслідника для Блаженнішого Патріярха Йосифа. Тому, що цей синод відбувся поза територією Верховного Архиєпископства і що крім Блаженнішого складався лише з аґреґованих владик «треба було ужити папської власти», як це підкреслив сам папа в документі з 5 лютого 1980. Отже наші владики, як аґреґовані, мали право вибирати помічника і наслідника, який з хвилиною переняття наслідства по Блаженнішим Патріярхові Йосифові тішитиметься «іпсо факто» власною і звичайною юрисдикцією на своїй території. Цієї юрисдикції не дають йому ані єпископи, які його вибирали, ані сам папа, (чи папська булля). І хоч Верховний Архиєпископ за теперішнім твердим правом не має юрисдикції поза територією Львівського Архиєпископства, то він однак має велику гідність і велику відповідальність за цілість Української Церкви як її голова і батько.
4. Історично не було Києво-Галицької Митрополії як такої. В різному часі і окремо існували Митрополія Київська і Митрополія Галицька. Київська Митрополія була архиєпископством вищого ранґу — великим або верховним. Та коли Київ падав у ворожі руки (татар, опісля москалів), церковне і національно-державне життя переходило на західні українські землі. Так повстала ще за княжих часів Галицька Митрополія — назва від столичного городу Галича. Берестейську Унію принимала Київська Митрополія; Галицька митрополія діяла релятивно короткий час. Коли московські царі знищили унію і московський Патріярхат остаточно (з кінцем XVIII ст.) підкорив насильно Київську Митрополію, прийшло в Галичині, що була під Австрією, до відновлення Галицької Митрополії. Це сталося в 1807 р. за папи Пія VII, який окремою буллею («Ін універзаліс Екклезіє») відновив Галицьку Митрополію з осідком у Львові (Галич протягом віків став малим містом), підносячи рівночасно Львівську єпархію до ранґу архиєпископства й надаючи цій митрополії ці самі права, що їх мала Київська Митрополія, то значить що вона стала, подібно як перед тим Київ, Великим або Верховним Архиєпископством. Згаданою буллею львівські митрополити одержали офіційний титул: митрополит львівський і галицький.
Назва церковної провінції за канонічним правом походить від столичного міста, давня Галицька Митрополія,від міста Галича, Київська Митрополія від міста Київ і т. д. Св. Іван Золотоустий був «архиєпископом Константинограда». Апостольська Столиця цього дослівно дотримується і в офіційних документах уживає: Львівське Архиєпископство, розумій верховне.
Коли прийде до відновлення української держави з Києвом і Львовом, то тоді прийде до відновлення Київської Митрополії, як митрополії вищого ранґу (Верховне Архиєпископство — патріярхія), за чим Львівська Митрополія перейде до ранґу звичайного архиєпископства, бо в одній помісній Церкві немає місця і сенсу на існування двох верховних архиєпископств чи патріярхій.
Тут варто згадати, що теперішній московський Патріярхат, який насильно нищить Українську Католицьку Церкву в Україні, створив у Львові лише єпархію (російсько-православну), а свому православному Київському Митрополитові надав титул: митрополит Києво-Галицький.
5. «Остполітік» продовжуватиметься — але в цілком іншім дусі як за попередніх папів. Немає сумніву, що Українська Католицька Церква відіграє основну ролю в цій політиці Ватикану. Але ця політика, (принаймні є такі познаки,) вже не за ціну нашої Церкви, а на її скріплення і життя. Чи новоіменований помічник, коли перейме керму Української Церкви по Блаженнішому Йосифові, буде лише пасивним інструментом у складній ватиканській політиці і чи, в порозумінні з відповідними українськими кругами, буде вести власну індивідуальну лінію за найвищі інтереси Української Церкви і народу, — покаже найближче майбутнє. Українська спільнота певно присвятить цій справі багато уваги, бо ніхто з відповідальних провідників — духовних і світських — не сміє бути байдужим до найвижчих життєвих інтересів своєї Церкви і народу.
6. Офіційною літургічною мовою в Українській Церкві, мусить залишитися українська, або, якщо можливо – церковно-словянська мова, подібно як в українських установах і організаціях має домінувати українська мова. На відхилення від цього принципу треба дуже серйозних причин, які мусять бути виправдані вищим добром та інтересами Української Церкви і народу. (Нпр. збереження ідентичности, тощо). Стан української спільноти на поселеннях не є ідеальний. Можна про це багато говорити і певно знайдемо все когось, кого могли б за цей стан судити. Та це не є відповіддю на проблему, яка стоїть відкритою. Процес відчуження йде природньо і проти нашої волі. Його не вдасться спинити, але його можна здержати і контролювати. Відповідальні чинники в народі, а в Церкві церковний авторитет, повинні поставити певні принципи, щоб цей процес контролювати. В цій справі треба студій, статистики і солідних принципів. Ніхто не може діяти свавільно. Синод українських єпископів може і повинен у цій справі багато зарадити. IV Архиєпископський Синод дав дозвіл на уживання чужих мов, лишаючи рішення поодиноким єпископам. Наша одність і солідарність з верху до низу, уникання зайвих екстрем, проламання групових і партійних загород для затіснення і нав’язання спільних узлів, праця над усуненням причин відчуження, а передусім плекання здорового патріотизму — все це й інше допоможе в оздоровленні існуючого стану.
Коли йдеться про церковну внутрішню ділянку, то тут мусять бути затримані й осуджені всякі спроби інтернаціоналізації нашої Церкви й творення якоїсь візантійської церкви (котрої візантійської?), з рівночасним затиранням питомого національного обличчя Української Церкви, і української духовости і благочестя, з затаюванням історичної ролі і місії Української Церкви, або й з скритою погордою до українського народу, його найвижчих прав і інтересів. Чужі священики і пастирі, які не говорять українською мовою, які не є обзнайомлені з історією української Церкви і народу, його культурними цінностями, і ті, які не люблять українського народу, ніколи не повинні знайтися в парафіях чи в якій-небудь службі Української Церкви, бо вони її чужі і користи не принесуть. Наше сучасне положення наказує нашим владикам і вірним застосувати повну обережність, бо хіба ж нам не байдуже, хто й чого входить до українського стада?
7. Сила нашої Церкви, як і кожної церкви, є в сильнім, свідомім, здоровім і зорганізованім мирянстві. Літургічне і релігійне життя завершується в церковних Богослуженнях. Та в християнських громадах мусить бути також соціяльне життя. Форми й вияв цього життя в масах народу не приходять автоматично, їх треба сформувати, виховати й виплекати. Цей процес мусить починатися й вирощуватись в українських родинах, перейти дальше у громадську площину, щоб закріпити й завершити себе в церковних організаціях мужів, жінок і молоді, братствах сестрицтвах, церковних комітетах, товариствах і установах. Церковні організації мусять тішитись в духовних зверхників респектом, відповідною автономією і довірям. Тісна й щира співпраця церковних організацій з церковним проводом є конечною для життя Церкви. Праця й роля мирян у Церкві є есенціяльною і нічим незаступимою. Історія вже нераз показала, що вірні миряни зберегли життя своєї Церкви навіть тоді, коли їх пастирі не були їм рідними або недописали. Українське мирянство мусить цінити своє Богом дане покликання й нести також свій великий тягар і відповідальність за життя й долю своєї Церкви.
Змагання Української Церкви за здійснення своєї самобутності ніяк не припинились. Уважаю, що наша церковна ситуація есенціяльно не змінилася. Надзвичайні римські синоди не є розв’язкою і остаточною відповіддю на історичні вимоги нашої Церкви. Це міг би бути лише крок вперед. Українська Церква мусить завершити і зберегти своє східне обличчя, зберегти свою історичну спадщину і закріпити свою помісність по принципах декрету про Східні Церкви під кермою свідомого свойого покликання й історичної відповідальности верховного архиєпископа (патріярха). За ці права треба змагатись, вони нам не впадуть, навіть якщо б ми були святою, досконалою і найбільш заслуженою спільнотою. Наш Блаженніший Патріярх Йосиф вложив в ці змагання все своє геройське життя, дав нам свого духа, вказав нам високу ціль. Якщо на цій дорозі були відхилення, треба її виправити й спрямувати. Авторитативні напрямі повинні вийти в цій дещо зміненій ситуації від Блаженнішого Патріярха, який ще кермує своєю Церквою. За здійснювання нашої програми для осягнення повної помісності Української Католицької Церкви повинні взятись чільні й елітарні провідники з наших церковних, культурних, наукових і політичних кругів, які, засвідчуючи чи одність Церкви і народу, могли б гідно кермувати рухом і змаганням українського Божого Люду за наші права. Наш Блаженніший Отець Йосиф, що залишився вірним Українській Церкві і христовому намісникові і вів свій життєвий змаг серед найтяжчих терпінь і досвідчень, залишиться в історії Церкви Українським Патріярхом і тільки ті, які підуть його слідами, сповнять гідно своє покликання перед Богом, Церквою і народом.
