(Короткий огляд п’ятирічного понтифікату
теперішнього Вселенського Архиєрея)
Хоч у грудневому числі журнала «Патріярхат» на цю тему була надрукована стаття, то все ж таки вважаємо за доцільне передрукувати статтю Євгена Іванкова, яка була надрукована в трьох числах «Церковного Вісника» за 20 листопада, 4 і 18 грудня 1983 p., який є двотижневиком парафії свв. Володимира й Ольги у Чікаґо. Бажаємо, щоб наші читачі запізнались з думками та аналізою і виробили собі дійсну, а не уявну думку про ситуацію нашої Церкви і відношення Апостольської Столиці до неї. Є. Іванків виклав свої думки спокійно, речево й компетентно, за що йому належить признання і подяка.
Редакція
16 жовтня 1983 року минуло п’ять років від часу вибору на престіл наслідників св. Апостола Петра, польського кардинала Карла Войтили, теперішнього Папи Івана Павла ІІ-го. З цього приводу варто було б зробити короткий перегляд діяльности цього Римського Архиєрея у його відношенні до Української Католицької Церкви.
Два різні погляди на ці справи
Погляди на ці справи є поділені між українцями .католиками: одні з нас уважають, що завдяки Папі Іванові Павлові ІІ-гому положення Української Католицької Церкви значно поправилося; що теперішній Святіший Отець «обійшов», так сказати б, канонічні закони (головно принципи територіяльної юрисдикції), які стоять на перешкоді розвиткові нашої Церкви, і дав нам можливість в обмеженій формі практикувати засади синодального устрою в житті нашої Церкви. Через номінацію правного коад’ютора і наслідника для Блаженнішого Патріярха, нашій Церкві запевнено її дальше існування, а призначення Преосв. М. Марусина на відповідальний пост секретаря Східньої Конгрегації є також відзначенням нашої Церкви і дає нам нові можливості відповідно впливати на цю важливу куріяльну установу та користати з її помочі.
Інша група (до якої належить також і автор цієї статті) твердить, що істотно ніщо не змінилося, що ми далі не маємо ніякого впливу на долю Української Католицької Церкви, що нашою Церквою кермує фактично не наш Синод під проводом Патріярха Йосифа, тільки Римська Курія під проводом Папи. Найбільш пекучою проблемою нашої Церкви є потреба мати свідомих єпископів, вповні відданих ідеям помісности і патріярхату. На жаль, остаточні рішення в тих справах залежать далі виключно від Риму, який (за малими виїмками) назначує для нас таких єпископів, які б у першій мірі обороняли засади римського централізму. Ватиканська «остполітік» продовжується далі коштом Української Католицької Церкви, і тільки у справах зв’язаних з Польщею робиться виїмки і добро Польської Католицької Церкви і польського народу ставиться вище засад ватикансько-московської коекзистенції.
Нові надії та нові розчарування
У передсоборовій добі українські католицькі історики і журналісти все старалися представляти відношення Ватикану до української Церкви у якнайкращому світлі, вибілювати або промовчувати все, що було зле, перебільшувати те, що було добре, одним словом, писали необ’єктивно. Це було, зрештою, загальне явище у цілій Католицькій Церкві. Після Другого Ватиканського Собору ситуація докорінно змінилася. Привілей свобідного висловлення думки знайшов своє належне місце також і в Церкві, особливо між західніми богословами і журналістами, але в нашій офіційній католицькій пресі ще далі панує дух суперльоялізму. Навіть Папа Павло VI-ий висловився при одній нагоді про конечність конструктивної критики в Церкві, бо тільки така критика може довести до поправи відносин.
Тому зберігаючи належну пошану до уряду і особи Голови Католицької Церкви, буду старатись об’єктивно проаналізувати відношення Папи Івана Павла ІІ-ого до Української Католицької Церкви і писати правду згідно з моїм розумінням, з моїми переконаннями та з моєю совістю. Писатиму згідно із закликом св. Євангелії: «І пізнайте правду, а правда визволить вас» (Йоан 8; 32).
Всі ми сподівалися, що новий Папа багато краще розумітиме церковні справи Сходу, ніж його попередники, реальніше оцінюватиме небезпеку большевизму для Католицької Церкви і цілого людства та. припинить залицяння Ватикану до червоної Москви і багато більше уваги і зрозуміння присвятить Українській Церкві та її справедливим домаганням. Спочатку здавалося, що наші сподівання здійсняться; особлива пошана, виявлена Святішим Отцем нашому Патріярхові, привіти в українській мові, відважні слова в обороні переслідуваних, — все те вливало в наші серця нові надії.
Офіційним виявом настанови нового Папи до Української Католицької Церкви мало бути послання з дня 19 березня 1979 року, написане з нагоди наших приготувань до 1000-ліття Хрещення Руси-України. Ті, що багато очікували від цього листа та бажали знайти в ньому ясно спрецизовані пляни щодо обновлення Української Католицької Церкви в дусі Соборового Декрету про Східні Церкви, та запевнення нашій Церкві справжньої помісности, самоуправління, а може навіть і офіційно затвердженого патріярхату, напевно дуже розчарувалися, бо послання про ці справи взагалі не згадувало. Послання було написано дуже загальниково, обережно, про Україну майже не згадує, тільки вживає нашу історичну назву «Русь». Провідною думкою цього послання є не так сам факт християнізації нашої батьківщини, як радше доказування єдности Української Церкви з Римом. Щоб це підкреслити, автор цього послання (Папи не пишуть самі своїх послань, тільки поручають це іншим) висловив дуже дивне і нефортунне твердження, що «Християнська віра прийшла в Київську Русь з Риму через Константинопіль». Виглядало б, що не тільки Україна, але і Візантія, а може і цілий християнський Православний Схід не мають своєї власної автентичности, тільки є копією римсько-західнього християнства. Найстаршим джерелом християнства є не Рим, тільки Єрусалим, звідки апостоли розійшлися по цілому світі з проповіддю Христової науки. Іншими старовинними важливими осередками християнства на Сході були Олександрія і Антіохія. Також перші Вселенські Собори, на яких оформлювано найголовніші правди християнської віри, відбувалися на Сході. В часі Хрещення України Христова Церква не була ще поділена на Східню і Західню, тому також і Українська Церква була в єдності з Римом, але ця єдність не була пряма і безпосередня і історія не дає ніяких доказів канонічної залежности Української Церкви від Риму. Тому і стан Української Церкви у Вселенській Церкві в часах св. Володимира Великого і Ярослава Мудрого ледве чи можна порівнювати зі ситуацією Української Католицької Церкви після Берестейської Унії.
Нефортунним є також пов’язання церковної унії з тодішньою політичною ситуацією, коли то Україна проти своєї волі знайшлась під Польщею (Люблинська унія 1569 року). У посланні написано: «Ця єдність (тобто церковна) вступає і вплітається в цілу історію народів, які жили тоді в одному королівстві: русини, литовці і поляки». Україна змагає до власної державности і не бажає бути частиною чужої імперії, ані польської, ані московської. На нашу думку, найкращим місцем цього послання, яке ми українці все повинні мати на увазі, є наступна пригадка для нас: «Коли сини й дочки українського народу залишають свою країну, остаються все, навіть як переселенці, зв’язані зі своєю Церквою, яка через традицію і мову і літургію стає для них наче духовною «батьківщиною» серед чужих народів». Ці слова Святішого Отця треба постійно пригадувати всім нашим універсалістам, латинізаторам та іншим суперкатоликам.
Сумний фінал радісних святкувань
У вересні 1979 року відбулися в Римі святкування з нагоди 40-ліття архиєрейського служіння Блаженнішого Патріярха Йосифа. Багато наших прочан вибралося до Риму, щоб бути учасниками цих ювілейних святкувань. Всі ми сподівалися, що і Святіший Отець буде на тих святкуваннях та що будемо свідками якихсь незвичайних, дуже корисних для нас подій. На жаль, Святіший Отець не прийшов, бо, як пізніше вияснювано, запрошення десь загубилося в папській канцелярії. Не тільки не прийшов, але не прислав навіть привіту. Тут варто б пригадати, що 10 років тому з нагоди посвячення собору Святої Софії Папа Павло VI, якого ми не дуже мило згадуємо, своєю особистою участю звеличав ті святкування. Всі ми відчули тепер, що щось не в порядку, що якісь нові удари впадуть на нашу Церкву.
Чекати не довелось довго. Ще таки під час ювілейних святкувань, мов грім з ясного неба, поразила нас вістка з ватиканського радія, що Папа Іван Павло ІІ-гий номінував філядельфійським митрополитом маловідомого нашій громаді священика, о. д-ра М. Любачівського. Зроблено це без порозуміння з Блаженнішим Патріярхом і про цю номінацію навіть офіційно не повідомлено Його. І Блаженніший Патріярх і вся свідома українська католицька спільнота запротестували гостро проти цього нового акту несправедливости супроти Української Католицької Церкви. Протести, розуміється, багато не помогли. Вкінці Блаженніший Патріярх цю номінацію прийняв і заявив, що як Глава і Первоієрарх Помісної Української Католицької Церкви, згідно із розпорядженням канону 326, буде святителем нового митрополита в Патріяршому Софійському Соборі в Римі. У відповідь на це прийшло повідомлення зі Східньої Конґреґації, що святителем митрополита буде сам Папа і хіротонія відбудеться в Сикстинській каплиці. Пізніше допущено також і Блаженнішого Патріярха як співсвятителя.
У кругах наших ультракатоликів відізвалися голоси захоплення і заговорено про новий вияв особливого відзначення нашої Церкви, але свідомі українці-католики прийняли це як черговий акт нарушення помісности нашої Церкви і зневаги її Голови. Та нововисвячений митрополит М. Любачівський не побув довго у Філядельфії.
Надзвичайний Синод і закулісова гра Ватикану
Події розвивалися швидким темпом. 5 лютого 1980 р. Папа вислав Блаженнішому Патріярхові листа з дорученням скликати Надзвичайний Синод Владик Української Католицької Церкви для вибору наслідника їх Блаженства. Хоч у цьому листі далі заперечено юрисдикцію нашого Первоієрарха з огляду на брак території, то все ж таки була надія, що тепер одержимо такого помічника і наслідника Блаженнішого Патріярха, який допоможе Главі нашої Церкви продовжувати змагання за привернення нам наших законних помісних прав. Папа установив також процедуру вибору коад’ютора і наслідника: синод предложить Папі список трьох кандидатів і з-поміж них, або якщо зайде потреба, то когось іншого іменує Святіший Отець наслідником їх Блаженства. Різким дисонансом звучало це застереження, що Папа не мусить придержуватися рішення більшости членів Синоду, але може вибирати для нашої Церкви такого Первоієрарха, якого він схоче. Чому таке недовір’я до рішень Владик цієї Церкви, яка так дуже натерпілася за вірність Римському Апостольському Престолові? Де ж тут пошанування, якщо вже не прав, то гідности найбільшої із Східніх Католицьких Церков, про які з такими похвалами говорить Другий Ватиканський Собор?
24 березня 1980 р. розпочався цей Синод і ми всі нетерпеливо очікували проголошення висліду Синоду, кого наші Владики виберуть на майбутнього свого провідника і Голову нашої Церкви. І знов прийшлося нам переживати глибокий жаль, розчарування і зневіру. Із здивуванням довідалися, що Владики вибрали на цей важливий пост недавно висвяченого філядельфійського митрополита, який ще навіть не вспів виявити своїх адміністративних і організаційних здібностей. Важко припустити, що це був цілковито свобідний вибір без постороннього впливу і закулісових махінацій. Між іншим, чужа преса виразно ствердила, що митрополит Люблінський був папським кандидатом і його вибір був подиктований вимогами ватиканської східньої політики.
В дусі ватикансько-московського «екуменізму» і римського централізму
Перший Звичайний Синод Владик Української Католицької Церкви відбувся в Римі у днях 25 листопада до 2 грудня 1980 року. На ньому осуджено і стверджено неважність неканонічного і незаконного т. зв. «Львівського Собору» з 1946 року, яким зліквідовано Українську Греко-католицьку Церкву. Те осудження викликало великі протести зі сторони Москви та довело до виміни листів між московським патріярхом Піменом та Папою Іваном Павлом ІІ-гим. Велике замішання та констернацію викликало опублікування тих секретних листів московським патріярхом Піменом. Ця публікація кинула дуже багато світла на відношення Папи Івана Павла ІІ-ого до Української Католицької Церкви та виявила напрямні ватиканської політики. Лист Папи до московського патріярха з дня 24 січня 1981 р. написаний в дуже лагідному та примирливому тоні, немає там цієї сміливости і принциповости, які характеризують, наприклад, оборону польської робітничої організації «Солідарність» перед наступами польського режимного уряду, що діє за вказівками Москви. Є в тому листі тільки одне речення, що згадує про права українців католиків, але це не є головна думка речення і не сказано ясно, яке є становище Римського Престолу до прав українців католиків.
Наводжу тут у цілості це речення: «Святіший Престол, стоячи твердо на становищі, що його завжди зберігав у відношенні до прав українців католиків, жаліє, що появилося у пресі повідомлення, заки міг познайомитись з тими документами, й тому він негайно повідомив усі нунціятури у країнах, де перебувають громади українців католиків, про те, що ці тексти не були одобрені і тим самим не мають жадного офіційного характеру». Іншими словами можна це сказати, що хоч Апостольський Престіл має якісь зобов’язання супроти українців католиків, то на першому місці стоїть добросусідське відношення до Московської Православної Церкви і ніщо не може тут стояти на перешкоді. У цьому реченні говориться про «твердість» становища, але зміст цього речення і цілого листа заперечують якунебудь твердість в обороні прав Української Католицької Церкви. Ту «твердість» можна також розуміти, що вона відноситься не до оборони прав Української Католицької Церкви, але до обмежування цих прав.
Так отже, наша Церква не має права не тільки до юрисдикції, але навіть і до самооборони, все мусить відбуватися під диктат Риму, в залежності від ватикансько-московських відносин.
Наступний Синод Ієрархії Української Католицької Церкви відбувся в Римі 30 січня — 12 лютого 1983 р. Ще до сьогодні ніхто не знає, про що там говорилося і що рішено. Офіційний комунікат про перебіг Синоду ще й досі не появився. Це свідчить про дуже дивне відношення до Божого люду, який згідно із постановами Другого Ватиканського Собору є важливою частиною Христової Церкви і повинен брати активну участь в житті Церкви. Цьогорічне Великоднє Послання нашої Ієрархії ледве чи можна вважати офіційним звітом із синодальних нарад, бо нічого конкретного там не сказано. Строга цензура і контроля Риму не дозволяють на щирі і безпосередні контакти нашої Ієрархії з мирянством. Безголов’я в Англії ще далі толерується тільки тому, бо тамошній Владика, хоч своєю невторопністю розбив громаду і спричинив велике згіршення, але зате вірно служить Римові. Сучасна доба тих нових, так сказати б «папських» синодів в нашій Церкві справи нашої помісности не тільки, що не полагоджує задовільно, але ще більше унагляднює римський централізм. Доказом того є також добре відомий нам лист кардинала В. Рубіна з дня 6 липня 1982 року, написаний в дусі і стилю кардиналів — М. Фюрстенберґа та Ж. Війо.
(Закінчення в наступному числі)
