Суть проблеми полягає в тому, щоб окреслити місце і ролю України, її народу, її Церкви в діях Святішого Отця, рівнож і думки, погляди і надії українців про папу і Апостольський Престіл.
Проблема — складна, бо насичена багатовіковими стосунками українських християн з найбільшим центром світового християнства, стосунками, наповненими різними барвами, не тільки світлими, але й доволі сірими, не тільки дружніми, але й напружено дискусійними і навіть ворожими.
Однак, від сивої, тисячолітньої давнини і до нині, Україна традиційно шанує і святий Єрусалим, і апостольський Рим, і благочестивий Константинопіль. поціновуючи в першому витоки християнства, в другому його світову організацію. в третьому — джерело охрещення.
Будучи пастирями усіх народів, вселенські архієреї люблять і цінують український народ за його щиру віру і відданість Христовому Євангелію, за ревність ширення християнства.
Окремі Петрові намісники вбачали в нашім народі особливе покликання у виконанні Христового Заповіту: «щоб усі були одно», у відновленні єдности поділеної Церкви. Славні первоієрархи Української Церкви у єдності з апостольським Римом надихали паству на виконання цієї священної місії.
Зараз не час згадувати усіх пап римських і архієреїв Української Церкви, які збудували міцну твердиню Помісної Української Католицької Церкви, їх перелік зайняв би чимало часу. Завдяки важкій праці обох сторін появилася найпотужніша східна Церква в лоні світового католицизму, яка вистояла 400 річну навалу пекельних сил, гонінь визиску і поневолення з боку численних окупантів, але завжди залишалася вірною Апостольській Столиці.
Серед римських понтифіків XX століття найприхильнішими до України і українців були Бенедикт XV, Пій XII і нині правлячий Іван-Павло II. Перший радо вітав появу української держави, другий мужньо клеймив більшовиків за переслідування українців і Греко-католицької Церкви. Третьому судилося не тільки боротися проти комуністичного тоталітаризму, але й побачити його крах і справжнє воскресіння української Греко-католицької Церкви, а потім і української держави.
Початок понтифікату Святійшого Отця Івана-Павла II припадає на розгул гонки озброєнь, тотального наступу комунізму на міжнародній арені і якогось заціпеніння світової демократії. Треба було продовжувати лінію своїх славних попередників Івана XXIII і Павла VI, які, враз із Другим Ватиканським Собором, скерували церковний корабель в русло загладжування конфліктів двох воюючих систем, в русло миру і порозуміння, діялогу політичних і церковних сил. Україна тоді була в складі «нерушимого союзу», а її віруючі, гнані і переслідувані, молилися в катакомбах, або знаходили якусь віддушину в рідних храмах, які опанувала імперська московська патріярхія.
І всеж-таки з появою на престолі Петра кардинала Краківського Короля Войтили розпочинається новий етап в історії ватикансько-українських відносин і в становленні Помісної Української Католицької Церкви.
Українські віруючі із захопленням вітали нового понтифіка. Особливі надії на Івана-Павла II покладала катакомбна Церква. Вона мала тверде переконання, що саме він візьме в оборону її вірних і духовенство. Адже знали, що папа слов’янської кості і крові, що з середини знає і порядки більшовицького режиму і мучеництво «мовчазної» Греко-католицької Церкви. Словом, з початком понтифікату Івана-Павла II заблисла надія на скору і ефективну допомогу в терпіннях. В народі начали дошукуватись українських коренів походження Святійшого Отця.
Про свою близкість і спорідненість з українцями не одноразово говорив сам Понтифік. Він покликався на племінні і кровні зв’язки з українським народом. Українські справи цікавили ще кардинала Короля Войтилу. Пізніше, вже як папа, він підкреслив: «Як архієпископ Кракова я пізніше і оцінив пребагату спадщину українського народу»… і «довгий час… я відчував не тільки духовну, але й фізичну близькість до цієї (української — М. Г.) церкви, яка тоді переживала жорстоке випробування. І тому, після мого обрання на Престол Св. Петра, йдучи за моїми попередниками, я вважав моїм невідкладним обов’язком піднести голос в обороні її права на існування і вільне визнання віри, яких вона була позбавлена».
Ставлення Святішого Отця Папи римського до України умовно можна поділити на два етапи: 1. від початку понтифікату до розпаду Радянського Союзу; 2. від появи суверенної і незалежної української держави і до наших днів.
Перший етап маловідомий через брак первинних архівних матеріялів, які ще відстоюються в сховищах і не так скоро побачать світ. Знаємо, що докорінно помінялась політична ситуація в Европі і в світі і що вплив Апостольської Столиці на перебіг подій очевидний. Знаємо, що світова громадсько-політична думка небезпідставно бачить у Папі Іванові-Павлові II основного режисера розпаду «імперії зла».
Комунізм розпався по божій волі, розсунувся з середини в результаті активної дії поневолених народів, в тому числі народу українського. Але одним із очевидних і переможних факторів його краху є фактор християнський. Сам Папа твердить, що його роля у цій справі перебільшена. її слід приписати християнству як такому, враз із його релігійним і моральним вченням про людську особу і її права.
Перший етап папсько-українських взаємин проходить під гаслом українського міленіюму — тисячоліття Володимирового хрещення. Перший лист Івана-Павла II до українців на руки кардинала Йосифа Сліпого від 19 березня 1979 р. заторкує цю важливу проблему. Цей лист викликав протест з боку Патріярха Московського Пімена і спонукав до підготовки тисячоліття хрещення Русі закостенілу радянську світську і церковну еліту.
Сучасники відзначають атмосферу взаєморозуміння і взаємоповаги, яка запанувала у відносинах Петрового наслідника і Глави українських католиків кардинала Йосифа Сліпого. Історикам ще належить детально дослідити і висвітлити їх у всій повноті. Зауважимо, що припадають вони на тяжкі, в смислі міжародних відносин, роки (1978-1984), коли потуга соціялістичного табору виглядала ще непорушеною.
На наш погляд ключ до розуміння цього міститься в словах Івана-Павла II, сказаних біля домовини українського ісповідника віри: «Покійний боровся за справедливу справу…
Його треба цінити, бо він мужньо стояв в обороні прав своєї Церкви».
Від тісної співпраці папи з українськими ієрархами появилися пізніше знамениті послання про хрещення і хрест України. Волею папи український міленіюм було поставлено в центрі уваги Апостольської столиці і Вселенської Церкви.
В пастирських словах і промовах, присвячених тисячоліттю Володимирового хрещення. Святіший Отець бачить універсальне відлуння Йордану, бачить його вселенскість, підкреслюючи, що євангельські ідеї, защеплені в Києві, розповсюдились далеко за його межами в Білорусії, Росії, за Уралом, аж до краю землі. Разом з тим, Іван-Павло II підкреслює питоменно український характер тисячоліття християнства Русі.
На ювілейній 1988 р. припадають винятково важливі сторінки шанобливого ставлення папи до українського народу і його Церкви. Папа горить бажанням відвідати святі місця України, освячені слідами апостола Андрея Первозваного, хрестителя України св. Володимира, святих угодників печерських. Він прагне піднести на дусі поневолений український народ. Однак компартійна влада СРСР відмовляє папі у візиті. Зрештою, усі торжества українського хрещення переносяться до Москви, про яку і згадки не було у 988 році.
Апостольська Столиця надала широку можливість ознайомити світ із станом катакомбної Церкви. Сам понтифік відкрито взяв слово в обороні прав українських католиків. В інтерв’ю для іноземних журналістів він зазначив: «В Україні, особливо в Західній… є католики не тільки латинського, але також східного обрядів. До них належить передусім український народ із своєю Українською Католицькою Церквою, яка має свою ієрархічну структуру. В Римі знаходиться Верховний Архиєпископ, що згідно з канонічним правом є рівний патріярхові, ним є кардинал Любачівський.
Оця Церква протягом поколінь, протягом століть завжди виявляла велику вірність до Апостольської Столиці, до єпископів Риму, до папи. Оця вірність зобов’язує мене в цьому випадку бути їм одинаково вірним».
Через кілька днів 25 січня 1988 р. папа знову згадав про «братів і сестер» переслідуваної Української Католицької Церкви, які терплять у підпіллі. Світова преса відзначила, що папа ніколи так виразно не говорив про складну ситуацію Церкви в Україні. Навіть московська «Правда» вимушена була реагувати і «спростовувати» заяви папи.
На ювілей українського міленіюму в Ченстохові 10 вересня 1988 р. були надіслані телеграфом слова Святішого Отця: «Молюсь, щоб у майбутньому тисячолітті сини і дочки Української Католицької Церкви зазнали нового розвитку». Тепер знаємо, що вони були пророчими і що це пророцтво стає реальністю.
Солідарність з українським народом, його віковічними прагненнями до волі знайшла вираз у виступі папи перед українськими католицькими владиками з нагоди підписання Гельсінської угоди 1989 р. Папа бачив недалеким той час, коли стане можливою легалізація УКЦеркви «лікування актуальної ситуації… тобто доступ до місць культу, право на організацію власної ієрархічної структури, можливість вільного контакту з віруючими і їх спільнотами як у власному краю, так і за границями».
Ще до розпаду радянської тюрми народів папа домігся в радянського президента М. Горбачова реєстрації громад українських католиків, тобто законного визнання діяльносте забороненої Сталіним і репресованої Церкви.
Таким тріюмфом закінчується перший період відносин Івана-Павла II з українцями.
Другий період розпочинається світлими днями появи на міжнародній арені суверенної незалежної Української Держави. Знаємо, що церковне воскресіння передувало державному. Ще на ювілейних торжествах папа підкреслював. що уся повнота Римської Церкви з особливим зрозумінням і любов’ю схиляється над усіма духовними синами і дочками св. Володимира, особливо над тими, які моляться і страждають за єдність з Вселенською Церквою.
Пречистій Діві молитовно доручив Святіший Отець долю українського народу: «Пригорни до Твоїх грудей, о Мати, люд, що страждає з туги за всім тим, що втратив та не перестає надіятись на прихід кращих часів».
Молитва папи разом із молитовними зітханнями і терпіннями українського народу були вислухані.
В час горбачовської перебудови Українська Греко-католицька Церква займала перше місце серед церков і релігій по активності і силі боротьби за виживання. Православ’я ще повністю контролювалось московською патріярхією, а перші паростки автокефалії виростали з греко-католицького середовища, перехоплюючи його засади і гасла, доточуючи хіба що апломб зухвальства «Нам Рим не тато і Москва не мама».
Усім відомо, що саме Галичина, осередок українського католицизму, стала центром національно-визвольних змагань в Україні. На хвилі релігійного відродження в Галичині і виходу з підпілля катакомбної Церкви розвинулись демократичні і державотворчі процеси.
Католицьке крило українського християнського суспільства спричинилося до підтримки українських визвольних змагань і негайно дипломатичного визнання незалежної України світовою спільнотою і в першій мірі, західною демократією і Ватиканом.
Попри свою територіяльну немасштабність Галичина стала своєрідним сторожем незалежности і гарантом суверенітету, оплотом українськости України. І це не випадково.
Кульминаційним моментом взаємовідносин Апостольської Столиці і України 90-х років XX століття слід вважати події, пов’язані із урочистостями відзначення 400 ліття Берестейської Унії.
Демонструючи незмінність доброзичливого ставлення до «братів українців», Святіший Отець знову відзначає великий дар хрещення Київської Русі. Сьогодні ми бажаємо повернутися до тієї події хрещення, бо в ній закорінене четверте сторіччя Берестейської Унії.
Це Святий Дух діяв у людях, викликаючи в них святий неспокій задля поділу та спонукаючи їх шукати шляхів для єдности. Не можемо заперечити, що це велике бажання надихало тих, які чотириста років тому стали творцями Берестейської Унії».
Іван-Павло II відзначив, що уся повнота Вселенської Церкви схиляється перед героїчними зусиллями українських католиків зберегти єдність Церкви, згадавши мільйони мучеників, які терпіли не тільки за віру Христову, але і за вірність Петровому Престолу.
5-8 липня 1996 р. Рим урочисто обходив ювілей церковного порозуміння Римської і Київської Церков. Апостольська Столиця відкрила материнські обійми для вільних уже державних українських вірних. Предстоятель Української Греко-католицької Церкви Мирослав-Іван кардинал Любачівський справедливо відзначив: «Перший раз в історії прибуло до Вічного Міста стільки паломників з України. Чотириста років тому єпископи Київської Церкви відновили єдність з Петровим наступником і всією Вселенською Церквою, так як це було за часів Володимирового хрещення, коли Церква була одна і неподілена».
Сталось чудо. Ті, що вісім років тому хіба що символічно могли бути на урочистостях тисячоліття хрещення, дістали змогу вислати своїх представників на прощу до Риму, до порогів верховних апостолів Петра і Павла, до тих джерел, які напоїли живою водою Віри усю Вселенну.
Мали рацію українські паломники, відзначивши, що в ці ювілейні дні Святіший Отець подарував Україні своє серце. Усі урочисті богослуження в українському обряді (молебен до Пресвятої Богородиці і св. Літургія) очолив Вселенський Архієрей і служив їх, у супроводі українських владик, українською мовою. В Богослужбах брали участь провідні представники Ватикану кардинали, патріярхи, дипломатичний корпус, священство, монашество, прочани з України і інших країн світу.
Апостольська Столиця будучи столицею українських католиків, продемонструвала світові велику, молоду Українську Державу, яка має тисячолітню християнську традицію. Світові було сповіщено, що Українська Церква є і що вона є повноцінною складовою частиною світового християнства. Через засоби масової інформації Ватикану світ одержав можливість познайомитися з багатющими скарбами східної літургії в українському обряді, зі зразками української духовности, музики, співу і традицій.
Для повної ілюстрації тисячолітніх взаємин Римської і Київської Церков і ватикансько-українських відносин було відкрито виставку унікальних архівних матеріялів.
Перший документ датується 1075 роком, що не документ, то жива віха історії. Тут — послання Папи Інокентія IV до князя Данила, тут свідчення його королівської гідности. Тут — знамените «послання Михаїла» з 1476 р. в якому українська церковна і світська еліта засвідчує свою традиційну пошану до Апостольського Престолу. Тут — оригінальні листи українських владик-творців Берестейської Унії… Словом, тут — жива історія, тут наша спрямованість до центру європейської цивілізації. І разом з тим, це — входження нової, відродженої України і її Церкви в нову Европу.
Особливо слід відзначити, те що і Святіший Отець, і інші ватиканські достойники, постійно з великою прихильністю ставляться не тільки до українських католиків, а до всього українського народу, до його держави.
Відрадно, що Святіший Отець передбачає велике і щасливе майбуття України і українського народу. Зокрема, папа бачить вирішальну ролю Української Греко-католицької Церкви в сучасному екуменічному примиренні східних і західних християн. Це спонукає нашу Церкву до сумлінної праці і виважених дій.
Відомо, що унія не є найдосконалішим засобом відновлення втраченої єдности Церков, що унія, як і демократія, можуть піддаватися загальній критиці і схвалюванні. Однак відомо і те, що чогось кращого в церковному і суспільному житті людство не придумало.
Обходячи ювілей тисячоліття хрещення, 400-ліття Берестейської Унії і 20-ліття понтифікату Папи Римського Івана-Павла II, можемо зробити висновок:
Всі дороги ведуть до Риму!
Українська дорога традиційно теж туди прямує. Тепер ця дорога означає ще й входження в європейський правовий і культурний простір. Наші тисячолітні зв’язки з Апостольським престолом є переконливим свідченням нашої присутности в Европі.
Характеризуючи сучасний стан Папа підкреслює: «впали тюремні кайдани і Греко-католицька Церква в Україні знову вільно дихає повітрям свободи, повністю віднаходячи властиву їй активну ролю в Церкві і в історії».
Звичайно, що у папсько-українських відносинах існували і існують поважні проблеми, пов’язані в першій мірі із патріяршим статусом Української Греко-католицької Церкви. Радикальні кола навіть католицької української спільноти акцентують, що українська політика папства ведеться з оглядкою на сусідів. Нерідко ми бунтуємось з приводу того, що папа не ставиться належно до наших церковних проблем так як би нам цього бажалось, а очолювана ним ватиканська курія залишається холодною до наших претензій і домагань. Ми стривожені тим, як нехтують православні простягненою, з боку світового і українського католицизму, рукою до прощення і порозуміння. Небезпідставно тривожимося іншими не менш пекучими і делікатними проблемами, які чекають мудрого і виваженого рішення Святішого Отця.
Однак наші тривоги не є безнадійними. Ми повні надії, бо саме нашій українській спільноті вірних, яка протягом сторіч зберегла єдність з Апостольською Столицею в глибокім послусі і власній совісті, папа гарантує «солідарність з боку католицької спільноти й, особливо, єпископа Риму».
Повага Святішого Отця до України і її народу чітко виражена в його бажанні вивчити українську мову, щоб голосити Євангеліє на рідній українцям і так упослідженій більшовизмом мові. Повноправно звучить українська мова у Вічному Місті Римі і то не тільки в українських церковних осередках, але як офіційна в Конгрегації для Східних Церков і з уст Вселенського Архієрея (чого не вчуєш, як відзначають знатоки, ні в «братній Москві», ні в «матірному» Константинополі — Істамбулі).
Україна потребує приїзду Папи, щоб на місці можна було обговорити і вирішити численні справи врегулювання відносин між Апостольською Столицею і українською державою і статусу адміністративно-територіяльного епархіяльного поділу, юрисдикцію української Церкви, впорядкування церковного життя в католицькій спільноті України обох обрядів і діяльності католицьких чернечих орденів, чинів і загромаджень.
Знаємо, що всюди де побував Святіший Отець, гострі кути згладжуються, а наболілі проблеми вирішуються.
Україна чекає дорогого паломника і духовного отця Папу Римського і ми повинні цьому сприяти.
Слід відзначити у діяльності нашого Понтифіка його справжній дух Апостола Павла, учителя і просвітителя народів. Домінуючим у цій діяльності є щирість, відданість і правдива Христова любов. Без різниці віросповідання усі українці шанують нинішнього Римського Папу як унікальну, непересічну людину, як найсвітлішу і найвизначнішу особистість двохтисячолітньої християнської ери.
Український народ шанує Святішого Отця Папу Римського Івана-Павла II, як голову Вселенської Христової Церкви. Він залишається вірним наслідником апостола Петра.
У вселенському хорі щирих вітань з нагоди ювілею Великого Понтифіка Івана-Павла II звучить і український голос подяки за батьківську опіку, за оборону і розвиток нашої Церкви, і за пошану нашого народу, і за щедрі апостольські благословення, і за запевнення Україні добробуту і процвітання. На многа літ, Святіший Отче!
*Ця доповідь. М. Гайковського була виголошена на відкритті виставки у Львові, присвяченої 20-ти річчю понтифікату Папи Івана-Павла II.
