Папа закликає український єпископат до єдности

На таку тему помістив під кінець Українського Синоду в Римі визначний римський щоденник «Іль Темпо» цікаву статтю, у числі за 13 лютого 1983 року. Подаємо її дослівний український переклад у цілості:

Папа до українських єпископів:
«Працюйте наполегливо для справи єдности»

Східніх католиків, приналежних до Церков різних східніх обрядів, з’єднаних з Римом, погірдливо православні називають «уніятами». З другого боку, ця назва стратила вже дещо своє полемічне забарвлення. Навіть може означати вона позитивне покликання, відчуте далеко перед часом, щоб сприяти єдності між усіми християнами. Вже тепер уніяти є помостом між Церквами Сходу й Заходу. Українці-католики, чотири мільйони на Батьківщині та два мільйони вірних у діяспорі, є найбільше суцільною групою уніятів.

Вчора папа прийняв українських єпископів, що збиралися на протязі двох тижнів у Ватикані на свій третій Синод. Двадцяти Синодальним Отцям під проводом Верховного Архиєпископа і кардинала Йосифа Сліпого, Іван Павло II вказав власне на завдання «великої справи єдности», заохочуючи «наполегливо працювати» для тої цілі. Папа вказав на дві події, які повинні стимулювати це завдання: надзвичайний Святий Рік Спасення (заклик до єдности був останнім закликом, який залишив Христос учням перед своєю смертю) і тисячоліття християнізації Руси-України, що будуть торжественно святкувати у 1988 на спомин навернення київського князя Володимира.

Отже, єдність з іншими християнами; хоч треба згадати, що для православного патріярхату Москви єдність з Римом повинна попередити скасування Української Католицької Церкви.

Іван Павло II вказав єпископам другу ціль єдности. Цим разом до здійснення всередині. Згадавши, що предметом синодальних нарад були проблеми пасторального порядку, зріст церковних покликань, віднова релігійного життя у їх спільнотах, Папа додав: «Це все вимагає цілковитої єдности всіх ваших сил і ваших намірів для кращого добра всіх ваших спільнот, а цим самим для всього вашого народу».

Чи можна відчути в цих словах Папи дискретний заклик до української католицької ієрархії перебороти всякий рід розходжень? Звичайно, якщо береться під увагу факт, що в минулому показалися розходження між єпископами: між послідовниками кардинала Сліпого у всьому і в цілому, а між групою єпископів Чину св. Василія, і третьою групою, однаково віддаленою від двох.

Йдеться, зрозуміло, про різну ментальність, різне наголошування починів пасторальної праці між тими, які на приклад постійно звернені лицем до переслідуваної Матірної Церкви в Батьківщині та тими, що воліли б давати першенство — при теперішніх відносинах — спільнотам діяспори.

Синод відбувся у двадцяті роковини звільнення і прибуття до Риму кардинала Сліпого. Папа згадав про зустріч 9 лютого 1963 з Іваном XXIII, який привітав геройського Митрополита словами з «Наслідування Христа»: «Щаслива хвилина, у якій Ісус кличе від сліз до духовної радости».

Цю радість згадав кілька днів тому в Римі владика Льоріс Каповілла, секретар папи Івана, який привітав Сліпого на станції в Орте; владика Андрій Сапеляк в імені українських єпископів і кардинал П’єтро Паляцціні як репрезентант кардиналів.

Сімом присутнім кардиналам і всім присутнім подякував старий Голова Української Церкви,— 17 лютого йому минає 91-й рік,— який не хотів виключити від такого моменту радости «тих, які терплять і змагаються за Христа, за Церкву і за папу у нашій переслідуваній батьківщині».

* * *

Стаття ця написана дуже уривчастим «телеграфічним стилем» італійського журналіста. Однак, подано у ній хоч коротко, але дуже ядерно внутрішній поділ нашого єпископату на три групи: послідовники кардинала Сліпого, Василіянські єпископи і третя «середня» група. Рівнож влучно підхопив журналіст основний корінь цього поділу: або орієнтація на матірну Церкву в Україні, або ставлення на першому місці інтересів діяспори.

До речі, цей поділ і його причини не є чимсь новим, спричиненим повоєнною чи навіть передвоєнною діяспорою. Він існував уже в минулому столітті, а навіть і раніше.

Вже віддавна є питоменним для різних Чинів, латинських і українського, такого як Василіянський, тримати в центрі уваги передовсім добро свого Чину. Виростає таке наставлення з фальшивого переконання, що, дбаючи за добро Чину, дбається за добро Церкви. Насправді трапляється навпаки: дбання за обмежений гурт веде до витворювання з нього «елітарної кліки», до самолюбства, суперечного з християнським універсалізмом до розпаду церковної структури й релігійного життя.

На жаль, більшість провідних і рядових членів таких Чинів не бачать таких помилкових заложень і в добрій вірі та щирій ревності працюють для розбудови сили та поширення впливів своїх лише Чинів. Не усвідомлюють вони, що обмежена любов дорівнює самолюбству, не застановляються над тим, який шкідливий ефект має їх ревність для цілости Церкви.

У такій добрій вірі вже десятиліття чи радше століття члени нашого Василіянського Чину займаються вихованням священичого доросту: свого чернечого, а також єпархіяльного. Перших, своїх, виховують в почутті «елітарної» вищости й відокремлености, натомість єпархіяльних, як щось нижчого, призначеного лише для простолюддя.

З таким самим настановленням прагнуть до поширення свого «душпастирського терену». На старовинних українських землях така експансія була утруднена, натомість на нових поселеннях — це легше. От так, як дійшло до «монополії» в Бразілії, де українська єпархія практично існує всередині Чину і для Чину. Більше приманливим є добитися таких осягів на багатім і чисельнім північно-американськім терені.

Сподіватися, що під впливом якихось аргументів чи переконувань цю довговікову тенденцію залишать і звернуть свою увагу та енергію для добра цілости Церкви, це гарне бажання, але позбавлене реальности. Як не залишено тої довговікової тенденції у жорстоких умовинах переслідуваної підпільної Церкви, то тимбільше не залишиться її на нових поселеннях в ім’я тої переслідуваної Церкви.

Для зміни довготривалої орієнтації потрібно людей великого формату, такого, як Слуги Божого Андрея. Та й то він спромігся лише змінити орієнтацію у підлеглій йому єпархії, а не в Чині.

Під сучасну пору в проводі нашого Чину нема осіб широкого погляду, а навіть нема визначних особистостей вузьких поглядів. Самі рядовики на високих постах. Власне, через брак будь-яких особистостей, навіть негативних, пішов тепер Чин з тактичних міркувань на «коаліцію» з особистостями цієї третьої групи, про яку згадує італійський журналіст.

З другого боку, владики цієї «середньої» групи, які бажають піднестися до рівня визначних особистостей, не бачать ніде між духовенством чи мирянством підтримки для своїх амбіцій. Тому й пішли вони на «коаліцію» з Чином, який розпоряджає численними «рядовиками».

Така тактична «коаліція» найвиразніше проявилася при заснуванні Духовної Семінарії в Оттаві. Довголітня суперечка, чи Семінарія має бути в митрополичому Вінніпегу, чи у Василіянській Оттаві, закінчилась, ніби, митрополичо-василіянською співпрацею, але у Василіянському осередку.

Зрештою, як кожна коаліція, так і ця, може закінчитися лише перемогою тієї сторони, яка ясно усвідомлює собі, до чого стремить. Такою стороною з виразною ціллю і то довготривалою: стати монопольною церквою внутрі Української Церкви віддавна є Василіянський Чин. З уваги на цю свою дальшу мету, Чин може тепер дозволити, щоб митрополит «королював», але не володів; от так щось, як королює англійська королева, але влади не має жодної.

До цього ще за три роки Митрополит осягне свій єпископський пенсійний вік — 75 років. Тоді може легко повторитися історія з-перед тридцяти років, але в протилежному напрямі. Як тоді редемптористський помічник перебрав митрополитство від василіянина, так тепер василіянський може перебрати від редемпториста. Та чи хтось турбується, що буде по його відході, коли до того часу заспокоїв свої амбіції?

А тоді, коли з п’яти тепер Василіянських єпископів одного зроблять митрополичою особистістю, навіть без його заслуг, то всяка «коаліція» стане зайвою. Тим більше, якщо вдасться у міжчасі збільшити число василіянських єпископів також у США, з теперішнього одного до двох чи трьох. Зрештою, всюди й завжди з «третьою середньою» групою числяться лише так довго, як довго вона служить для осягнення власної цілі.

До цього ще ця «третя група» — це звичайний припадковий збір вузьких особистих інтересів кількох осіб. Між ними потрапив молодший Митрополит, якому на початках нічого іншого не лишається, як держатися старшого; хоч зараз від початку він старався дорівняти старшому. Щобільше, він бажав би відіграти провідну ролю, так щось як його попередники, хоч, може, держачись більше «середньої лінії». Та на цім делікатнім шляху «посередника» між двома таборами, що мав би завести його вгору, вже зробив він кілька тактичних помилок і цим досить занепокоїв духовенство і мирянство. Вдержатися «поміж двома» — це дуже складне завдання для всякої особи. Вже краще триматися «понад двома», але для цього потрібно людини великого формату.

Крім цього, ще його суфраган з довголітнім єпископським «сеньйоріті» ніяк не ставиться прихильно до змагання «росту» свого митрополита. Та, може, ще більше «непевним» є сам митрополичий помічник, якого він сам собі придбав. Віком і стажем цей ще є тепер між наймолодшими, але своєю інтелектуальною бистрістю і безоглядністю є або буде чи не найбільше «небезпечним» конкурентом.

До групи «середніх» можна б зачислити ще наймолодшого своїм стажем французького екзарха канадського походження. До речі, досить дивна комбінація. Та крім свого редемпториста нічим він не може проявитися, ані помогти своєму протекторові. «З порожнього не наллєш».

Так представляються ці дві групи, про які італійський журналіст написав, що вони «воліли б давати першенство спільнотам діяспори». Може, вірніше було б сказати: «першенство власним груповим або особистим інтересам».

Ця група вибрала чи радше виделегувала з-поміж себе одну особу, щоб наглядати над можливою спадщиною Львівського престолу. Щоб у моменті осиротіння згорнути цю спадщину, немов залишки у торбу, для «американсько-василіянської коаліції», щоб ці залишки спадщини вже не перешкоджали їх плянам та інтересам.

Особа ця не має найменшої аспірації продовжувати спадщину, хоч би у зовсім відміннім напрямі, бо не має мінімума особистости для вироблення будь-якого напряму. Виконавши своє завдання, вона напевно почувалась би найщасливішою, якщо б могла повернутися у глухий закуток сірого сотрудництва. Та ніхто не відкладає догідної йому шахової фігури, якщо може нею ще послужитися.

Як далеко таке становище від постави представників тієї групи, яку італійський журналіст характеризує, що вони «звернені лицем до переслідуваної Матірної Церкви в Україні». Зачислити до тієї групи, що тепер більш або менш свідомо звертають у цю сторону своє лице, можна яких п’ять єпископів з певністю. Шостий, як помічник, не мав ще змоги чи охоти проявити себе в одну чи другу сторону.

Їх завданням є не лиш своєчасно завважувати небезпеки, що грозять Матірній Церкві, але й знаходити швидкий вихід з ситуації, ще заки невироблене наше мирянство зареагує, часто вже Давно по факті, своїм всезнищуючим барабанним вогнем артилерії. Второпність, звичайно, є далеко цінніша, як сила.

На цій групі спочиває тепер делікатна відповідальність за долю Матірної Церкви, особливо в стані теперішнього деякого римського «вакууму». Він подібний до нашого державного «вакууму» наприкінці Першої світової війни. Тоді раптом не стало імперій, проти яких ми довго боролися, але на момент зміни не приготували ми своєї власної державницької орієнтації.

Подібно тепер не стало тих куріяльних орієнтацій, проти яких ми довго змагалися; чи радше можна сказати, що при зміні провідних осіб потрібно деякого часу на вироблення нових орієнтацій. Тож тепер досить пригожий момент вплинути на вироблення цих орієнтацій, які можуть на довгий час визначувати нашу долю. Для цього треба второпности, а не сили; а ще найбільше потрібно справжньої любови Батьківщини аж до самопосвяти.

Чи буде ця група спроможна силою своєї правди наставити орієнтацію «лицем до переслідуваної Матірної Церкви в Батьківщині»? Чи, може, переважать групові й особисті інтереси діяспори і в пригожий момент розміняють на дрібнички, а Матірну Церкву залишать на її власну долю?

Вирішення цього питання не можемо вже очікувати від одної лише особи. Хоч Бог, милосердячись над українською безрадністю, дає цій особі довгий вік, але вимагати, щоб у такому віці вона сама двигала відповідальність за це питання, годі.

Рішити це мусить наша єпископська спільнота, до якої були звернені слова Папи Івана Павла II: «Це все вимагає цілковитої єдности всіх ваших сил і ваших намірів для кращого добра всіх ваших спільнот, а цим самим для всього вашого народу».

P. O.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Свіжий номер

2 (477) 2020 2-2020-internet-web