Папа Павло VI відкинув просьбу Синоду українських єпископів

/Завваги до листа Папи Верховному Архиєпископові/

1. Стан старань про заснування Патріярхату від 11 жовтня 1963 до 7 липня 1971 року.

 Заки Синод Українських Єпископів рішився перейти під юрисдикцію Апостол. Столиці в Римі в 1590-их роках, він переговорював з Папою впродовж кількох років, щоб запевнити своїй Церкві помісні права, якими вона користувалась до того часу. Папа Климент VIII дав їм таке торжественне запевнення по всі часи. Одначе скоро показалося, що не всі його наслідники цього держалися. Урядники римських декастерій задумали самі рядити Українською Церквою, поволі напихаючи в неї чужі їй духові латинські норми та звичаї.

Опинившись перед такою дилемою українські єпископи, духовенство та миряни дійшли до переконання, що така небажана практика може бути стримана тільки тоді, коли Українська Церква відзискає свого повну помісність, а це станеться через заснування Українського Києво-Галицького Патріярхату. Вони щиро вірили, що тільки український патріярх є в силі об’єднати всіх українських християн.

На жаль, втрата своєї Гетьманської Держави й окупація наших земель поляками й москалями, а по розпаді Польщі австрійцями, перешкодили здійсненню цього великого проекту. Римські Архиєреї: Урбан VIII, Олександер VII, Григор XVI, Лев XIII і св. Пій X ставилися прихильно до такої розв’язки українського церковного питання. Про це є вже чимала література й не маємо змоги докладніше про те говорити.

Після другої світової війни справа знову віджила. На другій сесії Вселенського Другого Ватинанського Собору цю справу на цілий ріст видвигнув Києво-Галицький Митрополит-Ісповідник Кир Йосиф VII Сліпий, що в лютому 1963 р. завдяки старанням Папи Івана XIII був звільнений з табору смерти на Сибірі й прибув до Риму на Собор.

11 жовтня 1963 року в часі генерального зібрання в соборі св. Петра в Римі він видвигнув до Отців домагання – заснувати Український Патріярхат. Це він вчинив на взір голов помісних Церков старовини, що ставили такі домагання до Отців Вселенських Соборів, нар., на Соборах в Ефезі і Халкедоні. Отці Собору прийняли прихильно його домагання, як про те свідчить офіційний комунікат Президії Собору того дня. Про те свідчить факт, що Отці схвалили декрет Про Східні Католицькі Церкви і в цьому зрівняли права верховного архиєпископа з правами патріярхів, як також уповноважнили Папу установляти нові патріярхати, як зайде цьому потреба. Цей декрет увійшов у нашій Церкві в силу з днем 25 березня 1966 року.

На тій же основі Синод Українських Католицьких Єпископів восени 1969 року схвалив перехід Української Церкви на патріярший устрій і передав всі свої ухвали Папі Павлові VI до затвердження.

Домагання заснувати український Патріярхат не було приємне московським большевикам, ані цілковито від них залежному патріярхові Олексієві. І він наказав своїм обсерваторам на Соборі протестувати перед Курією, бо Москва лякалася, що насильно загнана в катакомби Українська Католицька Церква, об’єднавшись під одним патріярхом, стане великою моральною силою, яка скріпить відпорність поневоленого українського народу. Нам відомі численні КҐБівські мітинги, де комісарі протестували проти намагань «Сліпого» відірвати Україну від Москви. Це свідчить про,важливість проекту.

В письмі Папи подаються такі причини відкинення проєкту Синоду Українських Католицьких Єпископів: канонічні, історичні, духовні й пастирські. Історичні й духовні причини лист не обговорює, а тільки канонічні й пастирські, тому згадаємо про них докладніше.

Читач Папського листа не може позбутись враження, що перша, тобто канонічна причина, є найважнішою. Папа базує своє рішення на існуючім канонічнім праві Східних Церков, до речі, скодифікованім латинськими каноністами, що було проголошене після другої світової війни листом «Клері Санктітаті». Проти цього права гаряче запротестували східні патріярхи зараз після його проголошення і, напевно, якщо б Папа Пій XII був прожив ще кілька років, він був би змінив його основно. Папа Іван XXIII обіцяв це зробити в часі Собору, але скоро помер.

Відомо, що східні Отці піддали його гострій критиці в часі Собору за те, що позбавляло Східні Церкви їх давніх прав, і домагалися його якнайшвидшого відкликання. їх підтримали західні Отці. І, саме, в наслідок тієї критики й підтримки західніх Отців, Собор схвалив декрет «Про Східні Католицькі Церкви», що привернув їм всі давні права, якими вони користувалися ще до роздору Церкви в XI сторіччі.

На жаль, їхні права ще й досі не привернені, бо установлена Папою Павлом VI канонічна комісія, до якої належать і деякі українські єпископи, ще й досі не відбула ані одного пленарного засідання, хоч від закінчення Собору вже минуло шість років. Видно, предсідник комісії має наказ не спішитись з приверненням Східним Церквам їх давніх прав, і тому доходить до конфліктів.

7 лютого 1969 року Мелхітський патріярх Максим V Такім написав у цій справі листа до Папи Павла VI, в якому вияснив становище своєї Церкви. Він написав, що права Східних Церков були колись і є сьогодні оспорювані тільки урядниками свящ. Конґр. Східніх Церков, не зважаючи на те, що саме вони вже з свого уряду є покликані ці справи боронити. Канонічне право, на яке завжди і при кожній нагоді покликається ті урядники, – писав патріярх Максим V, – було зібране і встановлене латинниками, які не розуміли, ані не розуміють, ментальности східніх християн.

Вселенський Собор, що діяв під впливом Святого Духа, відновив всі стародавні права Східніх Церков, які згадана Конґреґація обмежила. Патріярх Максим V переконав Папу Павла VI, що політичні та економічні обставини наших часів змушують людей масово еміґрувати в нові країни і там вони продовжають славити Бога способом і в обряді своїх предків, тому держать тісний зв’язок із своїм «Старим Краєм». Чому ж Східна Конґреґація забороняє їм мати свого пастиря, голову своєї Церкви «Старого Краю»? Це роблять православні братя, бо вони не підлягають Східній Конґреґації. Чи католики, які мають Папу за свого спільного Отця, мають бути гіршими від православних? На думку Патріярха Максима V Гакіма всі застарілі і середньовічні норми і погляди, чи історично-ґеографічні поняття, на яких спирається Папська Курія, не повинні мати жодного практичного примінення в наших часах, бо вони анахронічні і не сповняють своєї цілі. Патріярх стверджує факт, що опозиція заскорузлих латинських каноністів та інтерпретаторів права є виявом їх самолюбства та охоти верховодити над східніми християнами. В модерних часах цього не повинно бути.

Це авторитетне ствердженя східнього патріярха має свою велику вагу і для нашої Церкви, що є одною зі Східніх Церков і знаходиться в такому самому положенні. Маємо переконання, що арґументація патрярха Максима V є дуже добрим виясненням слова «аґреґатус», яке дивним дивом зайняло левину частину Папського листа до нашого Верховного Архиєпископа.

Пригадуємо, що Отці Собору в своєму декреті про Східні Церкви вживали такого вислову: «Денебудь буде поставлений єпископ якогось обряду поза межами патріярхальної: території, він по приписам права остається приєднаним /аґреґатус/ до ієрархії патріархату». /§ 7/.

Отож, деякі латинські каноністи і «Toppiбілє дікту» – їх підтримав «надворний кантоніст» Митроролита Сенишина, о. Віктор Поспішіль/, не звертаючи уваги на цілість тексту і дух декрету, випирається, що цей зворот тексту означає, немов би голова Матірної Церкви не мав жадного відношення, ані права до своєї Дочерної Церкви, і нібито це право має тільки Східня Конґреґація.

Що так воно не було і не є, свідчить деклярація Східньої Конґреґації з 23 квітня 1970 року, за якою східні єпископи Дочерних Церков, що діють поза межами патріярших територій, є зобов’язані брати участь у патріярших Синодах з активним і пасивним правом. Їх запрошує сам патріярх, а в часі опорожнення престола патріярший заступник. Що до вибору єпископів Дочерних Церков патріярх предкладає Папі імена трьох кандидатів на опорожнені єпархії, а Папа іменує одного з них.

Ось так Східня Конґреґація під тиском східніх патріярхів відступила із свого твердого становища і видала деклярацію ближчу духові Собору. Ця деклярація відноситься також до Української Церкви, але згадана Конґреґація ще впирається, мовляв, Українська Церква не є патріяршою Церквою, дарма, що саме право дає їй патріярші права, як також згаданий декрет Собору зрівняв права нашого Верховного Архиєпископа з правами східніх патріярхів. І, саме, упертість кард. Фюрстенберґа була причиною, що він виключив нашого Верховного Архиєпископа від іменування кандидатів на двох єпископів ЗСА, а це спричинило гарячі протести мирян, які довели до нечуваних досі демонстрацій, бо миряни не принимають так іменованих єпископів.

На превеликий жаль, старання москалів знайшли дорогу і прихильність до найвищих чинників Римської Курії і вони зачали впливати на українських єпископів, щоб не підтримали митрополита-ісповідника Сліпого. І це їм вдалось осягнути: митрополит Амброз Сенишин, ЧСВВ, з Філядельфії, ЗСА, не солідаризувався з рештою українських єпископів та прихилив до своєї опозиційної партій ще двох владик-василіян, Кир А. Горняка з Англії та Кир Йосифа Мартинця з Бразилії. Їх опозиційна акція послужила згаданим чинникам основою до стягнення проекту патріярхату з нарад Собору, мовляв, коли самі українські єпископи ще не дійшли в цій справі до згоди, то хто ж може їх змусити мати свій патріярхат? І так три згадані владики-василіяни викликали внутрішню незгоду в нашій Церкві, що триває до сьогодні, і стали оруддям латинізації в руках преф. Східньої Конґеґації, кард. Фюрстенберґа.

На щастя, два з тих владик, пізнавши свою велику помилку чесно вицофалися з позицій, але завдану шкоду вже не могли направити. Залишився тільки сам митрополит Амброз Сенишин, ЧСВВ, помагати «з матері полатану сорочку здіймати», замість ужити талан і свій уряд до її піднесення. Кардинал-префект всіми силами і засобами виступив проти старань наших патріотичних єпископів, а з особливою настирлістю проти рішень Арихиєпископського Синоду, що відбувся в Римі восени 1969 р. і вислав Папі Павлові VI формальне домагання заснувати український патріярхат.

На весні 1971 року верховний архиєпископ Йосиф VII Сліпий одержав від префекта Конґ. Східніх Церков Фюрстенберґа письмо з повідомленням, що Папа Павло VI відкинув домагання Синоду Українських Єпископів в справі заснування патріярхату. Коли ж єпископи, духовенство, миряни, не зважаючи на те, в своїх численних заявах, телеграмах і листах просили Папу Павла VI об’єднати Українську Католицьку Церкву під одним патріярхом, 7 липня 1971 року Папа переслав своє письмо кардиналові Сліпому, якого зміст подаємо на іншому місці цього номеру нашого піpiодика.

2. Які ж причини змусили Папу відкинути просьбу Синоду Українських Єпископів?

Лист Папи написаний по-латині і має напівприватну форму з ноткою особистої приязні Папи до українського Ісповідника-Архиєпископа Сліпого, взагалі, а до Церкви в Україні і її сильних духом мирян, зокрема.

У листі подаються причини, що змусили Папу видати свій неґативний вирок у справі заснування Українсько Патріярхату, «принаймні в цьому часі». Які ж то причини змусили Петрового наслідника відкинути просьбу пастирів «Мовчазної і Мученицької Церкви в Україні», що вже чотири сторіччя несе жертви за ідею єдности Христової Церкви, а тепер мучиться в кігтях безбожного режиму?

Папа, найперше, заявляв, що видав свій вирок на основі студій та опінії «невеличкого гурту Отців Кардиналів», під проводом кард. Йоана Biйo, папського секретаря стану і префекта публічних справ Церкви. І на жадання останнього український верховний архиєпископ поновно та авторитетно представив арґументи Синоду Католицьких Єпископів Українського Обряду.

І після розглянення тієї опінії «гурту Отців Кардиналів» Папа не може прихилитись до просьби Синоду Українських Католицьких Єпископів, хоч особисто має прихильну настанову до їх проекту, і принаймні в цьому часі не може рішитися заснувати український Патріярхат.

Після такого ствердження Папи ніхто не може мати сумніву, що до того «гурту» кардиналів напевно належали кардинали: Євген Тіссеран, Іван Віллебрандс і Максиміліян Фюрстенберґ, і ще кілька менших співробітників, як архиєп. Бріні та Казаролі. Всі вони ведуть розмови про унію Московської Церкви з Римом і за те одержали навіть від патріярха Олексія ордени.

3. Доля наших братів у Совдепії турбує Папу.

У своєму листі Папа турбується, що як би був заснований український патріярхат на нових поселеннях, то український новоіменований патріярх одержав би більші права, як їх мають східні патріярхи за канонічним правом і тому не засновує його, бо лякається великої котраверзії.

Та, одначе, найбільшим арґументом відкинення проекту українського патріярхату є великий ляк Папи за долю українських католиків у катакомбах у царстві «серпа і молота». Як буде установлений український патріярх, – пише Папа, – то він зараз же схоче боронити прав своєї пастви під гнобителями, а через те погіршиться їхня доля. Чи може їх боронити неприсутній патріярх? /тобто з еміґрації/, – питає Папа.

І цей уступ становить пастирську основу відмовного рішення Папи. Відмітимо, що епітет «бідний eміґрантський Верховний Архиєпископ» кілька разів уживав митрополит Сенишин, ЧСВВ, і його каноніст Поспішіль, уживали його архиєпископ Бріні і сам кардинал Фюрстенберґ. Цим епітетом вони хотіли понизити престиж Кардинала-Ісповідника Сліпого, мовляв, чого йому пхатися до Дочерних Церков, хай вертає до своєї Львівської Архиєпархії, а ми вже тут самі без нього дамо собі раду. Правда, Кардинал Сліпий перебуває в Римі, але його єпископи управляють «Мовчазною Церквою» і з ними він є у старому контакті. Папа також не може бути присутнім у Церквах під большевицьким режимом, але ніхто не важиться заперечити, що він має до них право, і в їх імені говорить.

При цій нагоді варто запитати Східню Конґреґацію, що вона вчинила в обороні нашої «Мовчазної Церкви», починаючи від смерти Папи Івана XXIII? Зовсім нічого! Маємо добру основу думати, що вона підтримує екуменічні розмови представників Курії з московськими казьонними єпископами, нпр., кард. Віллебрандс, архєп. Казаролі й інші, які не тільки, що нічого не помогли, але навпаки пошкодили нашим братам «у царстві серпа і молота». Щогірше, Конґреґація не дозволяє єпископові В. Гопкові перейняти свою єпархію в Пряшеві. Кард. Віллебрандс і єзуїт о. Лонґ, беручи участь в соборі Московської Церкви в Заґорську цього року ані одним словом не запротестували, коли москалі домагалися «уваженення» свого собору у Львові 1946 року, на якому була знищена наша Церква. Це було крайнім опуртунізмом і боягузством. Правдивий Христовий пастир повинен завжди боронити переслідуваних безбожниками християн.

По-друге, хто знає краще обставини і духові потреби українських християн у катакомбах? Українські єпископи, що вийшли з народу, а особливо Ісповідник-Кардинал Сліпий, – чи архиєп. Казаролі, Бріні, або навіть сам кард. Фюрстернберґ, що щойно по своїй номінації на префекта Східньої Конґреґації зачав заниматися «Мовчазного Церквою» в Україні? Всі вони знають дещо про большевиків із книжок, але не розуміють, що Московською Церквою керує не патріярх, але войовничий безбожник Куроєдов, що іменує, переносить і суспендує єпископів, цензурує всі патріярші видання та всі промови митр. Нікодима і патр. Пімена. Ватиканські політики не здають собі справи, що в Московії правдиво християнською не є «казьонна» Цекрва Пімена, але «Мовчазна Церква» в катакомбах, як і Українська Церква. Ця остання в страшною режимові, бо він не може її контролювати.

Єпископи українського обряду просили Папу установити патріярхат в глибокому переконанні, що це об’єднає нашу Церкву, піднесе високо її престиж і скріпить її внутрішню силу, щоб вона ставила більший опір безбожникам, а в діяспорі створила резерву для відродження народу, як прийде слушний час. На предложення «гурту кардиналів» Папа відкинув наше домагання, домагання наших єпископів, хоч запевняв свою любов до нашої Церкви та її сильних духом християн. Папа відмовив їй свою помічі у найважчих для неї часах. Не попадаймо через те у зневіру. Бог нас досвідчає!

Українська помісна Церква мусить заховати свої стародавні традиції та ніколи не перестати змагання до заснування свого патріярхату. Ми переконані, що відмова Папи є тимчасовим непорозумінням, тому не зражуймось, а всіма силами змагаймо до нашої мети. Лист Папи залишиться прикрим епізодом в історії нашої Церкви, де нарід своєю кров’ю дає свідоцтво правді: «Хай усі будуть одне!»

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>